Миротворець

— Гаразд. Просто для того, щоб установити істину, необхідно бути також чесним із собою і не боятися на всі запитання відповідати до кінця.

— А ти хочеш установити істину?

— Інакше ніяк.

— Іди до Колі Вєлікана, вони з кислотою в пустелю їздять, потім розказують, у кого які ізмєни були.

— Після того, коли встановлено, що істина є, немає потреби повторювати той самий експеримент ще раз. Слід повторити той самий експеримент уже іншими засобами. Я говорив на цю тему з Колею, але Коля хоче повторювати той самий експеримент багато разів.

— Та їм тільки би чимось розкумаритись. Це не той народ, з яким можна про щось говорити.

— Вони просто зупинилися на одному інструменті пізнання, їх приваблює метод, а не істина.

— А тебе?

— Я шукаю способи, якими істиною можна поділитися з усіма бажаючими.

— Себто, ти нею вже володієш?

— Це вона володіє мною.

— Ну ок, а інші?

— Іншими вона теж володіє, але їм це нецікаво.

Раскатов задумливо попивав каркаде, вдивляючись у смужку моря за будинками. Артьому було всього двадцять чотири, але він був першою людиною, яку він не міг вкласти у вікові рамки. Зазвичай усе було просто — людина долала певну вікову стелю — скажімо, вісімнадцять, і вона наче виривалася з атмосфери впливу батьків і ставала повноцінним, самостійним метеором, що відправлявся у мандри на пошуки власного шляху, чи як би то сказати. Десь там, потім, після сорока, чи навіть після п’ятидесяти, чи навіть п’ятдесяти п’яти, як у випадку Корнія Корнійовича, місцевого старожила, на ці вільно літаючі тіла починала діяти інша гравітація, і їх притягувало до чогось прісного і традиційного. Раскатов не хотів думати про це друге притягання — він не так давно вирвався з-під впливу першого, аби наламувати собі кайф передчасними думками про старість. Зрештою, він був серфером, а серфери не люблять, коли їм наламують.

Усіх тих вільних блукачів між полюсом дитинства і полюсом старості Раскатов сприймав як одного, доволі розмитого, але загалом приязного суб’єкта, з яким він міг легко знайти спільну мову. Артьом не підпадав під це загальне описання. Це був перший випадок у житті Раскатова, коли він відчув себе молодшим. Артьому, хоч і мав усього двадцять чотири, розсудливості було не позичати. І то була якась нова розсудливість, відмінна від нав’язливої поміркованості батьків — у принципі, Раскатов уважав, що в Артьома є чому повчитись.

— То над чим ти працюєш зараз? — спитав він у Артьома.

— Над Хронокосмосом. Це мій новий проект.

— І про що він?

— Про істину, — сказав Артьом, длубаючись у своєму комп’ютері.

Раскатов плеснув себе по нозі.

— Поглянь, — підсунув йому комп’ютер Артьом. — Це наш мабутній сайт.

— Наш?

— Якщо ти допоможеш мені його зробити.

— Яким чином?

— По-перше, мені потрібна штука зелених на розроблення дизайну у професійного дизайнера. По друге, мені потрібен ще хтось, хто би міг читати літературу і створювати наповнення сайту. Суть Хронокосмосу в тому, що вся інформація в Інтернеті зв’язана між собою, але цей зв’язок не є очевидним. Потрібно встановити первісний зв’язок між усіма видами знань, які є, для того, аби побачити призначення цих знань. Їхню кінцеву мету. Щоби наша робота була авторитетною, ми повинні спиратися на авторитетні джерела. Наше завдання — відновити історичну зв’язність усього знання. Ми працюємо в Інтернеті, тому ми працюємо з текстами. Отже, ми беремо найперші тексти людства, які нам відомі — беремо Ріґведу, Авесту, беремо китайські тексти І-Цзин і Шу-Цзин, беремо найдавніші міти людства — епос про Гільгамеша, Єгипетську книгу мертвих і т.д. І ми починаємо встановлювати зв’язки між цими текстами. Нас не цікавить реалістичність таких зв’язків. Реалістичність прийде потім. Ми беремо цитату з Ріґведи і встановлюємо зв’язок із Авестою, скажімо. Потім проводимо паралель із тибетськими текстами. Так поступово у нас починає вимальовуватися дерево версій.

— Версій чого?

— Версій істини. Кожна з версій буде змальовувати свою історію, свою траєкторію події. В кожної версії своя мова, своя образність, свої символи. Але ми будемо проводити зв’язки і показувати, що це все — не розрізнені факти, а частини єдиного цілого. Єдиного знання.

— Вау, чувак, це звучить круто. Але хто цим буде займатися?

— Я знаю десятки людей і сайтів в Інтернеті, які вже таким переймаються. Ти зрозумій, насправді, коли людина перестає фанатіти від зовнішнього лоску життя, їй хочеться дізнатися, в чому ж суть. І найрозумніші намагаються принаймні спробувати це.

— І ти — один з них?

— Я завжди ставив свою планку дуже високо, ще в школі. І я розумів: можливості, що їх дає життя, треба використовувати. Тоді буде рух уперед, тоді можна буде щось змінити. Ти теж так можеш.

— Ну так, — погодився Раскатов. — Можливо, тоді люди хоч трохи перестануть купляти всі ці речі, які потім лежать, нікому не потрібні. Або припинять дивитися телевізор.

— Так, — підтримав його Артьом. — Дивися ширше. Коли люди знають істину, їм не потрібні держави, які використовують людей у своїх цілях. Знання звільняє людину, їй більше не потрібен такий старший брат. Починає формуватись інше суспільство, суспільство знання, де панують зовсім інші цінності.

Раскатов усміхнувся. Приблизно так само розмито, як він бачив людей у віці між 18 і 55, він, мовби у тумані, бачив складне мереживо протистоянь, в яке було втягнуто просту людину. Корпорації, держави, вільні ринки, суспільство споживання і коливання ціни на нафту — все це він відчував, і відчував тривожно, хоч і нерозбірливо. Він відчув цей теплий вітерець, що дув зі слів Артьома і погоджувався з ним. Що ж до корпорацій, то він і сам їх не любив, і завжди жалів людей, які чекали на новинки у світі телефонів чи ноутбуків. Ідея Артьома йому подобалася зусібіч.

— Наша мета — знайти протокод, — сказав Артьом. — Набір знаків, з яких виникає все різноманіття знання, яке ми маємо зараз. Тому ми досліджуватимемо не тільки тексти. Ми вивчатимемо всі знаки, які тільки відомі на планеті. Порівнюватимемо алфавіти, аби побачити цю схожість на базовому, фундаментальному рівні. Нам потрібно відновити цей первинний текст, який розповідає людині про все, що відбувається на світі, власне, інструкцію до цього світу, виражену в знаках. Я називаю це протокодом.

— Ну круто, — сказав Раскатов, беручи шматок дині. Диня стікала підборіддям, тож вільною рукою він ловив краплі соку, що мали крапати на матрац. — Може, покуримо?

Артьом, дивлячись кудись за горизонт, кивнув.

— Давай.

4

Артьом, покуривши, став іще задуманішим, ніж до того. Раскатову, з його стажем віндсерфера, було однаково — що куривши, що не куривши, просто покурити було певною символічною дією, яка зближала людей, а ще хтось йому казав, що трава охолоджує. Стало збіса спекотно, і від цього не було куди подітись.

— Ти не зауважував, в чому полягає особливість Дахаба? — спитав його Артьом.

— Тут здійснюються бажання.

Це було правдою. Дахаб мав цю магічну властивість підносити приємні сюрпризи.

— А ще?

— Ще? Ну, тут дружнє середовище, — сказав Раскатов. — Тут кожен може допомогти тобі... Ну, це я все одно кажу про здійснення бажань.

— Вчора я балакав з одним чоловіком, і ми дійшли цікавого висновку, — сказав Артьом. — І я з ним повністю погоджуюсь. Головна риса Дахаба — це те, що всі події тут розвиваються дуже драматично.

— Ну так. Погоджуюсь. Наприклад, Дік із Канади, цей письменник — приїхав сюди на місяць, за цей час почалася революція. Він сидів у кафе і, поки рейси було скасовано, цілими днями писав. А потім він зустрів Жюстін, цю французку, і вони тепер одружились.

— Так. Або, наприклад, історія з цим чемпіоном із фрідайвінґу, який після встановлення рекорду святкував із друзями десь в «Ель Фанар», після чого сп’яна вирішив пірнути.

— А, це той німець? Він пірнав п’яний? Я гадав, що він просто втопився.

— Так. Пірнув п’яний. І це — людина, яка знала техніку безпеки, яка страхувала пірнальників на світових чемпіонатах.

Вони замовкли, поминаючи небіжчиків.

— У мене теж, можна сказати, дилема. На розвилині сюжету, — сказав Артьом. — Пам’ятаєш таку дівчину, Соню? Вона була тут із двома малими дітьми?