Москаль-чарівник

Тi ж iсол­дат.

Солдат. Что у вас тут за шум? Мне и спать по­ме­ша­ли!

Михайло. Ви­ба­чай­те, су­дир, будьте лас­ка­вi. Я вер­нув­ся з до­ро­ги та з жiн­кою i роз­ба­ла­кав­ся.

Солдат. Так ты хо­зя­ин? Ну, брат, здо­ро­во! Не­бось дав­но в до­му не бы­вал?

Михайло. Дев'ятий тиж­день, як з до­му виїхав у Крим за сiл­лю.

Солдат. Это не­хо­ро­шо - та­кую мо­ло­дую и при­го­жую жо­ноч­ку ос­тав­лять од­ну и на дол­гое вре­мя.

Михайло. Нi­чим же й пе­ре­мi­ни­ти. Як все з жiн­кою до­ма си­дiть, то й їсти нi­чо­го бу­де!

Тетяна. Нам це не пер­ши­на. Я вже при­вик­ла ос­та­ва­тись до­ма са­ма без чо­ло­вi­ка.

Солдат. И те­бе не скуч­но од­ной?

Тетяна. Як то не скуч­но? Та по­мог­ти нi­чим.

Солдат. Эй, смот­ри! Мне что-то не ве­рит­ся, чтоб жен­щи­на не наш­ла для се­бя за­ба­вы в ску­ке!..

Тетяна. Про всiх не мож­на ска­за­ти. Бу­ває так, що най­не­вин­нi­ша, по своїй прос­то­тi, тер­пить по­го­вiр од лю­дей; а яка i не­доб­ре ро­бить, та вмiє свої прос­туп­ки хо­ро­шенько прик­ри­ти, та­ка ос­тається в мис­лях лю­дей не­вин­ною.

Солдат (на­бiк). Бой-мо­ло­ди­ца! Где здра­вый рас­су­док, там ожи­дать мож­но и пря­мой доб­ро­де­те­ли.

Михайло. Жiн­ко! Та чи не­ма чо­го по­поїсти?.. Да­ле­бi, аж шку­ра бо­лить, так їсти хо­четься.

Солдат. Че­во, хо­зя­ин? И я не по­ев­ши спать лег. Да для ме­ня это ни­че­го, а для те­бя, брат, нак­лад­но с до­ро­ги, пос­ле тру­дов.

Тетяна. Що ж я вам їсти дам? Ко­ли б хоть не так не­ра­но бу­ло…

Михайло. Дай же хоть хлi­ба!

Тетяна ви­хо­дить по хлiб.

ЯВА VI

Солдат i Ми­хай­ло.

Солдат. Жаль мне же­ны тво­ей. Ты, уез­жая из до­му, ос­та­в­ля­ешь ее без до­маш­не­во за­па­су. Ты, вид­но, скуп?

Михайло. Я ску­пий?! Не­хай ме­не бог бо­ро­нить… Та ще для та­кої жiн­ки, як моя Те­тя­на!.. У неї всього до­во­лi, хi­ба пти­чо­го мо­ло­ка не­ма. Це так тра­пи­лось.

ЯВА VII

Тi ж i Те­тя­на, вхо­дить з бi­лою па­ля­ни­цею та но­жем i кла­де все на стiл.

Солдат. Слав­ный хлеб!.. Ка­бы да по чар­ке вод­ки!..

Михайло. Жiн­ко! Чи не­ма хоть по ма­ленькiй?

Тетяна (з до­са­дою). Чуд­ний i ти! Де б то в ме­не го­рiл­ка взя­ла­ся?!

Солдат (ве­се­ло).
– Хо­зя­ин, ты по­лю­бил­ся мне. Хо­чешь ли, я те­бя и се­бя вод­кой по­под­чи­ваю?

Михайло. Як би то це так?

Солдат (бе­ре обох за ру­ки). Я приз­на­юсь вам (з таємни­чим ви­ра­зом), я - кол­дун.

Тетяна. Що це та­ке - кол­дун?

Солдат. Во­ро­жея, ча­ро­дей, то есть та­кой че­ло­век - что за­хо­чу, то сде­лаю, и че­го за­хо­чу, тут и вы­рас­тет.

Михайло i Те­тя­на ви­ри­ва­ють у нього ру­ки й одс­ту­па­ють з ост­ра­хом.

Солдат (смiється). Че­во ж вы ис­пу­га­лись? Я вам зла не сде­лаю: оно мне зап­ре­ще­но, а только мо­гу доб­ро сде­лать.

Тетяна. Та як же? Не своїм ду­хом?

Михайло. Мо­же, нак­ла­даєш з тим, що жи­ве в бо­ло­тi?

Солдат (смiється). Что вам до то­во? Вы ни­че­во не уви­ди­те и не ус­лы­ши­те, что б мог­ло вас пе­ре­пу­гать или пов­ре­дить.

Михайло. А що, жiн­ко? Я не бо­юсь нi­чо­го. (Пiд­мор­гує, що не вi­рить сол­да­то­вi).

Тетяна. Та й про ме­не. Вже ко­ли йо­го (по­ка­зує на сол­да­та) не бо­юсь, то дру­ге ме­нi бай­ду­же.

Солдат. Ха­ра­шо. (При­би­рає по­важ­но­го виг­ля­ду). Ска­зы­вай, хо­зя­ин, как те­бя зо­вут?

Михайло (нес­по­кiй­но). Ме­не?.. Ме­не зо­вуть Ми­хай­ло Чу­п­рун.

Солдат (до жiн­ки). А те­бя?

Те­тя­на. Ад­же ти чув? Те­тя­на Чуп­рун­ка.

Солдат (вий­має шом­пол, ма­хає над го­ло­вою й ро­бить уся­кi зна­ки в по­вiт­рi). Те­пер слу­шай­те! (Спi­ває).

Ну, знай. Чуп­рун, Что я - кол­дун, Ворочаю чер­тя­ми И са­мим са­та­ною Командую, дру­жок! Он слу­жит пре­до мною, Как ма­ленький ще­нок. Что при­ка­жу, все здесь ро­дит­ся: И пить, и есть, и ве­се­литься Мы при­мем­ся сей­час: Зажмурьте пра­вый глаз, Скажите гром­ко: шнапс!

Михайло i Те­тя­на (ра­зом). Шнапс!

Солдат. Только и на­да. По­ди ж ты, хо­зяй­ка, в тот угол, там най­дешь бу­тыл­ку с слав­ной за­пе­кан­кой. Бе­ри ее сме­ло, при­не­си и пос­тавь на стол, а пос­ле по­дай ча­роч­ку. Тут-то мы се­бя и по­ка­жем.

Тетяна. Я бо­юсь i з мiс­ця пос­ту­питься!

Михайло. Чо­го ж бо­яться, бо­же­вiльна? Ад­же ми тут в ха­тi.

Солдат. По­ди, хо­зя­юш­ка, не бось, по­ди!

Тетяна (йде бо­яз­ко до по­ка­за­но­го мiс­ця, зна­хо­дить свою го­рiл­ку i скри­кує, бу­цiм зля­кав­шись). Ох!

Михайло. Чо­го ти? Що там та­ке?

Тетяна. Ох чо­ло­вi­че!.. Да­ле­бi, пля­шеч­ка з го­рiл­кою!.. Це справ­дi, чи не той, що - не при ха­тi зга­ду­ючи?..

Солдат. Пол­но бла­жить, хо­зяй­ка! По­да­вай-ка ско­рей сю­да! Вот мы ее без стра­ха от­ве­да­ем.

Тетяна при­но­сить го­рiл­ку, ста­вить на стiл i по­дає чар­ку.

Солдат (на­ли­ває го­рiл­ку). Здравст­вуй, хо­зя­ин с хо­зяй­кой! (Ви­пив­ши, на­ли­ває й по­дає ха­зяїно­вi).

Михайло. Жiн­ко! Ме­нi щось мо­то­рош­но. Чи пи­ти, чи не пи­ти?

Тетяна. Про ме­не, як хо­чеш. Ад­же слу­жи­вий ви­пив i не здриг­нув­ся.

Михайло (бе­ре чар­ку). А смач­на ду­же?

Солдат. Знат­ная за­пе­ка­ноч­ка! Дай бог здо­ровья то­му, кто ее смас­те­рил.

Михайло хо­че пи­ти. Жiн­ка здер­жує йо­го.