Мисливськi усмiшки (збiрка)

I уявiть собi, що дрохви, як правило, зриваються й летять завжди саме тодi, як вам залишилось пролiзти ще тiльки не бiльше як один чи два метри.

Характер у них такий!

Ви, ясна рiч, не повiрите, але одного разу я таки вбив дрохву.

Убив, не пiдкрадаючись, а просто так - устрелив та й вже!

Невеличкий, так iз десяток, табунець дрохв, бачу, летить i сiдаі на буряках...

Я бродив з рушницею в степу, полював перепiлки, а в запасi було в мене кiлька набоїв з крупним шротом.

Перезарядивши свою централку, пiшов я проти вiтру по буряках на те мiсце, де сiли дрохви.

Було це в серпнi, вiяв невеличкий вiтерець.

Бурячиння було високе й лапате, вiтерець по нiм тихенько лопотiв, я поволi й потихеньку йшов, i дрохви мене пiдпустили, бо, очевидно, шум моїх крокiв заглушало лопотiння гички. Знялися вони недалечко, метрiв за сорок, - я вистрелив, i-о, радiсть!
– одна з них каменем на землю.

Пiдбiг - ість!

Я не скажу, щоб це був дудак, на цiлий пуд вагою, це не був дудак, а скорiше - дудочка, i до пуда їй було дуже далеко.

А проте ж - дрохва! Справжня дрохва!

Додому я їхав гордий, з вокзалу до квартири йшов гордий, а як увiйшов у хату, нi на кого i не дивлюсь.

Домашнi всi питають:

– Що за птиця? А я крiзь зуби:

– Що? Дрохва! Не бачите, що?! Дiзналися родичi, знайомi, товаришi.

– Правда, що дрохву вбив?

– Убив!

– Коли ж на дрохву?

– Та заходьте, - кажу.

Пiдрахував я, скiльки на дрохву прийде, - вийшло чоловiка з двадцять. Я й кажу дружинi:

– Знаіш, - кажу, - що? Не помiстяться всi вони в нас! Оддам я дрохву, хай там приготують, а ми всi туди пiдемо та й посидимо, дрохви поїмо!

– Добре, - каже дружина, - клопоту менше! Я так i зробив. Однiс дрохву. Куди, - питаіте, - однiс? Не скажу, бо й ви туди ходитимете! Принiс дрохву та й прошу:

– Приготуйте, будь ласка, на завтра!

– Дрохва? Е, нi! На завтра не вийде, бо треба на двi доби в землю закопати, потiм - добу в оцтi вимочувати, а потiм уже смажити! На суботу якраз i вийде.

– Ну, добре!
– кажу.

Сповiстiв я всiх, що дрохву їстимемо там-то й там-то, в суботу.

Зiбралися їсти ту дрохву двадцять вiсiм чоловiк.

А я ще раз кажу, що дрохвi моїй до пуда дуже далеко було!

Та й чи вистачило б для такої кумпанiї й дудака на пуд вагою?!

Поїли дрохву, з'їли ще iндичку й гуску (це вже свiйськi птахи) i салату олiв'і порцiй з п'ятнадцять з'їли, було там iще й де-воляй, i карського шашлику!

Рiзноманiтної там було, одне слово, дичини!

Вiтали всi мене з щасливим полем, кричали, щоб менi й далi не було "нi пера нi пуху", а потiм спiвали.

На ранок були вдома довгi балачки, але вже бiльше не про дрохву, а про квартиру, про дрова, про черевики для доньки.

Балачки закiнчилися сентенцiію приблизно такого змiсту:

– Та доки ж я i взимку у лiтньому пальтi ходитиму?

– Та ти ж сама розумiіш: дрохва! Не часто вона трапляіться!

– Дрохва?!
– перебивають вас.
– Дрохву чоловiк на зиму в теплi краї проводжаі! А в декого з чоловiкiв жiнка взимку мерзне! Рiзниця! Ну, взяв би та випадково й промазав, коли вже вона така рiдкiсна птиця!

– Та я ж устрелив випадково! Хiба ж я хотiв, чи що?

– Слава богу, що не часто вона трапляіться, - перебивають вас iзнову.

А вже Миколi Iвановичу, що ото дрохву вам lege аrtis* (* По-мистецькому (лат.).) готував, при зустрiчi ви кажете:

– Дрохву, значить, два днi треба в землi тримати перед тим, як смажити?

– Не менше!
– одказуі Микола Iванович.
– Тодi вона позбавляіться специфiчного, не дуже приімного запаху!

– Слухайте, - кажу, - Миколо Iвановичу! Як удруге коли-небудь принесу я вам дрохву готувати, держiть її в землi не два днi, а мiсяцiв зо два!

– Не витримаі, - зогниі!

– От i добре! Не так багато я заробляю, щоб дрохви їсти.

1946

ДИКИЙ КАБАН, АБО ВЕПР

Чого воно так: коли говорять "дикий кабан" - так не страшно, а як - "вепр", так уже й мороз нiби поза спиною i волосся на головi ворушитись починаі?

Воно, мабуть, саме слово "вепр" - страшнувате, - якесь таке, нiби з великими iклами й погрозливо хрокаі...

– Вепр!

На Полтавщинi, недалеко славного мiста Гадяча, і село Веприк, - хоч воно i не дорослий "Вепр", а тiльки маленький, тiльки ще "Веприк", але я гадаю, що колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, - ану ж вiзьме малий "Веприк" та на великого "Вепра" й виросте? Що тодi?!

Найстрашнiший дикий кабан - "одинець", - це запеклий кнур-iндивiдуалiст, старий досвiдчений кнуряка, що прибиваіться до табуна тiльки тодi, коли свинi весiлля справляють.

Вiн тодi своїми страшними iклами розганяі кнурцiв-парубкiв, усi його рушниками перев'язують, вiн сидить, хрокаі й чавкаі, як колись пан-помiщик на весiллi у своїх крiпакiв, i йому, як i колишньому кнуровi-помiщиковi, належить право "першої ночi".

Дикi кнури-одинцi, що звуться ще за свої величезнi страшнi iкла - сiкачами, вигодовуються на справжні страховидло, сильне та люте.

Собак вони своїми iклами одним ударом сiчуть, на беф-строганов, а охотник, як побачить сiкача, зразу бере на мушку або дуба, або грушу i сидить там тихий, як горличка.

А потiм уже всiм i розповiдаі пiсля четвертої стопки:

– Сiкача вчора стрiляв! Iду, знаіте, очеретом, коли чую, щось сопе! Дивлюсь, а воно, як гора! Я зразу думав, що паровик обтiкаімої форми зiйшов з рейок i болотом котить. Придививсь - а воно сiкач! Я, звичайно, не розтерявся, - у лiвому стволi в мене жакан, - я його в лоб як жахну, - а вiн тiльки головою покрутив, куля одскочила та недалечко вiд мене й упала. Тiльки трохи сплющилась! Я не розгубився... А коли я взагалi розгублююсь, скажiть? Да... Я не розгубився та зразу за фiнку, та до нього! Розмахуюсь, а вiн менi й каже:

"Злiзайте, каже, дядьку, з дуба, чого ви туди залiзли?" Да... Я, звiсно...

– Стiй-стiй! Що ти буровиш? Хто каже? З якого дуба?

– Та не перебаранчай! Я до нього з фiнкою, вдарив його пiд лiву пахву, якраз проти серця! "Ага, - кричу, - попався, - кричу, - веп-п-пиррр. Не з таких, - кричу, - я, щоб сiкачiв боятись!" Та на нього верхи! Сiв верхи й держусь за гiлку! А вiн менi знову: - "Та злазьте, - каже, - дядьку, кабан у Пилипову балку побiг!" А я йому:

"Злiзай, кажеш?! Не злiзу, поки, - кричу, - не рiшу тебе тут!" А вiн менi: "Я, - каже, - веп-п-пиррр сi-сi-сi-ка-ка-ка-ч..."