Молоді літа короля Генріха IV

— Я боюся, мамо! Я боюся!

Листи

Потім обидві вони написали в По, до Анрі. Листи писано, звичайно, в різних кімнатах замку Блуа, і Катрін нишком тицьнула свого тому самому гінцеві, що відсилала Жанна. Мати Анрі писала: «Ходи частіше на проповідь, а на молитву — щодня! Волосся зачісуй назад, але не так, як носили раніше! Треба, щоб ти зразу справив тут враження зграбного й сміливого юнака. Але гляди не від'їжджай з Беарну, поки я не напишу тобі знов».

А Катрін тим часом сповіщала брата: «Принцеса подарувала мені гарненького песика й частувала мене розкішним обідом. Вона мене дуже полюбила. Я добре знаю, братику любий: як я зараз тобі напишу, що мені тут страшно, то ти не зрозумієш. Ти ж мені наказував: тільки-но помітиш небезпеку — зразу гінця! Нічого я не помічаю, а звістку все ж посилаю. «Бережи її! Бережи нашу матусю!» — звелів ти мені поглядом, коли ми від'їжджали. Незабаром ми переїдемо з усім двором до Парижа, де у нас так багато ворогів. Я пильнуватиму, але хоч би вже скоріш і ти був з нами!»

У травні Жанна д'Альбре знов написала синові з Парижа, де вони жили в домі принца Конде. Писала вона ввечері, при відчиненому вікні, і лампа миготіла від теплого леготу.

«Портрета принцесиного я тобі добула й посилаю. Сподіваюся, що він тебе потішить. Мені тут, крім її вроди, таки справді чудової, мало що подобається. Королева Франції мене трохи під ноги не топче, і твоя Марго лишається папісткою: всі мої зусилля марні. Єдине тільки дуже мене потішило: я змогла сповістити Єлизавету Англійську, що твій шлюб уже вирішено остаточно. Сину мій, я не знаю, чи зможу весь час бути при тобі, щоб уберегти тебе від спокус цього двору. Не давайся, щоб тебе звели з доброї дороги, — ні в житті, ні у вірі!»

А в іншій кімнаті того самого будинку потайці дряпала пером сестра: «Хутенько пишу тобі про те, що сталося з нами сьогодні. Ми тут ходимо по крамницях, мама скуповує все для твого весілля. Сьогодні ми були у майстра, що робить портрети з принцеси, і хотіли вибрати найкращий, а надворі зібралися люди й почали нас лаяти. Вони кричали дедалі гучніше й погрозливіше, аж поки наша охорона їх розігнала. Мама сказала, що то тільки вуличні роззяви, їх у Парижі завжди повно; але я знаю, що вони лютували через твоє весілля. Цей народ його не хоче і всюди шукає сварки з протестантами. Декотрі з наших дворян зізналися, що це правда, коли я на них напосілась. Бо я не така дитина, як думають усі. У старої лихої королеви цілий полк фрейлін, а вони скрізь мають приятелів і підцьковують їх проти нас, а надто проти пана адмірала. Він прибув сюди з п'ятдесятьма вершниками. Пані Катрін лютує на пана адмірала, бо він завзято боронить нашу справу. Не насмію сказати, що він її боронить нерозважливо, бо я ж тільки дівчина. Все це я мусила писати похапцем, бо під моїм вікном на подвір'ї чекає кінний гонець, щоб я скинула йому лист, та й світло догоряє, а ще ж треба запечатати».

Тільки-но Катрін заліпила лист воском, пломінчик у носику лампи блимнув і погас. Жаннина лампа ще горіла, і вона писала: «У Коліньї настрій рішучий, як ще ніколи, і це мене втішає. Він вимагає почати війну у Фландрії, і королева не може йому опиратися, хоча й відмагається тим, що нас, мовляв, ніхто не підтримав: ні Англія, ні німецькі князі-протестанти. Та вона, врешті-решт, лише стара баба; зате її син, король, боїться пана адмірала, а тому любить його й називає батьком. Уперше з'явившись до нього, адмірал став на коліна, але в думці він схилився перед богом, а зовсім не перед Карлом Дев'ятим; навпаки, той ладен у всьому чинити його волю, вшановує його почестями й нічого не ухвалює, не порадившися з ним. Король подарував панові адміралу сто тисяч ліврів на відбудову спаленого Шатільйонського замку. Тепер пан адмірал живе там. А король зостався в Блуа з коханкою. Пан адмірал має рацію: це нам нагода відтіснити від влади Катерину. Тепер, сину, збирайся і їдь сюди!»

Ось що написала Жанна, а гонець, беарнський дворянин, надійно сховав при собі листи, щоб удосвіта виїхати з ними. Принаймні він гадав, що в нього обидва листи — і королеви і її дочки — будуть у безпеці. Одначе не встиг він дістатись до дому, де мешкав з товаришами, як на нього налетіли якісь п'яні бешкетники; хоч було й темно, та він упізнав людей з особистої варти королеви Франції. Він боронився, але його збили з ніг. А коли він підвівся, напасники були вже далеко, а з ними й довірені йому листи.

Вони негайно попали до рук Катерини Медічі, і та відкрила їх, не ламаючи печаток. Сама в своїй спочивальні вона читала те, що мимохіть виказували їй супротивниця та її дочка, і відчувала велику втіху. Пані Катрін тішилася тому, що викриття змови завжди підбадьорювало її. Кожна лиха каверза життя й людей ніби виправдовувала її власну натуру й духовні нахили і заохочувала до рішучих дій. Вона сиділа в своєму прямому, невигідному дерев'яному кріслі й дивилась перед себе поверх листів, бо вже знала їх напам'ять; із шести білих воскових свічок, запалених у покої, дві ще освітлювали її — решту вона погасила куцими пальчиками. Жовте сяйво вимальовувало обвислі щоки та підборіддя, а вся верхня половина обличчя була затінена, і тільки очі, звичайно тьмяно-чорні, тепер горіли, наче дві жарини. Хтозна, що бачили ті очі у власній душі старої королеви; у покої вони вихоплювали з півмороку тільки окремі деталі на мальованих панелях стін: там роззявлений у крикові рот, там піднесений ніж. А як протяг нахиляв пломінчик свічки у другий бік, на стіні виступала хтива усмішка німфи й простягнена до неї рука.

Пані Катрін думала про те, що її, за недвозначними словами супротивниці, збираються відтіснити від влади. Ця навіжена вже думає, що вона владарює, а пані Катрін — самотня, всіма покинута, і її син, король, — тільки знаряддя в руках заколотника, якого її суд присудив до ганебної страти на Гревському майдані. «Вироку ще не скасовано, люба моя приятелько! Ви ж не знаєте, може, мій син Карл інколи й кається. А як не отямиться сам, то побоїться свого брата д'Анжу — то ж мій улюбленець, бо він не любить жіноцтва. Я страхаю старшого меншим. Він же знає, як хутко в нас умирають. Ні, люба приятелько, думайте собі що хочете, але я не збираюся гнівити іспанського короля й не підтримаю голландських гезів проти нього. Бо тоді Філіпп віддасть мій трон Гізам, і я таки справді буду пропаща. А Гізам, аж занадто ревним католикам, треба скрутити в'язи так само, як і вам, єретикам. Та не все зразу. Постривайте трішечки, люба приятелько! Ви ще доживете до великих новин, що вам і не снились. Як я сказала? Доживете?»

Пані Катрін думала, сама того не усвідомлюючи. Вона була щаслива ту мить, бо її уява перелітала через прірву страху і знаходила за нею відвагу до наймерзенніших злочинів. У такі хвилини думки заходять далі, ніж мало привести задумане діло, — а потім воно таки приводить туди.

І водночас вона зовсім не покидала дійсності, вона добре чула все, що робилось у її замку в ту годину. Лувр замикали об одинадцятій; перед тим чути було біганину — то поспішали вийти з замку придворні, бо ось-ось пролунає третій оклик, і брама зачиниться. В коридорах ще важко гупали ноги королівських лучників — вони виганяли тих, хто загаявся. Та щойно проходили лучники, як біля не замкнених, тільки попричиняних дверей починалось перешіптування, і жінки впускали до себе чоловіків. Пані Катрін добре знала те й не забороняла. Ось до неї зайшов командир особистої варти короля й спитав, яке буде гасло на сю ніч. «Амур», — відповіла стара королева.

Вона дала цьому капітанові ще якісь накази, але спершу підкликала його до самого крісла й говорила тихенько. За тими наказами шість воскових свічок у її передпокої погашено, і жоден з великих полотняних ліхтарів тієї ночі не лив на сходи замку свого процідженого крізь тканину світла. А коли продзвонило дванадцяту годину, до спочивальні старої королеви піднялась у супроводі охоронця зі смолоскипом якась закутана з головою постать. Увійшовши, той закутаний почекав, поки офіцер зі смолоскипом піде геть, і аж тоді замкнув за собою двері й розгорнув свого плаща. То був Карл Дев'ятий. Мати, що вже кілька годин не вставала з місця, повернула до сина велике старе обличчя, на нього впало збоку мигтюче світло, і король злякався.

— Я покликала тебе, сину, бо настав час, і так треба було, щоб ти прийшов уночі. Пора щось робити. Прочитай оце! — І підсунула до нього два листи.

Карл почитав трохи й грюкнув кулаком об стіл. Але на обличчі його відбивалась не стільки лють, скільки страх. Він недовірливо позирнув на матір — як завжди, скоса. «Молодий, а вже такий нездоровий, — подумала Катерина. — Як добре, що я маю ще двох синів! Другий любить хлопців, і я буду єдина жінка, що владарюватиме над ним. Найменший — дуже норовистий, його треба пильнувати, щоб не втнув чого проти мене».