Над Чорним морем

– Я багато читав сьогочасних прогресивних авторів, авторів заграничних, не тільки читав, але й виучував їх сливе напам’ять. Я сам, бачте, часами люблю писати, а для цього діла треба научного ґрунту й розвитку. Без підвалин ніхто не будує дому. Я сам склав собі той міцний фундамент. Науковість – то інтернаціональна суб’єкція вселюдських, космополітичних стосунків, – пиндючивсь далі Селаброс нісенітницею, і Надя примітила, що його очі гордо позирають на неї, неначе кажуть: слухай і знай, що то ми таке!

«Або він дуже розумний, або я дурна, бо щось нічого не второпаю. Може, я ще не доросла до його розумом…» – думала Надя.

Стара Зоя несподівано перебила Селабросові усякі абстракції: вона винесла на підносі варення й стакан води.

– «Дульчеца ку апа речи! Пофтим» (просимо), Селаброс! – сказала вона по-молдавській та й схаменулась.

– Оце я в Кишиневі перемішала докупи усякі мови. Забулась, що ви грек, – сказала Зоя й сама з себе засміялась. – Просимо до варення!

– Спасибі, спасибі вам, Зоє Полікарпівно! – сказав Селаброс, легко поклонившись і осміхнувшись до Зої.

Очі в нього стали знов ласкаві, розмова ввічлива, підлеслива, манери делікатні, м’які, мов у сирійського араба. Селаброс кинувся до варення й їв його з великим смаком, як їдять солодке діти. Він запив стаканом криничної води.

– Добре ваше варення, Зоє Полікарпівно, – сказав Селаброс.

– А які «дульчеці» варила ваша мама в Смирні! Ми часом варили разом удвох, бо через дві вулиці жила вона од нас, – сказала Зоя.

– Ви й досі не забули рідного краю? – спитав Селаброс.

– Ой Аристиде, Аристиде! чи можна ж його забути? – сказала Зоя, мішаючи дійсність з мрійними згадками. – Які там кітри! яка айва! А квітки! які там рожі! такі завбільшки, як блюдечка. Виноград такий завбільшки, як сливи.

– А лелії, мабуть, такі завбільшки, як цідилки, – сміялась Надя.

Селаброс осміхнувся.

– Яка гарна була ваша мама панною! як намальована! – сказала Зоя, піднявши голову.

Вона придивлялась до Аристидового лиця й неначе шукала очима в його лиці слідів краси його матері.

«Гарний, як і його мати була гарна! От була б пара для моєї Наді», – подумала Зоя. Вона й забула за двох смирнських агентів, що балакали собі стиха коло вікна.

– А! просимо до варення! – згадала Зоя, обертаючись до греків.

Греки встали й несміливо приступили до стола, неначе школярі; очевидячки, їм було якось ніяково перед європейцями. Селаброс вичистив мисочки з варенням так, що старим грекам зосталось тільки по одному волоському горішку.

– Як же тепер живе ваша мама? – спитала Зоя в Аристида.

– Держить маленьку крамничку з тютюном та й живе сяк-так. Я посилаю їй потроху з свого заробітку, – сказав Селаброс.

– І добре робите! Ви добрий син моєї Єлени Кипрі, – сказала Зоя.

«І розумний, і красно й поетично говорить, ще й, знать, добрий», – подумала Надя.

– Ото й мій батько колись мав крамничку з тютюном в Кишиневі, як усі наші греки, – обізвалась Зоя, – але я вийшла заміж. Батько вмер. Мій чоловік служив за урядовця й не звелів мені торгувати. Купили ми невеличкий виноградничок та клапоть поля під огород та й проживали сяк-так.

– Продали крамницю, то й добре зробили, – сказала Надя. – Не знаю, як ви думаєте, а я думаю, що магазини, крамниці, залізні дороги повинні бути громадським, а не особовим добром, інакше це буде зловжиток, експлуатація однією особою цілої громади.

– І я так думаю. Я багато читав про це питання, багато думав, гм… багато думав і в цьому пересвідчився, – сказав Селаброс.

Селаброс говорив це усе, як кажуть, на вітер: йому було байдужісінько за ті питання. Він тільки хотів показати перед Мурашковою, що знає багато сьогочасних питаннів і цікавиться ними. Надя щиро йняла йому віри.

«Він з наших…» – подумала Надя Мурашкова.

– Ви думаєте зовсім так, як і я. Економічні питання повинні б мати в житті перше місце, – сказала Надя.

– Я цього не тямлю, – сказала Зоя. – По-моєму, хто торгує, той повинен і гроші собі в кишеню класти.

Селаброс і Надя осміхнулись. Вони сміялись з старої Зої, як з малої, нічого не тямущої дитини.

Ця розмова, мабуть, була для Зої не дуже цікава; вона встала й вийшла, щоб подати гостям чай.

– В нас скрізь здирство, – почав Селаброс. – Я давно задумувався над цим принципом, багато перечитав за це книжок.

– Я з вами згоджуюсь зовсім: от хоч би й наші басарабські пани… бодай не казати, – сказала Надя. – Живуть тільки для себе, не дбають ні про школи, ні за просвіту мас, ні філантропії в їх… Я вже їх добре знаю.

– Але, знаєте, є між ними й гарні люде, і я з такими ладен миритись. Оце я недавно зійшовся з одним. Він гуманіст, демократ. Заводить велику школу в своєму селі. Я оце недавно їздив у те село, щоб впорядкувати ту школу, – сказав Селаброс.

Він і справді їздив в село для цього діла, але уся його діяльність була в тім, що він доладу розставив в школі парти та столи.

– Якою ж мовою вчитимуть в тій молдавській школі? – нагло спитала в Селаброса Надя, пригадавши розмову з Комашком за народні школи на Бессарабії.

– Все одно, якою мовою вчитимуть… аби вчили добре, – сказав Селаброс. – Я й в цьому ділі космополіт. Аби школи були, аби школи! аби вчили добре, а мова… це… бодай не казать.

– Одначе ви грек, і не втратили, як я бачу, своєї національності? – спитала Надя.

– Я й грек і не грек: я одесець, громадянин усього світу. Я космополіт і становлю принцип космополітизму вище од усього.

– Я з вами зовсім згоджуюсь і навіть не розумію національних молдавських, українських тенденцій. Цих питань я ще не второпала добре, – сказала Надя.

– І добре зробили! – аж крикнув Селаброс. – Я був зійшовся з українцями… та… й…

Селаброс махнув рукою й насупив брови. Він терся коло українського кружка, бо добре вмів говорити по-українській. Але українці постерегли, що він людина легкодумна, що в його сила тільки в словах, а не в вчинках і роботі, що він грається на словах принципами, мов дитина цяцьками, ще й до того він на язик лепетливий. Гордий своїм розумом та красномовністю, він хотів бути скрізь приводцем. Од його одкаснулись, і він дуже зобидився. Терся він і коло «крайніх», але й ті не йняли йому віри й одкаснулись од його.