Молоді літа короля Генріха IV

— Ранок недовгий, та й квіти хутко відцвітуть. А я зостанусь і чекатиму. Хоч як далеко ти заїдеш, хоч що тобі спіткається, — згадай мене, і оцю комірчину, як у ній пахтіло садом, коли ми кохались, і мої уста, як ти їх…

— Флерето!

— …оце поцілував останній раз. А тепер іди вже, бо по тебе сюди прийдуть, а я не хочу, щоб хтось іще бачив твій прощальний погляд.

— Тоді втопім наші останні погляди в криниці. Ходімо, Флерето! Обійми мене за шию! А я тебе за стан! А тепер погляньмо обоє вниз, у воду, і там наші очі зустрінуться. Тобі сімнадцять років, Флерето.

— А тобі вісімнадцять, любчику.

— Та коли ми й зовсім постаріємо, ця криниця пам'ятатиме нас, і навіть коли ми вже давно лежатимемо в домовині.

— Анрі, я вже не бачу твого обличчя.

— І твоє там унизу чогось туманиться, Флерето.

— А я почула, як упала краплина. То сльоза. Твоя чи моя?

— Наша, — промовив голос Анрі вже здалеку; а дівчина ще втирала очі,— Флерето! — гукнув він востаннє, а потім зник зовсім, і вона відчула, що цей поклик уже не до неї: Анрі просто кидав ім'я щойно минулої години в годину наступну, якої вона не знатиме і в якій це слабеньке ім'я розвіється дуже скоро.

Анрі сів на коня. Травневий вітрець приємно холодив його високе кpyтe чоло, ледь запалі скроні й куйовдив русяві кучері. В комірчині у дівчини Анрі не міг їх пригладити, і вони вклалися на голові так, як росли. Спершу в його лагідних очах ще видно було тінь прощання, та кроків за сто вони вже й проясніли. В губах він тримав квітку: то була теж іще Флерета [45] . А коли під'їхав до свого почту, впустив і квітку.

А та Флерета, що лишилась позаду, сімнадцятирічна дочка садівника, взялася за свою щоденну роботу. Вона робила її ще двадцять років, а потім померла; її коханий тоді був уже великим королем. Вона більш ніколи не зустрілася з ним — хіба один раз, як з могутнім володарем, що після багатьох знегод і перемог був якось повернувся до рідного міста Нерака, щоб знову зазнати там щастя, але з іншими. Чому ж усе-таки люди казали, ніби вона вмерла з туги за ним? Згодом смерть її навіть перенесли назад, на той день, коли він її покинув, і розповідали, ніби вона тоді втопилась у криниці — в тій самій криниці, над якою колись схилялись вони обоє, сімнадцятирічна дівчина і вісімнадцятирічний юнак. Звідки така поголоска? Адже ніхто їх тоді не бачив.

45

Fleurette — квіточка (франц.).

Ісус

Анрі ще їхав своїми землями, як доводиться їздити принцові: чи то на бій, чи то до шлюбу. Анрі Наваррський мав узяти шлюб з Маргаритою Валуа, і тому він мусив їхати зі своєї Гасконі аж у Париж; але він мав міцні стегна. Коли треба, він із товаришами по чотирнадцять годин і довше міг пробути в сідлі, та все ж доводилось поберегти й коней, бо не завжди були гроші, щоб купити нового, — хіба просто спіймають на пасовиську першого-ліпшого.

Попереду, але завжди в оточенні інших, їхав Анрі; а за ним ще багато вершників. На самоті він не лишався ніколи. Самоти там не бувало — він жив серед тупоту копит, серед запаху, кінського поту і людського, що пробивався крізь вогке сукно та розпарену шкіру одежі. Не тільки білий кінь мчав його вперед, а й увесь тісний гурт однодумців, шукачів пригод, побожних і відчайдушних, переносив вершника вперед неймовірно швидко — так, немов якась казкова карета, переносив його той гурт від села до села. Сади цвіли білим і рожевим цвітом, з блакитного неба віяв лагідний вітрець, і молоді відчайдухи сміялися, співали, сперечались. Іноді вони вставали з коней, поглинали цілі гори хліба, червоне вино лилось у їхні горлянки, рідне їм, як повітря й земля. Дівчата з золотавою шкірою самі приходили й сідали на коліна смаглявощоким юнакам. А юнаки змушували дівчат вискати й червоніти — одні зухвалими руками, інші вигаданими тут-таки віршиками, не менш зухвалими. А поміж себе, їдучи, вони часто говорили про віру.

Всім супутникам Анрі було років по двадцять чи близько того, усі вони були бунтівливі, не хотіли коритись ні встановленому ладові, ні можновладцям. Ті, на їхню думку, відступились від бога. Бог хотів не того, що вони, він думав так, як оці двадцятирічні. І тому всі вони були певні, що правда на їхньому боці, й не боялись навіть самого чорта, не те що паризького двору. Дорогою, поки ще їхали через південні провінції, назустріч їм виходили старі гугеноти і, знявши руки до неба, заклинали принца Наваррського поберегти себе. Йому те було давно знайоме: багаторічний гіркий досвід навчив їх недовірливості.

— Але ж, любі мої, тепер усе буде інакше. Я одружуся з сестрою короля. Ви матимете свободу віри, ось вам моє слово!

— Ми завоюємо волю! — кричали вершники довкруг і позад нього.

— І народну владу!

— І право! Право!

— А я кажу — волю!

То було у них найсильніше слово. Натхнені й озброєні ним, їхали вони гуртом на північ. Для багатьох — може, навіть для більшості — воно означало просто, що вони відберуть для себе владу й розкоші у тих, кого вважали вільними тепер. Анрі дуже добре їх розумів, він умів розпізнавати таких людей серед інших і навіть любив їх: з ними було легко жити. Та не вони були справжніми його друзями. Друзі — то люди важчі, з друзями ніколи не почуваєш себе зовсім безтурботно й упевнено, вони весь час обтяжують тебе відповідальністю.

— In summa [46] ,— казав Агріппа д'Обіньє [47] , трюхикаючи поряд у сідлі,— ти, принце, тільки те, що зробив з тебе твій добрий народ, і більше ніщо. Це не означає, що ти не можеш піднестись над ним, — адже творіння часом буває вище за митця, — та лихо тобі, коли ти станеш тираном! Проти явного тирана сам бог дає всі права й дрібному урядовцеві.

— Коли твоя правда, Агріппо, — відповідав Анрі,— то я домагатимусь посади дрібного урядовця. Тільки ж усе це пасторські вигадки. Король є король.

46

Загалом (лат.).

47

Д'Обіньє, Теодор-Агріппа (1552–1630) — французький поет і історик. Один із найвидатніших діячів протестантського руху. Його «Всесвітня історія» (видана в 1616–1620 pp.) — визначний історичний твір цієї доби.

— Радій, що ти лише принц Наваррський!

Д'Обіньє був невеличкий на зріст, голова його не підносилась над кінською гривою навіть настільки, як голова Анрі. Говорячи, він завзято вимахував довгопалою рукою з загнутим великим пальцем. Уста він мав широкі, насмішкуваті, очі допитливі; хоч був зовсім не побожний мрійник, а цілком від світу сього, але в тринадцять років не піддався, коли його навертали в католицтво, а в п'ятнадцять уже бився за істинну віру під проводом Конде. Вісімнадцятирічний Анрі й двадцятирічний Агріппа були давні друзі й уже сто разів сварились і сто разів мирились.

Агріппа їхав по праву руку від Анрі. А по ліву зненацька залунав виразний, суворий голос:

О королі! В сліпому шалі Ви, поки царства здобули, Всю землю трупом засівали і кров потоками лили. О судді, звиклі торгувати Священним скарбом людських прав! Чи син ваш буде шанувати Той спадок, батько що накрав?

— Друже дю Барта [48] ,— спитав Анрі,— звідки це в такого веселого півника, як ти, беруться такі гіркі слова? Від тебе ж усі дівчата розбігатимуться!

48

Дю Барта, Гійом де Салюст (1544–1590) — французький поет-протестант. Його творчість перейнята гуманістичними мотивами, науковими ідеями тих часів, прославляє природу. Він був не тільки поетом: виконував важливі дипломатичні доручення Генріха IV в Англії, Данії та інших країнах.

— А дівчатам я таких слів і не кажу. Я кажу їх тобі, любий мій принце.

— І суддям. Не забувай суддів, дю Барта! А то лишаться тобі тільки твої лихі королі.

— Лихі всі від сліпоти — і ви, владарі, і ми, решта людей. Але ж треба колись почати виправлятися. Від дівчат я ще не можу відмовитись, але галантні віршики хочу покинути зовсім. Віднині складатиму тільки духовні.

— Ти що, вже хочеш умирати? — спитав молодий принц.

— Я хочу колись полягти в бою за тебе, Наварро, і за царство боже.