Миротворець

— Містере Оппенгеймер, сер, — прискочив до нього Атомний Білл. — Я з газети «Нью-Йорк Таймс», ви зможете сказати мені пару слів про сьогоднішнє випробування?

— Не зараз, — вичавив із себе Роберт. Він відчував, як у шлунку підіймається нудота. Що далі, то страшніше йому ставало. — Перегодом.

— Саме так, сер, після випробувань! Тільки нікуди не зникайте, благаю вас!

Роберт неуважно кивнув, стиснувши зуби так, аж на щоках у нього проступили жовна. Він намагався втримати себе від усіх небажаних проявів слабкості. Не озираючись, Роберт повернувся до головної кімнати командного центру, вже заповненої людьми. У центрі на нього чекав генерал Фаррел зі своїми підопічними.

— Еллісоне, починайте відлік, — кинув він своєму помічникові та став біля оглядового вікна. Його нудило.

Еллісон вимкнув диксиленд, що транслювався останні три години по репродукторах на полігоні, та взяв до рук мікрофон.

— Двадцять хвилин, — сказав він. — Усім зайняти свої позиції.

Буквально фізично стало відчутно, як напруження у командному центрі підскочило до свого чергового піку. Ще два дні тому він гадав, що межі напруження його почуттів уже давно пройдені, відколи він приїхав на полігон Аламогордо. Одначе тепер він відкривав себе заново і щопівгодини виходив на нові пороги чуттєвості. Генерал Фаррел, аби пом’якшити ситуацію, озвався до Роберта:

— Містере Оппенгеймер, ви назвали бомбу «Трійцею». Ви не відкриєте таємниці, чому?

Оппенгеймер опустив очі та вчепився руками в поручень біля вікна.

— Я називаю її просто «Штука», сер. «Пристрій».

— А «Трійця»?

— Це просто поезія, сер. Джон Донн. Із «Священних сонетів», — сказав Оппенгеймер і замовк. Він не міг розказати цьому генералові, схожому на сільського простака з глибинки, звідки він узяв цю назву. Не зараз. Не в цей момент випробування сьомим колом пекла.

Людей змінюють не ситуації, людей змінюють інші люди. Він знав, що він — на перехресті світів, де змінюються людські долі.

Чому краса, якщо вона вираз досконалості Творця, завдає такого болю? Чому так тяжко зближатися з нею? Чому краса обпікає?

У 1936 р. він, гадаючи, що вже достатньо дізнався про атом любові, зустрів прообраз його майбутнього розщеплення і того ефекту вибуху, який може статися, коли його справді розкласти на елементарні частки. Три роки, сповнені пристрасті, якої він раніше ніколи не знав, він провів з донькою професора літератури з Берклі, Джин Тетлок. Цей вибух обпалив його і покалічив, і він, зранений, розстався із Джин — гадав, що розстався. Щотижня, щомісяця він відчував, як пристрасть живе в ньому. Вони знову і знову поверталися одне до одного — на ніч, на день, на годину. Це було як хвороба, як яма, з якої неможливо вибратися.

Він оселився на ранчо у Нью-Мексико, там був добрий клімат, аби підлікувати туберкульоз, який виявили у нього. Перепочинок від пристрасті він віднаходив у науці та вже був готовий повірити, що випадок з Джин — аномалія в його біографії, викликана одним із тих випадкових блукаючих факторів у Всесвіті, які часом провокують найнезбагненніші чудеса, коли ж зустрів Кітті Гаррісон.

І що з того, що вона була одружена? Що з того, що її чоловік був йому майже другом? Це було щось тільки між ними. Іскра. Блискавка. Пробій діелектрика, який поєднує два ізольовані середовища. Їм потрібно було бути разом, бо йшлося про життя і смерть, про щось більше, ніж просто привабленість одне одним, йшлося про можливість зробити ще один крок назустріч тій притягальній силі, фундаментальній силі буття, яка оточувала Роберта зусібіч, у всіх проявах, у всьому сущому.

Вони провели ті три місяці у нього на ранчо. Кітті сказала йому, що в них буде дитина — і далі все почало нагадувати історію, яку міг би йому розказати його батько, але яка не повинна була статися із ним, сином. Це мало нагадувало те, що повинно було статися з ним. Вони одружилися, і він відчув, що світ науки безпечніший, повніше описує його почуття, аніж те, що відбувалося між ним і Джин, ним і Кітті, ним і рештою жінок. Йому видавалося, що відповідь на таємницю атомного ядра сховано там, у світі на двох, у хвилинах на двох, але загадка тягнулася далі й далі, і він намагався не помічати, як позаду нього сіялися насінини бурі, яку доведеться колись пожинати.

Чому саме на таких жінок, на жінок, схожих на розщеплення атома, йому щастило найбільше? Що Господь хотів сказати йому цим? Всі його любовні історії нагадували одну ланцюгову реакцію, яка, що більше він намагався зупинити її, то сильніше розгоралася. То більше виходила з-під контролю.

Захопившись у Гарварді Емерсоном і Торо, він почав вивчати східну філософію. На факультеті за ним закріпилася слава ексцентрика, людини, готової заради істини, чи того, що він уважав істиною, йти до кінця. І, їй богу, що більше ран він отримував на цьому праведному шляху, то сильнішою ставала його жага дійти до мети. Коли йому запропонували очолити проект «Мангеттен», він без вагань погодився. За ним висіло вже кілька викликів у ФБР через його комуністичну діяльність. Він знав, що за ним стежать, він сміявся з них, залишаючись наодинці з Кітті, сміявся з їхньої наївної віри в те, що назовні, в його поведінці, в зустрічах, у словах, які він кидає ненароком, якось проявляться сліди його лівацтва. Можливо, вони гадають, що вони з Кітті залишаються наодинці, аби читати праці Троцького чи листи Рози Люксембург? Ні, вони вели боротьбу за комунізм іншого порядку. За комунізм усередині.

Але навіть Кітті з двома малюками не була достатньо вагомою причиною припинити бачитися з Джин. Вістка про те, що Джин заподіяла собі смерть, розтрощила його.

Аж до її самогубства вони продовжували зустрічатися, іноді. Це був наче вогонь, який, здавалось, уже мав би дотліти, одначе раптово спалахував знову, приносячи щоразу більшу руйнацію, одначе ні він, ні Джин не могли зупинитися. Вона дедалі більше губилась у своїх почуттях, плутаючи емоції з ідеологією, ідеологію — з літературою, літературу — з законами життя. Їхні стосунки спричинилися до такого закипання пристрастей, що в цьому горні топилося все — йшлося не тільки про те, що вони — чоловік і жінка, яких тягне одне до одного. У жариво їхнього вогню було вкинуто все, з чого складалося їхнє життя, все, що вони змогли просочити собою одне в одному. Йшлося про ідентифікацію, про культурний вибір, про політику, про світову революцію, про пошук себе, про втрату себе в цьому пошуку. Джин металася від одного світогляду до іншого, а він намагався опанувати свій розум і почуття, присвятивши себе атому.

У студентські часи, аби зайняти розум, він заходився вивчати санскрит. Санскрит став його восьмою мовою. Правильні, ритмічні побудови санскриту пробуджували незнайоме відчуття умиротворення, і Роберту почало здаватися, що вогонь епохи змін, який вони з Джин розпалили всередині себе, потроху вщухає. Він повертався до рядків із «Бгаґавад-ґіти», завчених разом з його учителем санскриту, професором Райдером, і їхня мелодика приносила відчуття полегшення. В горні їхньої пристрасті гинуло все. Все, що він просив тепер у Господа, наче Арджуна на полі бою, — це можливості виконати свій обов’язок так, як належить.

Коли з’явилися відомості з нацистської Німеччини про те, що німці розщепили атом, вони — він, Віґнер, Сілард, Теллер, ще кільканадцять умів, звернулися до Ейнштейна з проханням підтримати їхню ініціативу із заснування атомної програми у США. Ейнштейн підтримав їх. Він написав листа президентові Рузвельту, де вказав на крайню необхідність атомного проекту для безпеки Америки і світу, і Роберт тоді вважав, що це — хороший, дуже вдалий, найкращий спосіб утекти від усього, що переслідувало його — від Джин, від страху залишитися позаду колег, від нерозв’язаних питань краси і болю — вперед, назустріч таємниці, назустріч великому сюрпризові, який мешкав усередині атома — назустріч Творцеві.

А далі все відбувалося так, наче невидима сила допомагала йому в усьому, — відтоді, відколи в його житті з’явився генерал Леслі Ґроувз, все наче само почало розступатися перед ним. Йому запропонували стати керівником атомної програми, і він погодився. По якімсь часі йому сказали, що їхня атомна програма матиме кодову назву проект «Мангеттен», і він усміхнувся. Цю назву придумав полковник Ґроувз.

Він терпіти не міг полковника, а водночас не міг чинити йому опору. Полковник пропонував йому щоразу солодшу наживку, і він, сам того не бажаючи, по самі вуха опинився в сітях військових інтриг, захоплено виманюючи нові й нові кошти на будівництво велетенської лабораторії-міста, для розгортання найбільшого наукового проекту за всю історію Сполучених Штатів. Він зібрав геніїв свого часу. Понад сто тисяч науковців напружено працювали над проектом, дванадцять нобелівських лауреатів, як дванадцять апостолів, працювали під його керівництвом, навіть не підозрюючи, що всі їхні зусилля в кінцевому результаті були направлені на обслуговування його потаємної мрії доторкнутися до неможливого. До мрії, яка щасливим, божественним чином спалася з мрією сотень і тисяч людей, на чиїх плечах лежала відповідальність за хід війни — спалася, але при цьому не перестала бути його. Потаємною — тому що тільки він мав цю інтимну близькість розуміння її, розуміння складності й багатогранності того зближення з матерією, яке вони замірялися зробити. Ні в кого не було цього любовного зв’язку з атомом, який був у нього.