Московство

Наступниця Єлизавети — Катерина ІІ наказала Кирилові зректися гетьманства. Він це дуже радо зробив, а за таку «верность» Катерина зробила його головнокомандувачем імперського війська та дала 35 тисяч десятин землі в Україні. Продовження автономності України-це припинення її московщення. Самоуправна (автономна) Україна не пасла б задніх у відродженні європейських націй, як це сталося в нашій історії. А тоді московська імперія була б змушена 1848 року піти шляхом Австро-Угорської імперії. А такий шлях скінчився б 1917 р. тим самим, що й шлях Австро-Угорської. Так би сталося, якби Кирило Розумовський (і його брат Олекса) був не другим Скоропадським (Іваном чи Павлом), а другим, якщо не І. Мазепою, то Петром Дорошенком чи Павлом Полуботком. Були тоді в Україні хоч би і менші мазепи, дорошенки, виговські, орлики, полуботки, гордієнки. Були, але за ними стежили тодішні кочубеї, іскри, галагани, носи, прокоповичі і виказували московському урядові. А «верные малороссы» — Олекса та Кирило Розумовські боялися захищати мазепинців, боялися вигублювати яничар.

Надалі аж до 1917 року більшість провідної верстви України були «верными малороссами» (в Галичині вірними австріяками). По 1917 році чимало з них стали українцями і наклали своїми головами у війні за українську державну незалежність. Але чимало лишилися якщо не малоросами, то малоукраїнцями. З тисяч лише найвизначніших малоросів, будівничих московської культури та імперії від XVII ст. по ХХ ст. згадаємо лише кілька, а решту знайдете в московських енциклопедіях. Міністри, губернатори, сенатори: князь О. Безбородько, граф О. Розумовський, граф П. Завадовський, граф В. Кочубей, граф Г. Милорадович, граф І. Гудович, П. Ягужинський, І. Журман, В. та М. Туманські, М. Миклошевський, І., В. та О. Ханенки, М. Сперанський, В. Ковалевський, М. Родзянко, М. Терещенко, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, О. Кириченко, Н. Кальченко, М. Криленко, О. Корнійчук, П. Любченко, М. Скрипник, П. Шелест, А. Скаба і сотні інших. Генерали: С. Ширай, О. та Ф. Туманські, М. Макаренко, Р. Кондратенко, В. Овсієнко, П. Дибенко, О. Колчак, С. Ковпак, К. Москаленко, С. Тимошенко, А. Юзефович і сотні інших. Академіки, професори: М. Лобачевський, В. Вернадський, М. Бурденко, О. Карпінський, Г. Козицький, О. Касименко, І. Кириченко, П. Капиця, Д. Кавунник, П. Юркевич, В. Зіньківський, В. Григорович, В. та І. Грабарі, Г. Ільїнський, М. Каченовський, В., І. та О. Кістяковські, А. Комар, М. Коялович, П. та М. Заблоцькі, П. Лащенко та тисячі інших. Єпископи: С. Яворський, Т. Прокопович, Г. Бужинський, Г. Вишневський, Г. Концевич, І. Кульчицький, І. Боголевський, В. Ліницький, Л. Горка, С. Калиновський і десятки інших. Малярі, скульптори: М. Козловський, Д. Левицький, К. Головачевський, В. Боровиківський, І. Мартос, І. Крамськой, К. та М. Маковські, В. Бродський, Я. Станіславський, С. Милорадович, М. Скадовський, К. Климченко, П. Котляревський, В. Конашевич, О. Кравченко і сотні інших. Письменники: М. Гоголь, Г. Данилевський, В. Короленко, М. Зощенко, А. Аверченко, А. Ахматова (Горенко), І. Бунін (Буньковський), В. Немирович-Данченко та сотні інших. Композитори: М. Глінка, П. Чайковський та інші.

Серед цих тисяч здібних, розумних, високоосвічених -енків були й такі, що любили Україну і навіть дещо зробили задля її культури, але всі вони були щирими патріотами московської імперії і ворогами української державної незалежності.

Повторюємо: без українських яничарів (та інших змосковщених чужинців) самі москвини ніколи б не розбудували своєї убогої Московщини на велику імперію. Це стосується всіх століть. Та московський імперіалізм ХХ ст. зруйнував Україну безмірніше за всі попередні. Ніхто в світі не знає, якою мірою отруїла Московщина українську душу своїм рабством. Лише новий 1917-й рік це виявить. А щоб зустріти той новий 1917 рік з розплющеними очима, скористатися з досвіду старого, не повторити його помилок — мусимо пригадати події того старого 1917 року, що приніс Україні нечувану в історії руїну, муки, жертви, смерть.

Іноземці запитують: «Яким чином ваша 40-мільйонна, багата і культурна нація не змогла втримати по 1917 році своєї державної незалежності, а значно менші і бідніші народи утримали?» Паленіючи з сорому, викручуємось сіном, мовляв, Московщина завоювала Україну військом. Коли б чужинець перепитав: «А скільки війська мала Московщина 1917 року і скільки Україна?», то ми червоніючи, мовчали б. Найсоромнішим було б нам запитання: «Чому Московщина відбудувала своє розвалене військо, а Україна не відбудувала, хоч мала в імперському війську чотири мільйони вишколених вояків, старшин і генералів?» Але самі мусимо знати відповідь: ХТО і ЯК знищив проголошену 1917 р. Українську Народну Республіку. Відповідь правдиву, а не викрутаси тих, хто її повалив. Відповідь трагічно проста. Повалив її Іван Ніс ХІХ ст. І повалив тим самим способом, що ним повалив Україну Іван Ніс XVIII ст., себто таємним підступом, завівши ворога до твердині українського національного світогляду. Називався той Іван Ніс ХІХ ст. проф. Михайло Драгоманов. Іван Франко визначив цього руйнівника української державності коротко, але вичерпно — gente Ruthenus, natione Russus, тобто — москвин української крові, а точніше — яничар.

«Кожна революція була спершу думкою в голові одної людини», — каже американський філософ Р. Емерсон. Могутній голос нашого національного пророка Тараса розбудив (хоч і не багатьох) українських інтелігентів з національного сну. Зароджувалася українська національна революція. Московщина це зрозуміла і тому жорстоко покарала батька тієї революції — великого Тараса. Покарала, судивши Кирило-Мефодієвське Братство, хоч Т. Шевченко до нього не належав. Членів же Братства покарано дуже легко, бо Московщина розуміла, що їхні химерні (утопічні) мрії московській імперії не загрожують.

Українська національна революція почалася тим, що пробуджені Т. Шевченком українські інтелігенти заходилися досліджувати, вивчати свій народ. Побачивши його багатющі культурні скарби, вони почали випростовувати свій зігнутий московським духовним рабством національний хребет. Ідея української державності («в своїй хаті — своя правда і сила, і воля») стала на шлях її здійснення, на шлях національної революції («вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте»). Приклад Т. Шевченка показав Московщині, що фізичне насильство над борцями за волю України збільшує силу України в її боротьбі з Московщиною. І Московщина вжила свого століттями випробуваного азійського способу: нищити ворога духовно, морально, ще й руками самого ворога. Московщина взялася ЗБИТИ НА МАНІВЦІ українську НАЦІОНАЛЬНУ революцію. І вона зробила це з подиву гідним успіхом.

У ХІХ ст. ширилася по всій Європі пошесть соціалізму з його утопіями скасування приватної власності, одержавлення чи усуспільнення всього землеробства, промисловості, торгівлі, зникнення націй, національних культур і мов, держави, світового об’єднання людства в одній наддержаві тощо. Вони не приваблювали загал, бо були надто теоретичні, далекі і не зрозумілі йому. І соціалісти мусили позичати у демократії ідеї зрозуміліші, життєвіші, пекучіші загалові: усунення визиску робітників капіталістами, забезпечення здоров’я і добробуту всього населення, політична рівноправність усіх громадян, обраний усім народом і відповідальний перед ним уряд, свобода слова і об’єднань тощо. Такі демократичні ідеї український народ створив тисячі років тому. І не лише створив, а й здійснював їх [218] . Отже, вони були близькі, самозрозумілі світоглядові та вдачі українця. Тим-то українська інтелігенція — а надто молода — захопилася демократичними ідеями, що їх вкрав (узурпував) соціалізм у демократизму і привласнив. Захопившись цими НЕ соціалістичними, а демократичними ідеями, наша інтелігенція недогледіла ідей суто соціалістичних. А одною з них є деспотична, зцентралізована, всеохоплююча (тоталітарна) безвідповідальна влада зграї найвищих соціалістичних вельмож. Лише така влада зможе терором накинути людям соціалізм. Отже, соціалізм — проти демократизму. Соціалізм заперечує демократизм. Цього й недобачила українська інтелігенція. Чому?

[218]

П. Штепа. «Українець а Москвин».

Потяг до щастя і справедливості притаманний людині. Духовно розвинена людина тужить за справедливістю. Ця туга породжує ВІРУ у можливість здійснити справедливість і прагнення знайти способи здійснити її. Так з первісних дикунських релігій розвинулися великі сучасні, і найбільша з них — християнська. Основою кожної релігії є ВІРА, а не знання. Віра ж і знання належать до двох різних світів: віра до духовного (душі), нематеріального, а знання — до світу матеріального, раціонального, фізичного. Глибока (а не поверхова), непохитна віра завжди була більшою силою, ніж знання, і буде сильнішою, доки людина буде людиною. Релігійного фанатика не переконають жодні розумні докази, віра і розум лежать у двох несумірних світах. Так само, як душевний біль, радість, любов тощо не зміряти метром, не зважити кілограмами. Віра перебуває поза розумом і тому завжди некритична. Релігійні догми не доводять розумом. «Вірте і віра врятує вас», — вчать усі великі релігії. І не лише вони, а й найновіша психотерапія. Можна навести тисячі фактів, коли віра справді рятувала життя людям [219] . «Віра може гору зрушити», — каже Св. Письмо. Історія записала тисячі фактів, коли віра справді «зрушувала гори», себто творила логічно неможливе. Соціалізм має всі прикмети релігійної віри. Всі суто соціалістичні теорії є не що інше, як релігійні догми, тобто недоведена розумом, безпідставна віра. Соціалістична ж фразеологія — це лише завіса, за якою криється недоведеність ВІРИ в соціалістичні утопії. Німецька соціалістична партія була найстарша, найбільша у світі і дала найвизначніших теоретиків і практиків соціалізму. На з’їзді в Бад-Годезберзі 15 листопада 1959 р. цілковито відцуралася марксизму 340 голосами проти 16.

[219]

A. Carell. «Voyages de Louvres».

Саме життя невблаганно довело необґрунтованість, химерність соціалістичних догм. Перша же спроба здійснити чистий соціалізм, тобто без його запозичень у демократизму — ганебно провалилася в СРСР, вигубивши мільйони невинних людей і обернувши багатющу Україну на духовний і фізичний цвинтар. Але це сталося по 1917 році, а до 1917 р. соціалізм у московській імперії дав кілька десятків своїх мучеників. Серед них багато немосквинів, зокрема українців Софію Перовську (з роду К. Розумовського), А. Желябова, Д. Кибальчича, В. Дебагорія, Я. Стефановича, Д. Лизогуба, О. Малинка та інших. Їхня жертовна кров освятила соціалізм в очах людей. На місце одного страченого владою борця за соціалізм приходили десятки нових. Українці зі своєю ідеалістичною культурою і світоглядом не могли не повірити такій ідеї, що творила мучеників. І повірили. Ніякої трагедії не було в тому, що українська інтелігенція повірила в соціалістичну релігію. Не було, бо раніш чи пізніше саме життя зруйнувало б її, як зруйнувало у німців. Трагедія ж не лише українських соціалістів, а й усієї України полягає в тому, що вони увірували в соціалізм МОСКОВСЬКИЙ. Наголошуємо: в московський. А він був зовсім іншим, ніж європейський. К. Маркс назвав московський соціалізм «монгольським» соціалізмом Чингіс-хана.

Європейський соціалізм народився і виріс на ґрунті європейської (а не азійської) культури, яка розвинулася з греко-римської, засвоюючи її етику та правосвідомість, з ідеями вільної думки, людської гідності, честі тощо. За 15 століть християнства Європа засвоїла також християнську філософію з її людяністю (гуманізмом), вимогою справедливості, першості духу над матерією, ідеєю любові, Предвічного Єдиного Бога з Його великими законами. Діти цієї культури — європейські соціалісти були насамперед гуманістами. В Україні їх зразком були І. Франко, М. Павлик, Ю. Бачинський.

Та найціннішим здобутком європейської культури була КРИТИЧНА думка. Вона породжувала нові ідеї, вільну боротьбу ідей і стала матір’ю європейського поступу. Боротьба ідей розвинула розум європейця, який умів знайти межу між химерним і життєво можливим та корисним усій нації. Європейські соціалісти були насамперед патріотами, а вже потім соціалістами. Так європейський критичний розум разом з європейською — у своїй основі християнською — культурою і духовністю не міг сприйняти соціалістичного деспотизму з його похідною — рабством та стадністю. І європейські соціалісти стали на шлях демократичного реформаторства. Москвини проголосили європейських соціалістів зрадниками робітничого класу і ненавиділи їх більше, ніж капіталістів, бо європейські соціалісти, поліпшуючи реформами життя робітництва, усували ґрунт з-під московського деспотичного соціалізму.