Московство

Як ми вже згадували, духовність, культура і світогляд українця є наскрізь європейські з тої простої причини, що українець є європейцем расово і співтворцем європейської культури ще з доісторичної доби. Москвин же наскрізь азіат. Отже, українські соціалісти мали б піти шляхом європейських. І справді, українські соціалісти, які були поза впливом московської культури — в Галичині, в Буковині — пішли європейським шляхом. М. Драгоманов настирливо завертав їх до московського соціалізму. І. Франко гостро глузував з того чингіс-ханського соціалізму М. Драгоманова. Наші галицькі соціалісти не були революціонерами, а лиш реформаторами. Вони не пішли до соціалістичних партій нації — гнобительки українського народу (польської), а заснували свою, українську соціалістичну партію. І ця партія боролася за права і добробут свого власного, українського народу насамперед. Вони були досить кепськими інтернаціоналістами.

Наші змосковщені наддніпрянські соціалісти, отруєні — за виразом великого Тараса — «московською блекотою», пішли московським шляхом до соціалізму. Вони вступили до соціалістичних партій нації-гнобительки українського народу, до московських, і тим зрадили свій власний народ. А що московський «соціалізм» фактично був і є нічим іншим, як московським загарбництвом (імперіалізмом), то наші соціалісти з московських соціалістичних партій фактично були пахолками, яничарами. І ті перевертні ніколи б не створили своїх українських соціалістичних партій, якби москвини не забули на час науки згаданого китайського стратега Сун-Тсу. Певні своєї імперської сили московські соціалісти і слухати не хотіли про права української мови, а про якусь самостійність України годі й згадувати. Коли ж якийсь малорос пробував щось мимрити про це, московські товариші накидалися на нього так люто, що бідолаха з переляку тікав. Хоч і перекинчики, українські соціалісти любили Україну, і шовінізм московських соціалістів їх ображав і обурював. Так самі москвини штовхнули українців-соціалістів засновувати власні українські соціалістичні партії.

Та ті партії українськими не були. Їхня програма нічим не відрізнялася від московських, крім вимоги культурної (лише культурної) автономії, що фактично оберталася лише у право вживати українську мову. Навіть найбільшу справу — земельну — змавпували рабськи з московської програми, прийнявши ідею соціалізації землі. У Московщині ця ідея мала національно-історичні корені в общині, отже, була природною і можливою. В Україні ж споконвіку панувала не лише фізично-правно, а й у всьому духовному житті ідея приватної власності на все. Отже, соціалізація землі була протиприродною, ворожою українському світоглядові ідеєю. Настільки глибоко ворожою, що лише по трупах кількох МІЛЬЙОНІВ українців змогла Московщина запровадити в Україні свою общину під соціалістичною назвою «колгосп».

Ідеологічним провідником українських соціалістів (і несоціалістів-москволюбів) був проф. М. Драгоманов. І коли щербата доля України дала 1917 року державну владу нашим соціалістам, то вони кинулися здійснювати ідеї свого учителя. Придивімося до цього вчителя та його науки. Його батько був цілковитий московський патріот і відповідно виховував своїх дітей [220] . У гімназії М. Драгоманов був під великим впливом учителя-москвина Н. Стронського, згадував його з великою любов’ю. В «Автобіографії» М. Драгоманов не називає себе українцем. Приятелям-москвинам він писав, що він «общерос», а українцям казав, що він «космополіт». Аналіз його писань та діяльності показує, що він був з «верных малороссов». Наприклад, писав редакторові журналу «Вестник Европы» М. Стасюкевичу: «Гідру українофільства, що тепер починає підносити свою голову, саме тепер є час спрямувати до розумнішої діяльності. Дуже корисно було би згармонізувати галицьке українофільство з нашими порядними людьми в Росії. Видається, що саме провидіння призначило мене допомагати такому зв’язкові. Хай Ваш журнал допомагає справі московщення. Коли Галичина повернеться під крила рідного орла, то й мене з Вами згадають» [221] . Не злецький був М. Драгоманов пророк і апостол московщення. Тепер у галицьких — з початкових — школах навчають українських дітей московської мови, а в середніх та вищих навіть і навчають московською мовою. І московська мова панує в усіх установах Галичини. Тепер у галицьких містах української мови чути менше, ніж у канадійських. В західних землях змінено сотні кількасотрічних українських історичних назв вулиць, містечок, сіл на московські. І переназвали їх не лише іменами Леніна, Сталіна, Чернишевського, а й Пушкіна, Кутузова і т. п. Десятки колгоспів названо іменами не лише Леніна, Сталіна, Кірова, а й царських генералів, як колгосп імені О. Суворова у Збаразькому районі. «Москвин садистично насолоджується знущанням з подоланих», — свідчить М. Горький.

[220]

А. Кримський. «Розвідки, статті та замітки».

[221]

М. Лемке. «Н. Стасюлевич и его современники».

Перед своїми московськими приятелями М. Драгоманов хизувався, що купив за свої гроші та випросив кількасот московських книжок і подарував їх до українських бібліотек у Відні, Львові і Чернівцях. Тепер там — десятки тисяч московських книжок, але немає багатьох тисяч українських, виданих у Києві чи Харкові і то навіть видавництвами УРСР, отже, дозволених московською цензурою. М. Драгоманов вчасно побачив, що українці починають розуміти, що вони не визволять України з московського грабунку та визиску, доки не відірвуть Україну від Московщини. Він вчасно помітив, що починає відроджуватися «мазепинський сепаратизм» (його вираз — «українофільська гідра»). І все життя невтомно поборював той «сепаратизм» у всіх його формах: мовний, культурний, господарчий, політичний, державний усіма способами, не цураючись і підлих. Розумів і те, що відверта боротьба проти національного відродження України виявить його (Драгоманова) московський націоналізм, покаже українцям його яничарське обличчя, отже, його бойкотуватимуть. Прибравши українську личину, вступив до української громади в Києві. Так само В. Ленін навчав, що московським комуністам не варто поборювати націоналізм немосквинів, бо ж виглядатиме як боротьба московського націоналізму з немосковським. Тому накладав партійний обов’язок на НЕмосковських комуністів поборювати немосковський націоналізм.

Київська українська громада задумала видавати за кордоном український журнал, щоби переправляти його в Україну. І послала М. Драгоманова до Женеви редактором. Він видав там кілька чисел і на тому припинив. Натомість почав видавати (і редагувати) московський соціалістичний журнал «Вольное слово». Московські емігранти дізналися (московський утікач А. Черкесов видав там книжечку, в якій закидає М. Драгоманову провокаторство), що гроші на той журнал дає московський уряд [222] . Після цього М. Драгоманов виїхав до Болгарії. Звідти листами та статтями поширював між українцями Дністрянщини і Дніпрянщини москволюбство. Виконуючи свою місію, цей апостол москволюбства мав, насамперед, вбити віру українців у свої сили та в потребу мати свою незалежну державу. І учив, що перемога соціалістичного ладу в світі неминуча (про це москвини галасують уже півстоліття в «країні здійсненого соціалізму»). А тоді не буде окремих держав, а кожна господарська область матиме свою незалежність у вільній спілці областей. Він пропонував поділити Україну на чотири самостійні області з мішаною людністю. Казав, що чужинці в тих областях будуть живим зв’язком з іншими областями всієї Спілки, і так зміцниться міжнародне братерство. Московщина це вже здійснила в СРСР, поділивши Україну на області і завізши понад 7 мільйонів нових московських панів, щоб вони були живим зв’язком, братерськи пильнували, аби ті «самостійні» області не «крали» власну пшеницю, вугілля та інше з «общего котелка».

[222]

В. Богучарський. «Из истории политической борьбы»; П. Кашинський. «М. Драгоманов у світлі чужих таємних документів».

М. Драгоманов учив, що в тих областях (себто в Україні) всі громадяни — без різниці національності чи віри — мусять мати однакові права. Ця вимога є в програмі кожної української партії й тепер. Соціалістична УЦРада, а потім УНР надала 1917— 1920 рр. зайдам в Україні права не однакові, а більші, ніж українцям. Наприклад, до Малої Державної Ради самі закликали 45% неукраїнців (на 40 членів — 18 неукраїнців). Шкіл у москвинів не відібрали, а українські школи закладали в непридатних будинках. Київський університет лишили москвинам, а український запроторили до маленького міста Кам’янця, де не було ані будівель відповідних, ні бібліотек. Євреям дали такі пільги, яких не існує ніде в світі. Створили навіть окремо міністерство єврейських справ з міністром на чолі. Навіть викраяли в Україні окремі автономні області: єврейську, німецьку, молдавську, а от на Кубанщині, Ставропольщині, Донщині, Вороніжчині, Саратовщині, де живе кілька МІЛЬЙОНІВ українців, Московщина заборонила не тільки українські школи, а навіть газети та книжки українською мовою, хоч би й з московським змістом, не допускаючи туди українських газет, друкованих в Україні.

М. Драгоманов учив, що війни роблять царі та пани. Не буде царів та панів (капіталістів) — не буде і воєн. Драгоманівець М. Порш, ставши військовим міністром УНР, відразу демобілізував українське військо, що тоді всупереч волі драгоманівської УЦР створилося саме (в українізованих полках було понад 200 тисяч вояків). А він же добре знав, що В. Ленін наказав московським генералам відбудувати московське військо. І воно згодом (за кілька лише місяців) стріляло з гармат по Києву і по українських міністрах разом з М. Поршем. Україна війська не мала, щоб не пустити те маленьке (лише 30 тисяч) московське військо.

М. Драгоманов переконував українців, що московський народ є дуже мирний, не загарбницький, це, мовляв, царі і пани гнали його підбивати інші народи (це саме торочать наші демократи навіть і тепер, коли той «мирний» народ вже показав свої загарбницькі ікла). Він доводив, що Московщина не гнобила Україну. Навпаки, Катерина ІІ відкрила Україні доступ до Чорного моря, завоювавши Крим. А якби Московщина завоювала б Дарданели, то була би відкрила Україні вихід у широкий світ.

Хрущов також «відкрив Україні доступ до Чорного моря», віддавши їй 1954 р. Крим. Щоправда, понад 60% населення Криму — москвини та змосковщені чужинці. Ні українських шкіл, ні часописів українською мовою у Криму нема, як нема їх і в сусідній Кубанщині. Отже, і українці в Криму змосковщені великою мірою. Таким чином, Крим є московською твердинею в тилу України. Але ж хіба москвини не українські брати, що лише добра Україні бажають?

М. Драгоманов дуже хвалив Б. Хмельницького за Переяслав і доводив, що тим він урятував Україну від знищення Польщею, татарами, Туреччиною. Святкуючи (з наказу Московщини) 300-у річницю Переяслава, сучасні драгоманівці повторюють те саме слово в слово, і знову присягають соціалістичному московському цареві. Проте подібними доказами М. Драгоманов не міг переконати українців належати до московської імперії. Треба було вигадувати щось переконливіше, щоб довести упертим хохлам, що ідея самостійності України (навіть лише культурної) є згубною для українського народу. І він учив, що людство неухильно простує до бездержавного Світового Союзу, отже раніше чи пізніше окремі держави не існуватимуть. У Східній же Європі сама історія створила зародок такого союзу з трьох братніх племен: великоросів, малоросів і білоросів одного народу руського. Вони ж бо три брати, пов’язані і спільним походженням і спільною історичною долею, і спільною вірою, і спільним господарством, і спільною — зрозумілою кожному з трьох — розвиненою мовою московською [223] . І всім трьом загрожують ті самі вороги. А сила ж у єдності. Роз’єднаних цих братів легко поневолять ворожі сусіди і несусіди. Здоровий глузд підказує єднатися, триматися разом в одній державі. Чи ж не цього навчають у кожній школі УРСР? Чи ж не вбивають в українські голови в СРСР (і поза ним) щогодини 365 днів щороку радіо, театри, часописи, журнали, книжки і… в’язниці та сибірська каторга?

[223]

М. Драгоманов писав: «Ми, українці, в Московщині свої люди, ми там удома» (збірник «За сто літ»). А слов’янофіл І. Аксаков писав: «Ми, москвини, в Україні – чужинці» («І. Аксаков в его письмах», Москва, 1888).

М. Драгоманов скаженів від найменшого вияву непошани до Московщини, до московського народу і літератури. А особливо лютував від згадки про азійське походження московського народу. Франц Духинський довів науково азійське походження москвинів. М. Драгоманов, не маючи чим заперечити, лаяв у часописах Ф. Духинського так брудно, що навіть драгоманівці соромилися за свого учителя. Особливо дратувався М. Драгоманов, коли Ф. Духинський, будучи керівником Раперсвільського музею у Швейцарії, повісив 1860 р. там на стіні карту Європи з написом на Московщині: «Неволя і комунізм». Як бачимо, 100 років тому були українці, що передбачали теперішній СРСР. Так само М. Драгоманов лютував на О. Кониського за його протимосковську книжку «Етнографія Слов’янщини». Навіть драгоманівець проф. А. Кримський свідчить, що М. Драгоманов був за студентських часів запеклим ворогом українського національно-культурного відродження [224] . Хоча б культурного. М. Драгоманов ненавидів і нищив добре ім’я національно свідомих українців О. Кониського, В. Антоновича, К. Михальчука, П. Житецького, В. Подолинського та інших.

[224]

А. Кримський. «Этнографическое образование», 1895. – Ч. 27.