Меч і хрест

«Ну, це ти, дядьку, дуже сильно проколовся, – єхидно зауважила Дарина Чуб. – Либонь, коли Нестеров став лауреатом Сталінської премії, твоя дочка по сусідах старцювала! А могла б на «Волзі» їздити! А ще цінитель мистецтва…»

Чуб щиро вважала людей творчості вищою та єдино гідною кастою і за обивательське ставлення до них могла із задоволенням перегризти співрозмовникові горло. (Нестеров же, з незрозумілої причини, був улюбленим художником її матері.)

– А як відмову дістав, зобразив її у вигляді святої Варвари, – завершив розповідь професор, який недооцінив мистецтво і не здогадувався, що незаслужено позбавив дочку «Волги», так само як і про існування самої «Волги».

– Не годиться це, – сказав Васнецов. – Одна річ – царівна або там птиця сирін. Тут кожному вільно фантазувати, як йому заманеться. Але писати святих зі своїх коханих…

– А самі ви хіба не з шановної дружини Олександри Володимирівни Володимирську Богоматір зобразили? Так хто вас урятував? Цариця небесна чи…

– Пресвята Діва! – занадто суворо відрубав Васнецов. – А все інше – плітки та домисли. Так, ідея мені на думку спала, коли Мишко мій немовлям у матері на руках сидів і, побачивши небо та хмари, руками до них потягнувся, так, наче хотів увесь світ Божий обійняти… Але то був поштовх! Композиційне рішення! Адже дружина моя – не Богородиця. А син – не Христос. Не можна одне з іншим змішувати! Гріх.

– Що ви все завели – гріх та гріх?.. – скривився голос професора, що неавантажно зрізався зі своїм божественним каламбуром.

– Я Емму Львівну ні в чому не звинувачую, – схвильовано заговорив Васнецов. – Вона – жінка, вони люблять, коли всю увагу на них спрямовано. Кожна себе відразу і Марією, і Клеопатрою уявляє.

– Та вже знаю, знаю, – забідкався професор. – Не долюблюєте ви її. Я й сам іноді можу розгубитися від її капризів. То на голові стоїть у живих картинках, танцює і співає, то істерики, то раптом у таку набожність впадає, що мені самому якось незручно робиться. Ніби й не вона… Отож. Але повірте! – непідробно стривожився голос Прахова. – Вона – людина найвищих душевних якостей, віддана мати і дружина. І хай там що кажуть люди, Емілія Львівна й сама була фраппована, коли Врубель її портрет із Венеції привіз! Він з ума за нею сходив… Я для того його і в Італію відіслав, аби справа скандалом не обернулась. І тут тобі на! Привозить! Хто ж знав. Він постійно бував у нас, портрети малював. Так він і мене малював, і дівчаток…

– Емілія Львівна знала, – глухо сказав густоголосий.

– Та що ви, звідки ж? – задзвенів голос чоловіка.

– Тільки не мусив Михайло Олександрович писати з неї непорочну Діву й Царицю Небесну, – ухильно мовив художник. – Я їй так і сказав. Усе, як є, коли Емілія Львівна мені запропонувала…

– Моя дружина вам запропонувала? – зайшовся голос професора Прахова.

– Так, – підтвердив Васнецов і додав, помовчавши: – А погодився б, вона б мене не врятувала.

– Так. Так, – мовив Адріан Прахов.

І Дарина відчула, як за одну хвилину його візит перестав бути приємним.

Зависла важка пауза.

– А що Врубель? – спитав, нарешті, Васнецов.

– Та він тепер усе демонів пише, – неприязно відмахнувся голос професора. – Коли після повернення з Венеції Емілія Львівна його на місце поставила, в нього це стало чимось на зразок нав’язливої ідеї. Він і раніше з химерами був. У гості міг заявитись із зеленим носом. У костюми ренесансні обряджався. А тут… Ехе-хе-х. Вовком дивився. А то й зовсім зникав. Де був, що робив – невідомо. Та він і сам, здається, не завжди розумів. Називав «грою в провал». А ця безглузда історія з уявним похороном батька, на який він нібито поїхав! А батечко його живий, здоровий, як з’ясувалося. Погано він кінчить, згадаєте моє слово!

– Я чув, Михайло Олександрович одружився нещодавно. З оперною співачкою, – задумливо сказав Віктор Михайлович.

– Ну, дай йому Бог, – невпевнено побажав Прахов.

Розділ двадцять перший, у якому автор пропагує XIX століття

І присвятивши (знов?) суцвіттям

Лункий рояля ритуал,

Всим дев’ятнадцятим століттям

На давній впасти тротуар.

Б. Пастернак

Марійчині думки металися в голові, як люди мечуться по квартирі, вивалюючи на підлогу речі з шаф, істерично намагаючись знайти втрачене й життєво важливе. І коли, пройшовши крізь перехід колишньої Хрещатицької-Думської площі, Марійка повернула за ріг – на колишню й нинішню «найфантастичнішу вулицю у світі», – вона таки знайшла те, що шукала.

Два ключі – на гачку в шафі висіли два ключі! Точно так, як і на гачку, де відшукався заповітний ключик від легендарної Андріївської, 13, а під ним – менш легендарний, але не менш дорогий – від Андріївської, 38, де Булгаков жив із молодою дружиною Тасею Лаппа.

А оскільки так, мабуть, другий ключ (з адресою, що нічого їй не сказала), який сусідив із Трьохсвятительською, 10, теж мав якесь відношення до київського життя Михайла Врубеля.

Ну а ні, то з тисячі непізнаних адрес на картонних бирках ключів хоч один та належить його друзям, знайомим або навіть стороннім людям, що жили тут в один час із ним. А значить, потрапивши туди, можна буде розшукати і його. Не в Києві, так у Харкові. Не в Харкові, так у Москві. Система зрозуміла: виходячи на вулицю з людиною з минулого, ти залишаєшся з нею в її часі, а якщо сама… Якби вона знала це відразу!

Підібравши шовковий поділ, Марійка пробігла похилий пагорб Малопідвальної і подалася вгору по крутій Прорізній. Плаття було нестерпно жарким і тісним, і від бігу почали обриватися гачки. Захекавшись, Марійка добігла до світлофора й зупинилася, тримаючись за груди, що стали важкими.

«Ні, – відчайдушно подумала вона, – мені потрібні той самий день і година. Не раніше, не пізніше. Я потрібна йому саме тоді! Я маю врятувати його. Потім буде пізно…»

– Вау! Марійко! Марійко!!! – долинуло до її не поєднаного зі свідомістю слуху.

Петляючи між машинами, що гальмували, та повністю ігноруючи відчайдушні гудки переляканих водіїв і два пішохідні переходи, через перехрестя, навскоси до Марійки бігла збентежена черниця з двома фірмовими пакетами з магазину «Сафо». І залишалося тільки припускати, яке враження справила на продавчинь модного бутика «божа раба», що зі знанням справи вибирала собі фірмові шмотки.

Возз’єднання двох костюмованих дівиць у чорному викликало підвищений ажіотаж. Деякі перехожі зупинилися, прислухаючись і намагаючись зрозуміти, від чого вони відбилися: від театральної трупи чи від похоронної процесії?

– Як ми зустрілися, га? – радісно виплеснула Дарина. – Ой, я таке бачила! Усе спрацювало! Тільки не там, де потрібно!

– А ви з театру? – нахабно спитав їх низенький безвусий хлопець, підозріло принюхуючись до Чуб веснянкуватим носом. – А познайомитися з вами можна?

– Сашко? – несхвально втупилася в його ніс Дарина Чуб.

– А як ви дізналися?

Землепотрясна знервовано полапала свою послушницьку шапочку і, намацавши на лобі кучерик, що вибився, цнотливо запхала його назад.