Меч і хрест

– Отця-небо…

Статично-спокійне, спрямоване вбік обличчя богатиря стало переляканим і здивованим, його риси хитнулися.

– …послухай Того, хто стоїть по мою праву руку… його очі раптом впритул втупилися в Марійку.

– …і поверни мені життя раба. А-а-а-а-а-а! – закричала Києвиця, відсахнувшись.

І налетівши на лаву для відвідувачів, упала через неї, вдарившись головою об підлогу.

Щось велике з гуркотом рухнуло на землю. Пролунав стогін – не Марійчин – чоловічий. Марійка перекотилася на бік, підвелася на тремтячі та ватні ноги і схопилася за хвору голову, вмить забувши про те, що вона болить.

Кінь на картині стояв, усе так само гордо випрямивши шию й не помічаючи, що позбувся вершника. А на підлозі лежав великий, дуже бородатий чоловік у тьмяній і важкій кольчузі. його меч, що тепер уже остаточно позбувся піхов, валявся поряд. Шолом відкотився в куток. Бородатий підвівся на руках і безглуздо втупився у воскресительку.

– Хто ви? – уривчасто спитав він густим і гучним голосом.

– Я? – у нестямі перепитала Марійка. – Я вам зараз усе поясню! – («Боже, він же не розуміє по-сучасному!») – В Киеве, во Граде Киеве стольном, – невміло мовила вона, – аки пламя огнено и сяня Змей! идолище поганое! Демон окаянный! Глаголю, Добрыня, по захождении солнца он нас всех прогрызе! А егда прогрызе, то конец! Вам треба битися з ним. Заклаша його, давляша… Потрібно поспішати! Вам ясно?

Судячи з усього, бородатому було зовсім не ясно. Він здивовано обвів очима кімнату будинку Федора Артемовича Терещенка, що мало нагадувала князівські палати XI століття, і знову втупився в неї.

– Хто ви, панночко? – прохально повторив він. – Це моя виставка? Мені стало зле? Це, певно, від нервів. А чому нікого немає? Де відвідувачі? Де Павло Михайлович?

– Який Павло Михайлович? – сторопіла Марійка, зіщулюючись од жахливої здогадки.

– Третьяков. Де я?

– У Києві. – Марійчин голос здригнувся.

– Он як? Як дивно… Я виразно пам’ятаю, що був у Москві, готувався до виставки. І що за дивний костюм на вас? І на мені? – закінчив він, здивовано оглядаючи власну кольчугу. – Тут був маскарад? Не гнівайтеся за мою наполегливість, хто ви?

– Відьма. – Марійка стомлено затулила очі, відчуваючи, що зараз знепритомніє від приреченості й безглуздості того, що сталося, і деморалізовано озвучила свою здогадку, яка стала вже твердою і жахливою відгадкою: – Ви – Віктор Михайлович Васнецов?

– Так ми знайомі? – спробував усміхнутися бородатий. – Пробачте, забув…

– Невже ви намалювали Добриню з себе? – простогнала Марійка з тугою. – Боже, і ви туди ж!

– Вам і це відомо? Ах, так, моє вбрання, – зрозумів її Віктор Михайлович.

– І я оживила вас, – мовила Марійка, жадаючи провалитися під землю. – О Боже, що мені тепер з вами робити?

– Оживили? Невже мені було так зле? – затурбувався Віктор Васнецов. – Чи не допоможете мені підвестися? Вже пробачте старому… Такий конфуз приключився…

Марійка приречено підійшла до нього і простягла воскреслому художникові руку для опори. Він підвівся і, крекчучи, важко опустився на лаву, продовжуючи говорити і, мабуть, бажаючи згладити неприємне враження:

– Так, значить, я – Добриня, а ви – Київська відьма? Як мило. Чи не чаклунка Маринка, що зрадила мого Добриню зі змієм? Дуже оригінальне вбрання… Так наша сучасна молодь уявляє нині відьом?

– Маринка? – запитала Марійка.

«Якийсь мужик із бородою…», «Називає відьмою й чомусь Маринкою», «І ще він ніби зрадив мене з якоюсь бабою, і я злюся», – долинули до неї вранішні слова Каті.

– А з ким ви? Тобто з ким він, Добриня, зрадив її, ви не знаєте? – схвильовано перепитала вона.

– Із православною вірою, дитино, – серйозно відповів Васнецов. – Тому-то він завжди був моїм головним богатирем! Він – певним чином мій автопортрет, я хотів би бути таким же міцним у своїй вірі. Завжди хотів, та не завжди міг… І багато, багато думав про нього. Річ же не в тому навіть, що він був правою рукою князя Володимира й бився за віру з мечем у руках, а в тому, що він, можливо, й був першим русичем, що полюбив Бога вище земної любові. Адже його красуня-Маринка була, певно, така сама гарна, як і ви. Але вона була відьмою – язичницею! Та хіба не язичництво – сама любов? – спитав він. І Марійка похмуро й переконано кивнула у відповідь. – Не та, що до дружини, дітей, вітчизни, – уточнив художник, – а та, що здатна зруйнувати сімейне вогнище, стати над обов’язком і честю… Тут не фізична, тут інша сила потрібна, значно більша. Любов за будь-якого богатиря сильніша! Ні, фізична сила – це Ілля, він від землі її прийняв. Альоша – кмітливість, хитрість і розум людський – найслабкіший. Бо розум наш часто немічний і віроломний, і нікчемне те, що ми можемо ним усвідомити. Щоб світ прийняти, з усіма його загадками, тут душа потрібна. І Добриня – душа цієї компанії, вже вибачите за недоречний каламбур. Тому він єдиний, хто Іллю переміг. Переміг, але не повергнув, а хрестами з ним обмінявся і став його братом во Христі! – Васнецов значущо підвів руку до компанії богатирів і завмер, збентежено морщачи лоб.

– А інших двох богатирів, – безнадійно уточнила Марійка, – ви з кого написали?

– Іллю Муромця – з візника Івана, якщо не помиляюся, Петрова. Альошу Поповича – із сина мого друга Сави Мамонтова, Андрійка… – відповів Віктор Михайлович машинально ввічливо й раптом заволав у непідробному жахітті:

– Але дозвольте, де мій Добриня? Я зображував трьох! Це неможливо!

– З візника і сина мільйонера? – Марійка безглуздо посміхнулась, абсолютно байдужлива до крику їхнього творця.

– Ось тобі й лицарі Христові. Все скінчено! Вони мені не допоможуть. – Вона поривчасто затулила руками обличчя.

– Бог з вами, панночко, чому ви плачете? – заметушився людинолюбний художник. – Якщо вам потрібна моя допомога, я до ваших послуг! Чим можу…

– Нічим!

– Ніхто не зможе їй допомогти, – переконано підтвердив жорсткий і нежданий голос.

У дверях службового входу стояв чорноокий брюнет.

І на одну безглузду мить Марійці здалося, що він з’явився перед нею таким, яким залишився в її пам’яті з їхньої останньої зустрічі – в чорному одязі минулого століття, з суворим пронизливим і свердлячим поглядом, – але за мить вона подивувалася своїй помилці! На нім були банальні брюки та сорочка, не чорні – кольору глибокої синьої ночі. Довге волосся лежало на плечах. І темна фігура, з темним, зібраним у хвіст волоссям, що добу тому сховалася від Дарини в тих же самих дверях, звідки з’явився зараз він, нарешті перестала бути безіменною…

– Пан Києвицький! – зраділо закричав Васнецов. – І ви тут? Як це, однак, до речі… Ви теж у маскараді? Ви, певно, Демон? Чи, може, сам Мефістофель?

Боже, художник щиро вважав, що він жартує!

– Ви? – запаморочливо видихнула не на жарт перелякана Марійка, відступаючи до стіни й косячись на сумнівного захисника, що стояв поруч.

– Це Дементій Владиславович, – поспішно відрекомендував його Васнецов. – Друг професора Прахова. А це…

– Ми знайомі з Марією Володимирівною, – тихо оповістив його брюнет. – Я чекав її. І попередив про її прихід.

– Ви… – перепитала Марійка.

– Організатор виставки, – закінчив той за неї.

– Моєї? – збентежився художник. – Ви зайнялися меценатством? Дементію Владиславовичу, зі мною таке трапилося, ви не повірите! Я знепритомнів, у голові все змішалося. Таке дивне відчуття… Якби не ця мила панночка…

– Мила панночка зовсім даремно вас потурбувала, – погрозливо урвав його мову К. Д., підносячи «поличкою» ліву долоню. – Заспокойтеся, Вікторе Михайловичу… Заспокойтеся. – Він швидко, з оплеском, прогладив ліву долоню правою, ніби скидаючи з тієї якийсь невидимий предмет.