Над Шпрее клубочаться хмари

Хоч як тихо вимовляє вона, насторожені вуха бандита вловили звуки.

— Забудь це ім’я, суко! І ти, старий шкарбун! Я для вас Зігфрид Клуге, гість, якого ви з радістю зустрічаєте! — Він спробував розсміятись, але сміялись тільки уста, в очах зачаївся страх загнаного звіра, що в шаленому засліпленні здатний на все.

— Що ж вам від нас потрібно? — Ленау зблід, але голос звучить підкреслено діловито, сухо.

— А ти не здогадуєшся, старий чорт? Лягаві натрапили на мій слід, та нікому з них навіть на думку не спаде шукати мене тут. О шостій відходить мій поїзд, а до цього часу…

— Зараз же забирайтеся геть! Я розумію, ви не дасте мені подзвонити в поліцію, але з хвилини на хвилину почнуть приходити наші клієнти, і варто мені тільки крикнути…

— Не встигнеш!.. Бачиш оце? — Петерсон перекинув пістолет у ліву руку, а в правій зблиснула сталь ножа. — Діє блискавично, а головне — безшумно! Навіть на відстані. Кидаю я спритно! Ех ти, дожив до сивин, а не розумієш — людині однаково, за що її розстріляють: за одне вбивство чи за три. Сподіваюсь, тут більше нікого немає? Ану, відійдіть подалі від дверей, станьте біля стіни!

Петерсон робить крок, тримаючи на прицілі старого і дівчину, але Себастьян стоїть непорушно, тепер і його паралізував страх.

— Гер Ленау, та зрозумійте ж, дум спіро сперо!

«Поки дихаю, сподіваюсь». Звуки латини, та ще в устах Рут, повертають Себастьяну Ленау спокій, занурюють у звичний світ роздумів.

«Поки дихаю, сподіваюсь!» Що Рут хотіла цим сказати? Невже вона знайшла якийсь вихід з становища, що склалася? Дівчина знову багатозначно стискує його пальці. Він мляво відповідає на потиск, тільки для того, щоб заспокоїти її. Молодості властиво тішити себе надіями. А він, на жаль, давно звик дивитись на життя тверезими очима. Зараз його найбільш хвилює інше: о дванадцятій повинен зайти Ернст, занести батькові фармакологічний довідник, що його він видивився десь у вітрині і обіцяв купити під час обідньої перерви. Що ж буде, коли він побачить опущені жалюзі й зачинені двері? Безумовно, це його стривожить. Якщо він почне наполегливо стукати… Серце старого завмирає, він уже бачить сина з простреленою головою, вмираючого на тротуарі. Ні, Рут має рацію, поки живий, не можна розлучатися з надіями, треба шукати вихід, діяти.

— Що нам тепер робити? — з викликом запитує Рут.

Петерсон, певне, не чує її. Очі його прикуті до східців, що ведуть у верхню кімнату.

— Там хто-небудь є? — запитує він, киваючи на східці.

— Нема… нікого… — навмисне затинається Рут.

Непевний тон її відповіді занепокоїв Петерсона.

— Обом стояти біля нижньої сходинки. Якщо ти збрехала, начувайся.

Задкуючи, він підіймається сходами, не зводячи пістолета з старого й дівчини. Східці біля дверей у кімнату забирають праворуч, тепер Петерсону не видно тих, хто стоїть унизу. А треба ще відчинити двері, оглянути кімнату. На це й розраховує Рут.

— Швидше передайте мені запасний ключ, — поспіхом шепоче вона. — Сядете переписувати старі рецепти й накажете мені допомагати. Я… — Вона обриває фразу, ховає ключ у кишеню фартушка, дістає хусточку, тре нею очі.

— Чого розхлюпалась? — підозріло запитує Петерсон, спускаючись сходами.

— Хіба не зрозуміло? — відповідає Ленау. — Ви двічі мало не спіткнулися, задкуючи по східцях, палець міг би натиснути на курок, і куля влучила б у кого-небудь з нас. Взагалі, я радив би вам опустити пістолет. Ми не чинитимемо опору. Що можуть зробити з добре озброєним джентльменом старий і молода дівчина.

— Ач, які слабкодухі. Нічого, потерпіть, поки я не огляну інші приміщення. Іди вперед, он туди!

Він кивнув на провізорську. Оглянув її, потім примусив повести його на кухню, заглянув навіть у комірчину, де зберігалися продукти.

— Тепер я можу заховати свою гармату. Тільки пам’ятайте: вона у мене завжди напохваті. Найменша спроба…

— Мені треба вимкнути кавоварку. Дозволите? — глузливо запитує Рут.

— Спочатку нагодуєш мене і принесеш каву.

— Де накажете сервірувати стіл — тут чи в залі?

— Не викаблучуйся, візьми тоном нижче! Не таких бачили… Подавай у зал, там вільніше.

Рут бере хліб, сіль, столовий прибор і несе в зал. На електроплитці тим часом гріється сковорідка. Обернувшись, дівчина кидає на неї бекон, збиває у мисочці омлет. Петерсон пильно стежить за кожним її рухом.

— Ви що, так і ходитимете за мною, мов тінь?

— Поки ти не приготуєш їжу. Стежу, щоб не підсипала чого-небудь.

— Ви підказали чудову ідею. Шкода, що у мене з собою нічого нема.

— Може, у нього? — Петерсон киває на старого провізора. — Признайся, діду, адже руки сверблять.

Обличчя Ленау червоніє від гніву.

— Наша професія — рятувати людей, а не знищувати. Не міряйте всіх своєю міркою.

— Надто ви задерикуваті. Якщо так триватиме й надалі, мені доведеться позбутися вашого товариства. Ви, звичайно, здогадуєтесь, що я маю на увазі.

— Ніхто й слова не скаже, якщо ви дасте нам спокій, — миролюбно зауважує Рут, стримуючи лють. — Вам наливати каву зараз чи коли поїсте?

— Наливай зараз, і не в чашку, а в якийсь більший посуд. Треба розігріти нутрощі, інакше їжа в горло не полізе.

Дівчина бере пивний кухоль, відкручує краник кавоварки. Приємний запах міцної кави наповнює кімнату. Петерсон ковтає слину. Тепер видно, як він зголоднів.

Ледь не наступаючи Рут на п’яти, Петерсон поспішає до накритого столика і нетерпляче підсовує до себе все, що дівчина принесла.

Спостерігаючи за тим, з якою жадібністю він їсть і п’є, Себастьян Ленау тихо зітхає.

Жалісливість мимоволі закрадається в його серце. Як може людина сама себе нищити! Молодий, дужий, гарний. Чого йому не вистачало? Війна, в усьому винна війна! Коли вбивство людини людиною стає професією, годі казати про якісь моральні норми. З власного досвіду знаємо, до чого це призвело. Що захищав Петерсон? Свою пограбовану, спалену землю, державний лад, заснований на справедливості, якусь високу ідею? Ні! Його затягнув вир війни, мов піщинку. В голові його немає жодної ідеї, а душа сповнена по вінця єдиним прагненням — розбагатіти, піднятися до рівня тих, кому солідний рахунок у банку відчиняє двері до влади й могутності.

— Гер Ленау, — нетерпляче нагадує Рут, — може, ми попросимо у нашого гостя дозволу взятися за роботу?

— Так, так, ти маєш рацію… Містере Пет… Клуге! Нам треба виписати дублікати рецептів, приготувати ліки. Це не заважатиме, ми працюємо тихо.

Петерсон розімлів від їжі й кави, він настроєний благодушно.

— Робіть, що хочете! Тільки щоб я вас бачив… — Він демонстративно дістає з кишені пістолет, хоче покласти його на стіл і морщиться.

— Зараз приберу, — похоплюється Рут. Вона бере з сусіднього столика тацю, ставить на неї весь посуд, змітає крихти з столика і запитально дивиться на Петерсона. — Супроводжуватимете мене?