Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

– Ви любите великі думи, високі поривання людського розуму? палкі поривання серця? Чи так? – спитав у Наді Селаброс.

Надя помовчала й подумала.

– Люблю і високі поривання людського розуму, і високі поривання людського серця, – сказала Надя, – але більше за все люблю розумне й корисне діло.

– Одначе ви служите в банку й порпляєтесь в нудних цифрах? – спитав у неї Селаброс.

– Ця служба зовсім негодяща, сушить мене, неначе літня спека землю. Але мушу служити, хліб зароблять, – сказала Надя.

– Душить вона й мене. Я почуваю, що я покликаний до якоїсь ширшої й вищої діяльності, – сказав Селаброс.

– До якої? чи розумової, чи

поетичної, чи практичної? – різко поставила питання Мурашкова.

Селаброс трохи-трохи не прохопився: «До практичної, матеріальної», – до чого він і справді мав природжений хист, але схаменувся й тільки рукою махнув: розумій, мов, якнайкраще.

– Ходім та трохи походимо, – сказав Селаброс і встав з лавки. Надя встала й собі. Вона трохи заспокоїлась. Рум’янець трохи пригас на щоках.

– Як пишно розвилась оця алея! Ходім по алеї, – сказав Селаброс.

Вони пішли по алеї з старих волоських горіхів, що стояли довгими рядками понад самісінькою горою. Горіхи зовсім розвилися. Уся алея була пронизана вечірнім червоним сонцем і світилась наскрізь. Молоде листя пахло наркотичними пахощами.

– Величність! Ой, величність! – почав Селаброс. – І я її люблю в усьому: і в житті, і в поезії, і більш за все – в поезії людського серця. В красі людській, в красі дівочій, в дівочому серці є багато високого, поетичного.

Надя почула, що в неї серце ніби замирає.

– Краса дівоча – це найвища краса в світі, найвища поезія. Усі великі утвори геніїв тим великі, що генії найкраще постерегли ту красу: і красу лиця дівочого, і красу душі, делікатної, почутливої, – говорив Селаброс, ступаючи тихою ходою попід широкими навислими гілками старих горіхів.

– Ви людина далекого Сходу, син класичної Греції, – несміливо обізвалась Надя, і її голос насилу було чути.

– Бачив я на своєму віку дівочі уста: класичні, виразні, звивчасті, з ямочками посередині, червоні, як польова маківка, повненькі, соковиті, як стигла черешня. Осміхнуться вони – з-під їх блиснуть білі дрібні зубки неначе два разочки перлів. Щось пахуче єсть в тих устах; якимсь ароматом пахнуть вони, неначе пучок майської рожі в білому букеті конвалій. А як розгоряться вони палом, коханням, як розкриються од жадоби кохання, чуєш од їх ніби дух тропічних квіток, солодкий і п’яний, як пахощі цвіту померанців, туберози, датури…

Надя прислухалась, її зацікавила поетичність і красномовність Селаброса. «Але за чиї це уста він говоре? – подумала вона. – Десь-то він їх бачив… певно, в Одесі. Нащо ж він говоре мені за чужі уста, а не за мої…»

В Мурашкової здавило в грудях. Серце наче замерло.

– Бачив я дівочі очі, і не можу їх ніколи забути, – почав знов Селаброс, – в їх є ніби одлиск краси й пишності натури, і разом з тим в їх виявилась уся краса людської душі: в тих очах то світе веселий світ ранньої зорі, то смутний блиск вечірньої зірки, то горить гарячий промінь сонця… Злине радість на серце, – і з очей ллється веселий світ, сиплеться іскрами, дрижить маревом; впаде смуток на серце, і виступить в очах сльоза, – світ миготить, наче промінь сонця в краплях роси; коли запалає серце коханням, – тоді очі займаються, горять огнем. Ті очі манять, як мрія, і чарують, як поезія, і веселять душу, неначе майський день, і печуть полум’ям літа. Віка блискучі, рожеві; вії довгі… Ой очі, очі! хто вас бачив раз, той повік вас не забуде.

Селаброс замовк і скоса поглянув на Надю.

«Про чиї оце очі він торочить? Чи він сміється з мене, чи він мене дражнить? – подумала Надя, слухаючи поезію Селаброса. – Він мене не любить, говорить

за чиїсь очі, не за мої. Невже я помилилась?»

Мурашкова почувала, що гнів приливає до її серця, душить в грудях. Вона глянула в вічі Селабросові, і її очі блиснули блискавкою. Селаброс очевидячки милувався тим гострим блиском її очей, як артист милується тонкими сутінями на картині.

– Ви знаєте, за чиї очі я оце говорю? – спитав Селаброс перегодя.

– Ні, не знаю! – обізвалась Надя, неначе прошепотіла.###Селаброс замовк. Вони йшли далі по алеї. Од старих гіллястих горіхів понависало довге необрубане гілля. Подовжастий свіжий лист, неначе краплі, понависав масами й зачіпав їх по щоках, по плечах, їх голови по плечі були ніби оповиті зеленим пахучим листом. Алея пірнала в тінь од гори.

– Ви хіба не знаєте, за чиї очі я оце говорю? – знов спитав Селаброс.

Він зумисне розпалював її серце, щоб вразити несподіванкою.

– Почім я можу знати? Хто знає чужу душу? – сказала Надя вже сердито.

– За ваші очі! – сказав Селаброс, і з тими словами він обняв її за стан і почав гаряче цілувати в очі, в уста, в щоки.

Надя ніби здеревеніла, стояла на одному місці.

– Ходім далі, моя люба, моя дорога! – сказав Селаброс, взявши Надю за руку, й хотів вести її далі по алеї. Надя стояла на одному місці; вона ще не опам’яталась гаразд.

– Ходім далі! – сказав Селаброс.

– Не піду! пустіть мене! – зашепотіла вона, й, озирнувшись назад, вона аж тоді зовсім опам’яталась. В алеї не було видко й душі.

– Ходім мерщій! там нас ніхто не вглядить! – сказав Селаброс і силоміць потяг Надю за руку. Вона подалась за ним, мов нежива.

Алея густішала. Необрубані гілки позвішувались низько й зачіпали їх обох за голову, за руки. Треба було нахилятись, щоб пройти далі. Стежки не було далі: там ніхто ніколи не гуляв. За алеєю було видно гущавину з кущів, оплетену здичілим виноградом. В алеї була густа тінь. Густе руно зеленого листу та гілок заслоняло алею зверху донизу, як густа зелена завіса. В кінці алеї, в гущавині, була неначе темна ніч.

– Не піду далі! – сказала Надя.

– Ти мене не любиш? – спитав Селаброс.

– Люблю, але далі не піду, – сказала Надя й почала пручатись.

– Йди або не чаруй мене очима! Твої очі – гострий ніж для мого серця! Я оддам за їх усе живоття. Не печи мене очима!

Селаброс знов нагло обняв її й обсипав гарячими поцілунками її очі, щоки, уста. Надя випручалась з його обнімочку. Гілка зачепила бриля на голові в Селаброса й збила його. Він нахиливсь, щоб підняти бриля. Надя знестямки крутнулась і швидкою ходою мерщій пішла назад без тями в голові, ніби засліплена. Селаброс розлютувався, погнався за нею слідком і ледве встиг її наздогнати.

«Ні, це не молдаванка! До кінця роману з нею не швидко дійдеш. Доведеться або мудріше хитрувать, або прикинутись, що буду сватать її. Без неї не можу животіти, не можу дихати», – думав Селаброс, поспішаючи навздогінці за Мурашковою.

Надя повернула з алеї до виходу. З одного боку ріс цілий гай гіллястих оцтових акацій з голими стовбурами, з широкими пучками листатого верхів’я. Між акаціями було видко лавки; на лавочках сиділи якісь панії. Надя вгляділа їх і пішла поруч з Селабросом звичайною ходою. Вона вже зовсім опам’яталась, і їй почувалось, що ніби десь була пожежа й вона бігцем вибігла з пожежі, ніби опечена огнем. Селаброс довів її додому. Обоє й слова не промовили між собою. Прощаючись з Надею, він подивився на неї пильним, довгим поглядом, неначе хотів набратись того вогню, що палав в її очах.

Поделиться с друзьями: