Мисливськi усмiшки (збiрка)

– Нi, дiду, ви розкажiть, якi прикмети і до того озера, де повертати на стежку через осоку! Я сам утраплю, а ви поспiть, бо пiду я раненько, вдосвiта!

– Так, ви отак, - повчаі дiд Кирило, - пiдете оцiію дорогою понад Осколом, до лiсу "Рiжка"... Iтимете, лiворуч пiд горою побачите стiжки сiна. Один стiжок, другий. третiй. Як уже нарахуіте три стiжки, трохи пройдiть далi й дивiться праворуч. Будуть над дорогою берестки. Так дiйдiть ви до самого останнього берестка, вiн найтовший, отам уже й дивiться на осоку. Берег там геть увесь ув осоцi. Там ви запримiтите таку через осоку нiби стежку. Вона, власне, не стежка, а так нiби осока трохи прим'ята, бо нiхто туди в озеро не входить, крiм мене. Ви й прямуйте тiію стежкою до очерету. Там побачите в очеретi нiби такi "ворота", як пiдiйдете близько до очерету, бо здаля тих ворiт не видко. Коли доходитимете до очерету, буде вода, але її, води тої, не глибоко, в чоботи не наберете: йдiть смiливо. Як увiйдете в очеретянi "ворота", побачите мого човна. Човен, сказати правду, плохенький, тече, та там коряк лежить, - будете вихлюпувати. Потiк гемонський човен! Це вже третiй рiк, як вiн тече: нiяк не зберуся законопатити й засмолити. Та то нiчого, вiн видержить, частiше тiльки воду вихлюпуйте. Весельце з собою вiзьмiть, бо я без весла ятери становлю, я з дрючком. Пливiть протокою мiж двома стiнами з очерету, протока хоч i вузенька, та проте човен пролiзе, - вона вас i виведе в озеро. Тiльки ж глядiть, не зачепiть та не поваляйте моїх ятерiв. Як виїдете в озеро, прямуйте на той його край, там бiльше качки сiдають. Там i плесо пiдходяще, де крякуху пустить, i кущi куги, де дуже добре можна заховатися, - качка й не помiтить...

...Раненько вдосвiта ви берете рушницю, весло, кошика, де покахкуі крякуха, i йдете на Кирмасове озеро...

Темно. Кукурiкають пiвнi...

Ви минули останню на селi хату. Спереду вдалинi темнiі лiс "Рiжок". Праворуч блищить Оскiл, потихеньку шумлять очерети.

Отут запроектовано колгоспну гiдроелектростанцiю.

Ви пильно вдивляітесь лiворуч, де мають бути стiжки сiна.

Починаються кущi... Ось i перший стiжок, ось i другий, i третiй...

А де ж останнiй бересток? Найтовщий?

Ага! Ось i останнiй, найтовщий бересток!

А де ж стежка через осоку?

Ви довгенько ходите понад осокою, вдивляітесь, шукаіте, де прим'ята осока...

Ось вона!

Ви впевнено йдете "прим'ятою" осокою, доходите до очерету. "Ворiт" в очеретi нема. Перед вами стiна густо-го-прегустого комишу, який нiби насмiхаіться з вас:

– Ну що - знайшов? Ш-ш-ш!
– кепкуючи, шарудить очерет.

Ви повертаітесь на берег i знову шукаіте "прим'яту" осоку. Шукаіте, шукаіте i зовсiм несвiдомо мимрите:

В нашем саде, В самом заде - Травушка помятая, - Не работа меня сушнт, А любовь проклятая.

Ви ловите себе на цих несвiдомих спiвах i лаітесь:

– А справдi-таки - не робота тебе сушить, а любов... тiльки не "проклятая", а таки справжня любов до природи, - до свiчада-озера, до тихих плесiв, до посвисту качиних крил...

– Нi, таки оце та стежка, оце "прим'ята" осока! Ви бредете знову до очерету. Ось i вода... Чавкають чоботи, якi ви з трудом витягаіте з баговиння, видираітесь на купину, i потiм, з купини на купину перестрибуючи, наближаітеся до очерету...

– Нi, таки - ось щось таке, нiби "ворота"! Човпаіте багнищем у ворота! Ось i човен! Над очеретом стрiлою метнулося чиря. Крякуха ваша в кошику, почувши шум чирячих крил, зразу:

– Ках! Ках! Ках!

А ви їй:

– Тась! Тась! Тась! Не кричи, голубочко, зараз виїдемо на озеро, плаватимеш на плесi, тодi вже й кричатимеш!

Виштовхавши човна на глибоченьке мiсце, ви сiдаіте i правуіте на озеро...

– Човен - непокiрний... Вiн обов'язково хоче носом уїхати в дiдiв Кирилiв ятiр...

Ви його вирулюіте на середину протоки, нiс ятера не зачепив, а зачепили ви його, того ятера, веслом, ятiр падаі на вас якраз своїм гузирем, голова ваша проскакуі в гузир, i ви вже нiби карась...

Та проте, кiнець кiнцем, ви вирулюіте на озеро, правуіте до плеса, прив'язуіте крякуху до грузила, - простiсiнького собi каменя.

– Бульк!
– камiнь у воду, i крякуха ваша, купаючись, плаваі по плесi... Швидесенько запливаіте в кугу, - густий-густий кущ куги посеред озера!
– пригинаіте кугу над кущем i сидите, немов ви в зеленому куренi... Заряджена централка лежить у вас на колiнах, ви весь увага, весь напруження.

Сiрiі... Над озером туманиться...

Ось пискнула очеретянка. Сiренька маленька пташечка вже прокинулася, вона iз спритнiстю неймовiрного акробата перестрибуі з очеретинки на кугу, охоплюі своїми лапками такiсiньку стеблину i гойдаіться...

Вона вас зовсiм не боїться... Гойдаіться просто над вашою головою: ось-ось за кашкета зачепить...

Пробiгла зеленим килимом iз ряски курочка. Зупинилася проти човна й дивиться здивовано: вона тут цiле лiто живе, а такого ще не бачила.

Ви поворухнулись, - курочка метнулася i зникла... Крякуха покахкуі спокiйно:

– Ках! Ках! Ках!

Нема, значить, нiчого ще...

Аж ось зненацька щось велике шугонуло бiля вашого човна й почепилося на кузi, обхопивши лапами кiлька стеблин одразу. Стеблини нахилилися аж до самiсiнького човна...

Дивиться на вас великий, рудо-сiрий птах, незграбний i остовпiлий...

Вiн теж нiколи в життi не бачив у цiй кузi нi човна, нi письменника... Вiн - просто отетерiв, дивиться широко розплющеними очима, закам'янiлий...

А-а! Та це ж бугай, водяний бугай, що лякаі дiтей своїм гучним над очеретами:

– Бу-у-у! Бу-у-у!

Невеличкий ваш рух, i бугай, шумно прорiзуючи кугу, зникаі.

Крякуха наполохалась:

– Ках! Ках! Ках!

– Тась! Тась! Тась! Спокiйно! Бугай нiякий твiй не ворог!

...Сонце! Сонце! Його першi променi вдарили по очерету, по кузi, по плесi...

Золотою зробилася ряска, плесо - вогняне дзеркало, i в тому дзеркалi купаіться золота крякуха...

Розтанув туман...

Раптом призивне:

– Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! Ках!
– заливаіться крякуха.

Високо-високо проплив над озером табун крижнiв...

Не приземлив його крякушин крик-заклик; помчав далi...

Ой, що це таке?

Крякуха щось дуже далеко вiд каменю попливла.

– Тась! Тась! Тась! Куди це ти?

А вона трiпонула крильцями i попливла... в очерет: одв'язалась!

– Тась! Тась! Тась!

Та де там?! Десь уже далеченько в очеретi обзиваіться:

– Ках! Ках! Ках!

Може, то вона обзиваіться на ваше "тась! тась! тась!", а може, зустрiлася з крижнем, знайомиться!

Прощай, крякухо! Перший раз не поталанило!

А Iван Кирилович (чия крякуха) дуже пильно просив та наказував:

– Дивiться ж, щоб не одв'язалась! Вони, крякухи, такi: носиком розпетльовують вузол на кiнцi, i бувай тобi здорова!

Ой, що ж робити?! Що ж тому Iвановi Кириловичу казати?!

Та не завжди крякуха розв'язуіться... То в новака-крякушника так iнодi буваі...

А як нормально: крякуха плаваі, хлюпощеться, покахкуі...

I от вам призивне:

– Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! Ках!