Меч і хрест

– Яка земля? Звідки? – відреагувала оглушена Ковальова.

– Та тут, – зніяковіло пояснила Чуб, – в шафі в банці лежала. Мені Пуфик показала. Там цієї землі сто видів! З Байкового кладовища, з Лук’янівського, з Солом’янського, з Чорнобиля. І навіть прах чоловіка, померлого від нерозділеної пристрасті, у нас, виявляється, теж є.

– А що ще? Ще що там було?! – перебила її Марійка, раптом забувши враз про присушеного Мира. – Там були голки? Хвоя сосни була?!

– Була, – подумавши, пригадала Чуб. – А що таке?

– Вона його приворожила! – нестямно заголосила студентка. – Вона дала йому землю! Жартома. У мішечку. Вона – відьма!

Але Дарина, що ідеальним жіночим локатором визначила велику літеру в слові «його», прекрасно зрозуміла, хто «Вона».

– Прахова? – заперечливо хитнула Дарина головою. – Зовсім не обов’язково… Я знаю трьох дівуль, які хлопців поприворожували. Не так різко, як ми, звичайно, але теж продуктивно. Звичайні дівки. У нас же це на зразок народної традиції. Усі баби – відьми, так або інак…

– Ви! Ви всі! Всі ви! – розплющив очі Мирослав.

– Пробач, Мирчику! Пробач! – Дарина прохально витягнула губи в трубочку поцілунку. – Ти ж мені теж боляче зробив, але я тобі прощаю… Не пам’ятаєш, у нас у книзі немає протиотрути? – стривожено звернулася Чуб до Марійки. – Сил немає дивитись, як його ковбасить! – жалісливо повела вона очима в бік Красавицького, що зігнувся, немов скручений тяжкою різачкою в шлунку.

– Ніби щось таке було, – озвалася Ковальова. – Відсушка із трав, зібраних на Купала.

– Та до Купала він сам відсохне! – розлютилася Чуб.

– А де наша книга? – занепокоїлася Ковальова.

– Книгу взяла тл-ретя, – тихо муркнула Пуфик.

– Як узяла? – голосно скрикнула Чуб. – Це в неї що, ідея-фікс? Нав’язлива ідея книги красти? й що, першого разу було мало?

– Може, почитати хотіла… – припустила Марійка.

– Та якби ж вона читала ті книги, які цупить! Усе це не жарти! Чаклунство – не жарти, – захитала косами Дарина. – Тут усе на межі життя і смерті! Я уявляю, що з нею на рингу буде. Катя і так не Білосніжка, а тепер точно приб’є когось. І попередити не можна. Вона попереджала, що телефон відключить. Та й номер не дала…

– На рингу?

– Та в неї сьогодні поєдинок у приватному клубі.

– Клуб «Церцея»? На Пушкінській, поряд із «Бергоньє»?

– Із кафе «Дім Бергоньє»? – схвильовано перепитала Чуб.

– Із колишнім театром «Бергоньє».

– Нинішньою російською драмою? Так це одне й те саме. Завжди ти все ускладнюєш!

– Вона чекала на мене там! – ошаліла від власної безвідповідальності Марійка. – А я забула! Я зовсім забула! Потім таке закрутилося…

– Та ти зі своїм Врубелем узагалі вирубалася! Біжімо! Краще попередити її, інакше… – Дарина, не договоривши, перекинула Ізиду через плече і, схопивши свої пакети з «Сафо», помчала перевдягатись у ванну.

Марійка пригнічено подивилася на принишклого Мира. І зробила жахливе відкриття: в душі поміщається лише обмежена кількість почуттів!

Страх у Кирилівських печерах витіснив залишки домашнього скандалу. А Олег і Смугастий, що принизили її, миттєво забулися, знесені бурхливою зустріччю з Красавицьким. Але через велику кількість бурхливих подій, що тіснили одна одну, любов Мирослава так і не встигла пробратися в її серце. Їй просто не вистачило місця. І не лише їй.

Вона мусила хвилюватися за Мира, безжально вивернутого Дарининою присухою та зломленого існуванням божевільного брата; переживати за Митю, невинного й обдуреного, і за того, кого він уб’є, якщо його блакитні очі її обманюють; переживати за батька, який не може прийти до тями через смерть друга й сам покалічений обвалом; за Катю, яка намагалась її врятувати, бо була переконана в Марійчиному арешті; мусила боятися арешту, що, як і раніше, висів над ними дамокловим мечем, а ще більше – смерті, швидкої, обіцяної їм «уже сьогодні», що наближалася з кожним «так» її вірної «Чайки».

Але в результаті не відчувала взагалі нічого, окрім скорботної бездушності, що охопила її, коли вона побачила такого гарного, такого жаданого й недосяжного колись Мира Красавицького, схожого на зламану й викинуту ляльку. Вона дивилася на його поздряпаний лоб із чорним волоссям, що прилипло до нього, й абсолютно хворі очі під ним. Але думала не про нього…

Оскільки перша її думка була про підлу відьму Прахову, що отруїла беззахисного Михайла кладовищенською землею. Друга – про чорноокого Демона в засипаному снігом стрункому циліндрі та вперту Дарину, що навідріз відмовляється визнавати небезпеку, яка йде від нього й невблаганно підкрадається до них.

А для третьої місця в голові вже не вистачало…

Зі щоденника N

Жінка – природа. Жінка – земля. І Єва зрадила Бога зі Змієм, згодом нареченим Сатаною. І Бог прокляв жінку та землю. І Диявола нарекли Великим архітектором всесвіту і Князем світу цього…

Ось, ось вона, хто повстала першою, збунтувавшись проти утопічного едему, де не було місця смерті!

Бо безсмертя – це також смерть, без смерті – немає життя, і в смерті – життя, і в цьому одному формула безсмертя. У вічному народженні нового та смерті старого, смерті слабкого та перемозі найсильнішого. Скажете мені, що не на цьому стоїть світ?

Але повстала була розумніша за Творця: її води і скелі, звірі та птахи, дерева та квіти ніколи не підкорялися Божим законам.

І сам Господь, здатний змусити море розверзнутися, ніколи не закликав його: «Не вбивай!» Не вмовляв Лева підставити другу щоку й «молитися за тих, що кривдять і гноблять» його, кролика – не «дивитися з жадобою» на кролицю, а білку, що збирає на зиму горіхи, – «не піклуватися про хліб насущний».

Він тільки намагався відірвати людину від землі. Але закон земного тяжіння був проти!

Бо хай би там що говорили про наші любов та милосердя, у своїй прихильності до близьких ми скоріше – рідня звірам, які захищають своїх малят і їх матерів, китам і дельфінам, які підтримують пораненого побратима, ніж великому милосердю Христа.

Бо природа вчить нас боротись і виживати.

Тоді як Бог учить нас лише покірливо приймати смерть.

Панове, ви звірі, панове! І в тому ваше щастя…

Розділ двадцять другий, у якому Марійка розуміє ціну справжньої любові

Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці,

Бо на вечорницях дівки – чарівниці…

Як прийшов вівторок – зіллячко зварила,

А в середу рано Гриця отруїла.

Як прийшов четвер – то вже Гриць помер.

Маруся Чурай

– Он він, – сказала Марійка.

Дарина вилізла з машини Мира і зупинилася, тримаючись за дверцята й надимаючи губи, – особняк поряд із колишнім театром «Бергоньє», що прихистив нині однойменне кафе, – неприємно спантеличив її блискучою дзеркально-золотою табличкою з написом «Вхід лише за картками членів клубу».