Миротворець

Це був його фантастичний шанс — осідлати, врешті, долю. Йому вже минало сорок, а все, що у нього було за плечима — лише сумнівної ціни слава на факультетах. Та який сенс був у тій славі, якщо його виклади і надалі здавалися порожнім теоретизуванням? В його віці Дірак, Гейзенберґ, Фермі — всі ті величини, на яких він рівнявся у юності, — вже сяяли на науковому небосхилі. Вони, а не він, зробили внесок у науку. Йому ж — йому ж минало сорок, позаду кілька розвалених доль, сумнівні мотиви і невиразний пошук істини, який, мов гаряча жилка на чолі, ніяк не давав йому спокою, лише хіба що занадто часто сплітаючись у пульсі з іншою гарячою жилкою — бажанням слави. Ця гротескова пара, яка робила з нього зранене посміховисько, стіною відділяла його від інших. Чи не тому Данте помістив свого Вергілія, який шукав істину, до пекла, а не до раю?

Іноді відчуття самотності огортало настільки сильно, що хотілося кусати п’ястуки. Опиняючись у себе в будинку в новій, щойно збудованій лабораторії в Лос-Аламосі, він відчував, як із кожним його кроком, що ближче він наближається до своєї мети, до метафізичної кульмінації своїх пошуків відначальної частки буття, то самотнішим стає. Він не міг пояснити, чому так відбувалося — адже інші люди у пошуку ліків від самотності відкривали свої серця іншим, а він, що більше намагався зблизитися з людьми, то більш ізольованим себе почував. То сильніше відчував нездоланну межу між собою і ними. Він знав, що має повагу серед колег, мав широке коло спілкування — тут, у Лос-Аламосі, зібралися самі світила, найкращі вчені його покоління, кожен — яскрава особистість, а він — найяскравіший серед них, і він, усвідомлюючи світло своєї слави, відчував, як день по дню стає самотнішим, позбавленим того цінного, що було в його приятелів: можливості відкритись. Він знав — на гору, до якої він почав шлях багато років тому, на гору, на яку здіймаються такі, як він, він прийде сам.

Бідна Джин, вона теж шукала порятунку на цій святій горі, сподівалася, що як не сьогодні, то завтра одкровення зійде на неї та звільнить її від мук неспокійного розуму. Вони обоє, згораючи у взаємній пристрасті, металися між тим, аби розчинитися одне в одному, і тим, аби навіки розлучитися, кожен перед своєю горою Сінай. Врешті, вона справді поїхала на Сінай. Десь там, із лічниці при монастирі Святої Катерини, де її лікували від тяжкої депресії, спричиненої незагоєними ранами серця, зламаними почуттями та обпаленим жахіттями війни розумом, вона писала йому листа, писала, що тут саме тільки каміння і геть немає трави, що цю місцевість, де ростуть лише покручені оливкові дерева і де всі повторюють святі імена Господа, неначе випалено якоюсь небаченою до цього катастрофою. Вона ніяк не могла збагнути, за що так Господь прокляв цих людей, поселивши їх у місці, де навіть тінь не приносить спочину. За що вони мусять лупати цей камінь і покривати голову цим порохом.

Його Сінай крився всередині атома. Там — там, а не деінде — чекав на нього Господь, його Господь, зі Своїми десятьма заповідями. Якось уночі, страждаючи від безсоння після виснажливого робочого дня, після літрів кави і кількох пачок сигарет, він написав їй довгого, пронизливого листа, в якому порівнював своє серце з тією позбавленою життя пустелею Сінаю, де єдине місце, куди він мусить піднятися — це певне місце в часі та просторі, де спадуть усі обмеження, де здійснюються всі мрії та сподівання, де приходить Бог. Він написав цього листа і сам зайшовся в сльозах над собою і тим ідіотським життям, яким він жив. Над цим повністю позбавленим глузду проектом, який не міг вирішити в цьому світі нічого. Того вечора він зізнався самому собі, що ніщо в його житті, з того, що він зробив, не мало значення. Він був знищений.

Коли сльози висохли, він подер листа на клапті. Який же він ідіот! Що сказали би зараз його колеги, якби дізналися, що той, хто кожного дня веде їх, наче народ ізраїльський на землю обітувану, до славної перемоги, — повністю обеззброєний і знешкоджений, спаралізований безсенсовністю всіх своїх починань?

Яким жалюгідним він постав у тому листі! Він подер листа, тому що кожне слово виявилось у ньому неправдою. Ось що виявилося найбільш шокуючим, найбільш болючим — не те, що він зізнався перед собою в повному крахові себе як особистості, а те, що кожне слово в листі було неправдою, було фальшем, тонким збоченням і прославлянням цього збочення.

Ось що було справжньою причиною його неспроможності бодай якось навчитися товаришувати, хоч якось розділити свою самотність. Він не просто знав, що його талант винятковий — він бачив особливе призначення свого таланту, бачив його метафізичний сенс. І це бачення повністю паралізувало його. Воно, а не що інше, висушувало його серце до вигляду сінайської пустелі. Погорда — ось ім’я тій немислимій катастрофі, яка сталась у нього всередині та випалила все, залишивши тільки полупаний камінь. Ось обличчя сатани, яке він бачив перед собою кожного разу, коли зустрічався зі своїми колегами, коли виходив на люди. Він панічно боявся, що хтось побачить за його приязним обличчям ці безодні, нелюдські безодні погорди, холодні, чужі, для яких не важить ніщо, крім кінцевої мети. І на всій землі була, напевне, лише одна людина, котра змогла розгледіти за досконало вибудуваною маскою його справжнє обличчя — це був генерал Ґроувз.

Коли вони зустрілися з генералом Ґроувзом, він зрозумів що надійно сів на генеральський гачок. Той робив усе, аби вберегти Роберта при проекті. Він, наче Господь для Мойсея, творив чудо за чудом — все для Оппенгеймера, все в ім’я Оппенгеймера! Оппенгеймер мусить вести проект! Із нього зняли всі підозри у зв’язках із комуністами, забули про скандал із Кітті та її чоловіком, йому простилося все. Залишилася тільки ганьба у серці. Її не можна було скасувати жодними рішеннями в кабінетах чиновників. Не можна було зупинити росту тієї густої, гіркої трави погорди, яка, хоч і різала його до крові, пустила коріння надто глибоко, аби він міг її вирвати. Що далі вони просувались у проекті «Мангеттен», то менше він відчував реальний зв’язок із зовнішнім світом. Генерал Ґроувз привів у проект неймовірні гроші. У них було все, що необхідно. Вони досліджували здатність різних речовин поглинати нейтрони, — мідь, срібло, платину, золото — великі шматки золота валялися в них у лабораторії. Одним таким шматком золота вони підпирали двері до кімнати, де стояло найцінніше їхнє дитя — срібляста тепла куля речовини, якої до цього просто не існувало на Землі. Вони синтезували плутоній.

За час, поки лос-аламоський проект розвивався, у нього народився син, а потім донька. За цей час німці встигли захопити Європу і рушити на Росію, американці — висадитись у Нормандії, японці — напасти на Перл-Харбор. Відбувалося всього достатньо. А він, посередині найпрекраснішого штату Америки, де Господь дарує найкращі заходи сонця, сидів і вибудовував у голові дорогу, яку залишилося пройти йому до вершини свого Сінаю. Чим він відрізнявся від фюрера Гітлера, чи від товариша Сталіна? Тим, що він ішов до пізнання.

Сидячи у своєму будиночку, позбавленому слідів сімейного затишку, курячи соту за день сигарету, він пригадав сонет Джона Донна, який зворушив його в юності:

Триликий Боже, в серце моє бий, Жени із нього заздрість, злобу, страх; Щоб встати зміг — зітри мене у прах, Спали, розвій, втопи, в сльозах омий! Я мов фортеця, яку ворог злий В облогу взяв, — у захисних рядах Відчай і зрада — й неминучий крах: Зайняв її вже гарнізон чужий. Тебе люблю я і любив завжди, Та в спілці я із ворогом Твоїм; Зруйнуй її та розлучи із ним, Утіх позбав, в темницю посади! Щоб вільним буть — рабом стаю з мольбою, Й щоб цноту мать — ґвалтований Тобою! [1]

1

Переклад: В.Марач.

«Все, що ти робиш, виконуй, як жертвопринесення Мені» — пригадав він слова з «Ґіти». Це тримало його. Три слова, які важили для нього — обов’язок, доля, віра. Все, про що він міг молити Бога — це лише те, аби Він прийняв його діяння як офіру, тому що, точно так, як із Джин, — не йти він не міг. І в цьому була його доля. Особлива, суха, мозолиста пристрасть тягнула його вперед. І коли місяць тому він дізнався, що гітлерівська Німеччина капітулювала, то відчув, як Господь знову звертається до нього — наче випробовує його. Чи готовий він іти справді до кінця, чи готовий він пізнати Його, глянути Йому в Його сяюче обличчя? Чи готовий він вірити? Триликий Боже…

А може, думав іноді він, справжній Господь — це людина, яка творить, підтримує і знищує цей світ? Зрештою, хто ще, як не людина, несе відповідальність за все, що відбувається на планеті? Можливо, в такий метафоричний спосіб люди самі собі дають послання, прикриваючись Богом для більшої вірогідності?

Й одразу, після таких думок, що їх можна було порівняти з бігом крізь зарості тернів, він відчував розкаяння. Він знав, що завтра його чекатиме ще один день терпінь, ще один день зменшення своєї присутності в цьому світі, коли він утягне себе ще більше всередину — він скаже на одну незважену фразу менше, зробить на один некерований жест менше, аби не дати вирватися цьому вогнедишному драконові, цьому звірові, осідланому дівою, на волю. Він міг би тільки мріяти, аби колись та й розповісти генералові Фаррелу справжні причини, чому він назвав бомбу «Трійцею» і чим для нього виявився той вірш Джона Донна багато років по тому, як минула його невинність дитинства.