Молоді літа короля Генріха IV

І Марго хутко схопила Жанну за руку.

— Пані, ви занадто високої думки про мене. Я, можливо, лиш те, що ви називаєте мальованою гробницею. Одначе мій брат — король Франції. І мій батько теж був король, і теж католик, і моя віра та сама. Тут нічого не вдієш, навіть якби я захотіла. Я, дочка католицького королівського роду, не можу уявити себе на вашій проповіді. Та це не означає, що ваш син муситиме ходити до обідні: я не затята.

— Отже, ти хочеш зостатися з ним при цьому розпусному дворі? — спитала Жанна вже тверезим, холодним тоном, знов перейшовши на «ти» — цей раз щоб показати зневагу. Злість, що закипала в ній, вона згнітила в ім'я своєї вищої мети, якої не можна було занедбувати. Хто ця дівчина, так нескромно напахчена мускусом? Що може змінити чи зупинити її лиха воля?

— Ох! — ледь зітхнула Марго, сповнена добродушного співчуття й навіть жалю до цієї нещасливої жінки. — Ваш син, напевне, дуже скоро навчиться, як поводитись при дворі. Я ладна опікуватися ним. Хоч я й не можу стати протестанткою, але почуваю, що зумію вжитися з простим, суворим протестантом. — Вона сказала ще багато, бо принцеса Валуа вміла говорити. Але кожне її слово було не до речі, ще дужче налаштовувало матір Анрі проти неї, тільки Марго не могла того знати. Зате їй чомусь пригадалась іще й менша сестра її нареченого, ця непомітна дівчинка, про яку вона досі ні разу й не подумала. Правда, Марго згадала її ще й тому, що ледь хитнулися двері суміжного покою — чи, власне, флорентійський килим, яким вони були завішені. І Марго сказала піднесено:

— Якби навіть я досі не бачила у вашому сині свого друга й володаря, то ваша чарівна донечка, вельможна пані, напевне здобула б для нього моє серце. У нас тут нема жодної такої дівчинки, я вперше в житті зустрічаю таку, як вона, і пробачте мені вчене порівняння, але в тендітній подобі вашої Катрін постає переді мною одна з царівен-пастушок античності.

І якраз ту мить до покою справді ввійшла Катрін. Її мати, що не бачила, як колихнувся флорентійський килим, аж злякалась, аж повірила на хвильку в надприродні здібності синової нареченої — надто через те, що Катрін була боса і розплетені коси спадали на білу нічну сорочку. Білява, з невинним личком, вона являла достеменний образ тієї пастушки, про яку щойно згадувала Марго. А принцеса вдала, ніби вона зчудована, — вдала, щоправда, з належним смаком і мірою, без перебільшення. Тільки підвелась і трохи простягла руки до на диво милого дівчатка.

Королева Жанна розпізнала «мальовану гробницю» й обурено відвернулась: адже вона сама ледь не повірила, що це мана. А її дочка вже довірливо розповідала захопленій Марго:

— Я трохи кашляю, і мені сьогодні сказано лежати в ліжку й пити молоко від ослиці. Ох, пані, якби ви побачили мого молочного братика, віслючка, який же він гарненький!

— Я бачу, яка гарненька ти, моя крихітко! — вигукнула принцеса, обняла майбутню зовицю й обсипала її невинними пестливими словами. Може, Катрін вони й були приємні. Та Жанна не слухала — вона розглядала цей чужий, бездушний покій. Повсюди тут однаково! Ті самі вкриті розписом стіни, різьблені скрині, важка, гнітюче низька стеля, затемнене балдахіном і запоною ліжко, вікна в глибоких нішах; усе таємниче, повне схованок, і з-під оздоб, з-під пишноти, як пильно придивишся, дише загроза. І люди теж такі! Такі й люди, — Жанна відчула це й здригнулась, не знаючи сама чому.

Принцесі Марго було відомо більше, ніж їй. Чимало підслухала вона з розмов придворних, а почуте зіставляла з виразом облич матері та брата-короля, коли ті перешіптувались. І ось, пригортаючи до себе невинну Катрін, вона відчула, як у душі її ворухнулось щось дивне — може, сумління. А може, навпаки, — гордість і гідність, які гребують підступами.

Катрін промовила тремтячим голосочком, тонко, ніби злякано:

— Ви така гарна, пані! От якби мій брат побачив вас зараз! Чи й ви його любитимете?

— Аякже, аякже, — відказала Марго, а сама все думала з дедалі більшим обуренням: «Ні, до цього не можна допустити. Треба сказати їм правду».

— А де ваш песик, пані? Я ще зроду не бачила такого милого песика.

— Я тобі його подарую. — Марго пустила дівчину з обіймів. «Треба їх остерегти!»

— Я хочу дати вам одну пораду. — Марго нахилилася до Жанни й пильно подивилась їй в очі. Намір її був такий незвичайний, що її вперше зрадили красномовність і спокій. Вона не знала, як почати, важко дихала, і ніс її наче аж подовшав. — Тільки нікому не кажіть, що це я вас попередила!

«Оце ж воно, те таємниче, що дише загрозою з-під пишноти», — знову відчула Жанна. І відповіла:

— Та я знаю, що мене тут морочать і хочуть ошукати.

— Якби ж тільки це! Від'їжджайте звідси, пані! — вигукнула чи навіть вереснула Марго: то вже промовляла не душевна велич, як їй хотілось би, а чистісінький страх. Раптом голос її перейшов на шепіт: — Чи нас тут ніхто не чує? Беріть оце любе дитя, втікайте до себе на південь, якщо ще не пізно. Щоб чогось домогтися для себе, вам слід бути не тут — а вашому синові й поготів!

Та в найчеснішу мить свого життя Марго спіткала в Жанні тільки впертість і недовіру. Жанна давно вирішила не піддаватись на погрози. Принцеса так і не змогла викликати якийсь відгук на цьому старому обличчі, тому вона простягла тремтячі руки до молодшої, ніби просячи допомоги. Вона перевела погляд із Жанни на Катрін, але погляд той призначений був, як і перше, для Жанни. Хай вона бачить, як Марго силою своїх чорних очей збудила розуміння в ясних очах дівчинки. Не тільки розуміння, а вже й ляк!

Та Жанна вперто не хотіла їй повірити і коли помітила, що її дочка зблідла й ледве стоїть на ногах, розсердилася зовсім.

— Годі! — звеліла вона. — Йди ляж, дитино моя!

Аж коли двері за Катрін зачинились і флорентійський килим перестав колихатись, Жанна відповіла на пораду й пересторогу принцеси Валуа:

— Вельможна панно, я все зрозуміла. Ви мали посіяти в мені вагання й страх, це вам доручила ваша мати, королева. Скажіть же їй, чи побачили ви мене приголомшеною! А я, зі свого боку, можу вас повідомити, що пан адмірал домігся від короля всього, чого хочемо ми, протестанти. Вам самій не треба вирішувати остаточно, в якій бути вірі, поки ви не почуєте, що французький двір оголосив війну Іспанії. Але ви про це почуєте! В усякому разі, мій син, ваш наречений, з'явиться тут лиш тоді, коли наша сторона набере повної рили.

— Звичайно, вельможна пані,— відказала Марго.

Слабі груди королеви Наваррської рвучко, натужно здіймалися, коли вона вимовляла ті горді слова, але сестра Карла Дев'ятого, вже незворушна, як завжди, не бачила більше жодної підстави ні для неспокійного сумління, ні для великодушності. Вона знов міркувала, як на початку цієї розмови. «Так, вони небезпечні! Ці гугеноти — велика небезпека, і моя мати має рацію: проти них треба вжити рішучих заходів. Але вони згублять самі себе: це їхня доля, античний фатум!» — подумала вчена принцеса.

— Звичайно, вельможна пані,— сказала вона. — Я поміркую про ваші слова. — І низенько присіла в реверансі.— А коли переконаюся, що ви була мудріша, тоді, мабуть, і ваша віра стане моєю. Сподіваюся, що пан адмірал привезе з собою принца, мого нареченого, щоб ми вже всі були тут укупі.— Низенький реверанс, війнуло мускусом, і принцеса Маргарита рушила до дверей.

Жанна зайшла до своєї доньки, і та зустріла її зляканим поглядом широко розплющених голубих очей. Коли мати підійшла до ліжка, дівчинка обхопила її обома руками за шию: