Москаль-чарівник

Солдат. Ай, хо­зя­ин! Да ты, брат, хват!

Тетяна. А ти ду­мав, що у ме­не чо­ло­вiк аби­який?.. Не бi­йсь, се­бе не ви­дасть. (Спi­ває).

Будь у ме­не му­жи­чок з ку­ла­чок, А я та­ки му­жи­ко­ва жiн­ка… Я за йо­го за­хи­люсь, за­хи­люсь, Та нi­ко­го не бо­юсь, не бо­юсь. Ой, до ме­не гу­бе­рець пiд­си­павсь I лю­бо­вi до­би­вавсь, до­би­вавсь. Я гу­бер­ця лю­би­ти не ста­ла, - Його тряс­ця на­па­ла, на­па­ла. "Молодице, чия ти, чия ти? Пусти ме­не до ха­ти, до ха­ти". "Пiди к чор­ту, уби­рай­сь, уби­рай­сь, Коло во­рiт не ша­тай­сь, не ша­тай­сь!"

Михайло. Во­но так, ва­ше­цi про­ше: суч­ка сан­ча­та зам­ча­ла; у нас ре­мiн­ця за лич­ко не ви­мi­няєш.

Тетяна. От те­пер час уже спа­ти ля­га­ти

Солдат. А я по­раз­мял­ся так, что сон про­шел. Хо­ти­те ли, хо­зя­ева, я вас по­те­шу?

Михайло. По­тiш… та чим же i як?

Тетяна. Та го­дi вам утi­ша­тись: час спа­ти!

Солдат. Ус­пе­ешь, хо­зяй­ка, выс­паться. Хо­ти­те ли, я по­ка­жу вам стар­шо­ва, с ко­то­рым все де­лаю?

Михайло. Стар­шо­го? Це б то­го, - що греб­лi рве?

Тетяна. Цур йо­му! Це б то­го, що - не при ха­тi зга­ду­ючи? (Плю­ється).

Солдат. Ну, да что ж? Вить бе­ды ни­ка­кой не бу­дет, ни стра­ха. Он явит­ся в че­ло­ве­чес­ком ви­де, ког­да хо­ти­те.

Михайло. В чо­ло­вi­чеськiм? Яко­го ж чо­ло­вi­ка?

Солдат. Ка­ко­го хо­ти­те? (Всi мов­чать).

Тетяна. Знаєш, чо­ло­вi­че, що? Не­хай явиться та­ким, як я знаю i ска­жу мос­ка­ле­вi… По­ба­чи­мо, чи по­ка­же!

Михайло. Доб­ре, ка­жи, го­во­ри.

Солдат. Из­воль, ска­зы­вай, в ка­ком хо­чешь об­ра­зе ви­деть.

Тетяна. Не­хай твiй стар­ший по­ка­жеться па­ни­чем Фин­ти­ком, що в на­шiм се­лi про­жи­ває, та щоб i в та­кiй оде­жi, яку вiн но­сить.

Солдат. Да платья-то, ду­маю, мно­го есть у не­го. Так в ка­ком при­ка­жешь его предс­та­вить?

Михайло. В та­кiм, яке но­сив сьогод­нi.

Солдат. Из­воль.

Михайло (жiн­цi). Я не вi­рю мос­ка­ле­вi: вiн хвас­та.

Солдат бе­ре вуг­ли­ну i вий­має шом­пол, розс­тав­ляє чо­ло­вi­ка i жiн­ку по обид­ва бо­ки сце­ни, об­во­дить їх кру­га­ми, за­в'я­зує хуст­ка­ми очi. Стає сам по­се­ред сце­ни i пи­тає по­важ­но, мi­ня­ючи го­лос.

Солдат. От­ку­да хо­ти­те, чтоб са­та­на в ви­де па­ни­ча вы­шел?

Михайло (бо­яз­ко). Не­хай жiн­ка ка­же.

Тетяна. З-пiд при­пiч­ка.

Михайло (на­бiк). О, хит­ра з бi­са!

Солдат. Не ро­бей­те, не бой­тесь ни­че­го, не го­во­ри­те ни сло­ва, не от­зы­вай­тесь и с кру­га ни на шаг не схо­ди­те; а не то - быть бе­дам!

Михайло. А з зав'яза­ни­ми очи­ма по­ба­чиш йо­го?

Солдат. К по­вяз­ке не дот­ра­ги­вай­тесь. Я сам сни­му ее, как при­дет вре­мя.

Михайло. Гос­по­да слу­жи­вий! Чи не мож­на, щоб цiї по­тi­хи не по­ка­зу­ва­ти? Ме­не ци­ганський пiт прой­має.

Солдат. Те­перь уже позд­но: все чер­ти встре­во­жи­лись в аде. Стой­те, не ше­ве­ли­тесь и слу­шай­те! (По­важ­но i по­ма­лу).

Тара, ба­ра, Гала, ба­ла. Во всех уг­лах Трах-тарарах! Из печ­но­ва дна Вылезай, са­та­на!

При цих сло­вах Ми­хай­ло смiш­но кри­виться. Фин­тик ви­лi­зає з-пiд пе­чi. Сол­дат йо­му по­ма­гає, за­ту­ляє пiч, стає знов на своє мiс­це й ро­бить знак, щоб той мов­чав; пiд­хо­дить до жiн­ки, розв'язує їй очi, да­лi й чо­ло­вi­ко­вi. Ми­хай­ло, вгле­дiв­ши Фин­ти­ка, ви­яв­ляє пе­ре­ляк i ди­ву­ван­ня. Те­тя­на хо­че так са­мо зро­би­ти, та удає нев­да­ло..

Михайло (опам'ятав­шись). А мож­на, мосьпа­не, з ним i по­ба­ла­ка­ти?

Солдат. Нельзя: го­лос его сильнеє гро­ма, ког­да за­го­во­рит, из глаз зас­вер­ка­ют мол­нии, а из ушей дым пой­дет ко­ро­мыс­лом. Ты не пе­ре­не­сешь та­ко­го ужа­са.

Михайло. А жiн­ка пе­ре­не­се?

Солдат. Нет..

Тетяна. Неп­рав­да, пе­ре­не­су! (Вы­хо­дить з кру­га, до чо­ло­вi­ка). Чоловiче! Мос­каль жар­ту­вав над то­бою. Я то­бi все те­пер роз­ка­жу. Цей па­нич не чорт, а нас­то­ящий Фин­тик, но своїми умис­ла­ми по­хо­дить на чор­та.

Михайло. Як же то так?.. Чи ви ме­не справ­дi мо­ро­чи­те, чи на глузд пiд­нi­маєте? Я нi­чо­го тут не роз­чов­пу со­бi. А го­рiл­ка? А ве­че­ря пiд бод­нею?

Солдат смiється.

Тетяна. Все то не ча­ри. Пос­лу­хай. Три не­дi­лi вже то­му, як па­нич цей приїхав у на­ше се­ло до своїх ро­ди­чiв i, дiз­нав­шись, що те­бе до­ма не­ма, по­чав до ме­не вча­ща­ти. Я пер­ше ду­ма­ла, що для то­го хо­дить, що нi­чо­го йо­му ро­би­ти до­ма, аж нi: за­чав ме­нi го­во­ри­ти, що ме­не лю­бить, що без ме­не йо­му скуч­но, щоб бу­ла я до йо­го лас­ка­ва, що ко­ли чо­ло­вi­ка до­ма не­ма, то i дру­го­го не грiх по­лю­би­ти, бо так у свi­тi ве­деться. Та­ки­ми й гiр­ши­ми роз­ка­за­ми так менi на­доїв i осо­ру­жив­ся, що i ме­нi зду­ма­лось над ним пог­лу­ми­ти­ся. Вчо­ра дав гро­шей, щоб я ве­че­рю для йо­го спра­ви­ла на сьогод­нi. Я ку­пи­ла го­рiл­ки, кур­ку i ков­ба­су, та ще до ве­че­рi прий­шов мо­с­каль. Я ра­да бу­ла, що на Фин­ти­кiв кошт по­го­дується слу­жи­вий. Но цей слу­жи­вий та­ку ве­ре­мiю пiд­няв, як чорт у ло­то­ках. Я спро­ва­ди­ла йо­го спа­ти го­лод­но­го, но вiн, вид­но, не спав i пiдс­лу­хав, як я Фин­ти­ко­вi роз­ка­зу­ва­ла, де схо­ва­ла го­рiл­ку i стра­ву. Ти, як на те, вер­нув­ся з до­ро­ги. Мос­каль на хит­ро­щi пiд­няв­ся i уда­вав, мов вiн ча­рiв­ник. От то­бi вся прав­да; а ти знаєш, що я пе­ред то­бою не бре­шу i не об­ма­нюю те­бе.

Михайло. Так ось во­но як… Е! (До сол­да­та). Гос­по­да слу­ж­ба! Так ти не ча­рiв­ник i па­нич цей не… дух свя­тий з на­ми? Го­рiл­ка i стра­ва - не од то­го, що не при ха­тi зга­ду­ючи? Га?

Солдат. Точ­но все так, как же­на те­бе-пе­рес­ка­за­ла. А при­том я хоть и мос­каль, а ру­ча­юсь те­бе, что же­на твоя, по всем мо­им за­ме­ча­ни­ям, ни­ка­ко­ва ша­ловст­ва с этим фер­ти­ком не име­ла.

Михайло. Та ме­нi й са­мо­му здається, що од моєї жiн­ки не тре­ба б спо­дi­ва­тись го­ро­дянсько­го, ва­ше­цi про­ше, беш­ке­ту. Та те­пер див­ний свiт…

Тетяна. Не грi­ши, чо­ло­вi­че! Хто прос­ту­питься, то той ви­ля, як со­ба­ка в чов­нi. Пог­ля­ди на ме­не i на па­ни ча - i вга­даєш, хто грiш­ний, а хто пра­вед­ний.

Солдат. Вот оп­рав­да­ние, ко­то­рое и стро­гий кригс­рехт ува­жил бы. Пос­ту­пим с ви­нов­ным по во­инс­ким ар­ти­ку­лам.

Финтик. Про­шу ми­ло­сер­дия, по­ща­ды и про­ще­ния! (Стає нав­ко­лiш­ки й спi­ває).

Помилуйте, вас про­шу: Єй-єй же, по­ка­юсь! I прельща­ти­ся чу­жим По смерть за­цу­ра­юсь. Я - без­дельник, приз­на­юсь, I ду­рак письмен­ный! Я про­ны­ра i крю­чок I ха­пун от­мен­ный… Я спо­ку­тую грi­хи I, бо­жусь, iсп­рав­люсь I лю­бить чу­жих жi­нок По смерть не от­ва­жусь.