Над Шпрее клубочаться хмари

З Горенком йому треба побачитись у найближчі дні. Як тільки з’ясуються причини обшуку, надійдуть відомості про Ганса Брукнера. Але Григорій має заздалегідь попередити полковника про потребу особистого побачення. Уже сьогодні відправити на ім’я Франца Хердера листівку з зовсім невинним текстом, приміром, таким: «Любий дядечко Франц! За тиждень я, мабуть, закінчу ремонт свого моторолера, якщо спроможусь дістати деякі дрібні деталі. Спасибі за п’ятдесят марок, що їх ти мені в минулому місяці надіслав, тільки вони не пішли нам на користь, батько того ж вечора їх пропив, бо підгледів, куди мама сховала. Більш нічого не присилай, краще влаштуй, щоб ми з тобою неодмінно побачились. Твій небіж Томас».

Існує благенький моторолер, що перебуває в стані перманентного ремонту, існує племінник Томас, над яким збиткується п’яничка-батько, брат Франца. Отже, листування між близькими родичами не привертає нічиєї уваги. Кому спаде на думку виривати з контексту лише перше і передостаннє речення? Хіба що полковникові Горенку, до якого ці листівки потім потрапляють. В даному разі він зрозуміє: Григорію треба дещо уточнити і за тиждень доповісти, причому не через зв’язкових, а в особистій розмові.

Зустрінуться вони, як звичайно, на одній з приватних квартир, усі підходи до якої пильно охороняються. В цьому Григорій може цілком покластися па досвід полковника, його передбачливість. Такої ж максимальної обережності Горенко вимагає від усіх, з ким йому доводиться працювати. Разом з Григорієм вони розробили кілька спеціальних маршрутів для найбільш безпечного переходу з сектора в сектор. Вони пролягають через будинки з подвійними ходами-виходами, через подвір’я з потайними лазами, через наскрізні проходи з вулиці на вулицю… Лінія «полковник Горенко — капітан Гончаренко», безумовно, чиста. А от чи так з Гельмутом Зеллером? З його місією в «Родинному вогнищі»?

Телефонний дзвінок примушує підвестися. Голос Нунке. «Як ви себе почуваєте, Фред?» Григорій не поспішає відповісти, зважуючи, як йому триматись. Потім голосно позіхає і ліниво каже: «А-а, це ви… Моє шанування!» Нунке перепрошує, що, очевидно, його збудив, і відразу заводить розмову про події в школі. Григорій жвавішає: «Так… так… Думбрайт розповідав. Як мені це подобається? Мабуть, так, як і вам. Тим більше…» Осяяний раптовою думкою, він уриває мову. «Ну, ну!» — квапить Нунке. «Тим більше, що я стопроцентний йолоп! — випалює Григорій. — Так, так, цілковитий кретин!» — «Тобто?» — не розуміє Нунке. «Я ж кілька разів здибувався з ним в кав’ярні, де часом снідаю, розмовляв і нічогісінько не второпав!» — «Он як?» — в голосі начальника берлінського філіалу так званої організації Гелена вчувається напруження. «Розумієте, деякі його висловлювання на адресу Думбрайта, Шлітсена, частково на вашу, були, м’яко кажучи, не зовсім доброзичливі. Та я пояснив це собі тим, що бідолаха злоститься на весь світ через свою хворобу. Надто нещасний вигляд він мав. Знаєте, як у Едгара По: «І сидить він, лиховісний, ворон чорний, ворон злісний…» З трубки долинув не зовсім щирий сміх: «У вас палка уява, Фред, а наша робота вимагає аналітичного мислення, а не поетичного сприйняття дійсності. Втім, про все це потім… Коли ми побачимось? Може, ввечері?»

Довелося послатися на домовленість з Думбрайтом, відповісти на кілька запитань про Гамбург, самопочуття Берти і дітей, перш ніж Нунке повісив, трубку. На всі ці запитання Григорій відповідав механічно, бо думки його зосереджені на одному: ось де він схибив — Ворон! Треба було забезпечити собі шляхи відходу, кинути, прощаючись з Нунке перед від’їздом, одну-однісіньку невиразну фразу. Щось на зразок: «Ага, забув вам розповісти про Ворона, нагадаєте, коли приїду…» Вона ні до чого його не зобов’язувала, нічим не зв’язувала, адже розмову, залежно від обставин, можна було потім повернути так і так. Добре хоч тепер, під час телефонної розмови, він зробив єдиний правильний хід — сам пішов назустріч небезпеці.

Про те, що він помітив вторгнення в свою квартиру, тепер, звісно, доведеться змовчати. Не такий Нунке дурень, щоб не пов’язати несподівану Фредову відвертість з переляком через обшук. Хай тішиться думкою, що обшук було проведено шито-крито. А шкода! Так і кортить вибухнути благородним обуренням проти ініціаторів обшуку, покепкувати з поганців, що копирсалися в його речах, лишаючи повсюди сліди своїх брудних рук.

Григорій повертається на своє місце, але від пічки пашить, так і тягне впасти в ліжко. Він справді не виспався, перемерз у холодному вагоні, вкрай стомився. Та й нервове збудження, викликане неприємним відкриттям, починає спадати. Непомітно повіки стуляються…

Гучний стукіт у двері повертає його з небуття. Мить Григорій стоїть, похитуючись, не розуміє, де він і що з ним. У голові ще снуються уривки баченого уві сні. Громаддя якоїсь будівлі з безліччю дверей, круті, майже прямовисні сходи, якими він дереться вгору, тікаючи від погоні. Чорний крук застить світ, б’є крилами по голові, силкується вибити з рук пістолет… Гостре почуття небезпеки й безвиході проймає його всього і примушує остаточно прокинутись. Він справді затискує в руці пістолет, невідомо коли вихоплений з-під подушки. В кімнаті поночі. Хтось гатить у двері.

— Хто такий? Та чую, чую… зачекайте!

Думбрайт, регочучи, ввалюється в прочинені двері.

— Ну й сон у вас, хлопче! — вигукує він. — Мертвого можна підняти! А тепер мерщій прибирайтеся, ми спізнюємось!

Думбрайт відсуває крісло від пічки, сідає і, нетерпляче постукуючи черевиком об підлогу, спостерігає, як одягається Фред Шульц.

«Хоч би відвернувся, тварюка!» — сердито думає Григорій. Йому неприємно прибиратися в присутності сторонньої людини, і він вишукує, чим би допекти босу.

— А знаєте, — кидає Григорій, — боюсь, нас спіткає невдача. Така чортівня наснилася!

— Яка саме? — стривожено цікавиться Думбрайт. Як багато уродженців південних штатів, він забобонний, вірить у всілякі прикмети.

— Ніби ми з вами від когось тікаємо чи когось наздоганяємо, а над нами кружляють з погрозливим карканням чорні круки. Вони все знижуються і знижуються, б’ють крилами по голові, прагнуть дзьобнути в очі. Казна-що, а не сон! Мабуть, дуже натопив, от і верзлося.

Обличчя Думбрайта похмурніє.

— Поганий сон! Походження інтуїції ми не знаємо, механізму її дії не збагнемо, а вона часто попереджає нас через сни, передчуття. Можливо, тут спрацьовує інстинкт самоохорони, що дістався нам у спадок від первісної людини, тепер приглушений віками цивілізації. От чому вві сні, коли контроль розуму слабшає… Адже й психологи, візьміть Фрейда, вважають, що підсвідоме впливає на всі наші вчинки куди сильніше, ніж ми вважаємо. Ви зі мною згодні?

— У даному разі інстинкт мені підказує, що не треба втрачати доброго гумору. Хороший настрій — то півуспіху. Бачились з своїм приятелем?

— Аякже. Обіцяв допомогти. О дев’ятій він сам буде в ресторані, роздивиться, хто є, потім відрекомендує мене потрібній людині.

— Чудово! Може, моя присутність буде зайвою?

— Вкрай потрібна. Ви вмієте створювати навколо себе невимушену атмосферу, пожвавити розмову влучним дотепом, А від першого враження при знайомстві багато залежить. Та й даму нашу вам більше личить розважати.

— Отже, буде й дама?

— Ми за нею заїдемо по дорозі.

— Що ж то за одна?

— Один мій підлеглий, — та ви його знаєте — Хейєндопф, — запропонував мені в супутниці свою знайому, актрису.

— Часом не синьйору Джованну? Співачку?

— Виходить, ви її знаєте?

— Дуже мало, якось познайомилися в Італії.

— Що ж, тим краще. Ну, ви нарешті готові?

— Майже. Лишилося тільки пов’язати краватку і взяти носовичка.

Григорій відхиляє дверцята шафи, і знову впадає в око дещо порушений порядок на полицях. Згадка про обшук остаточно псує йому настрій.

Над столиками плине мелодія модного блюзу. Вкрадливі звуки гавайської гітари млосно рокочуть, ненав’язливо вплітаючись у лейтмотив пісеньки про втрачене кохання. В ній нема ні скорботи, ні туги, це лише сумовито-ніжний спогад про давноминулі дні, і, як спомин, звуки обриваються й тануть. Оркестранти кладуть свої смички на пюпітри, гітарист підводиться і вклоняється. Публіка нагороджує оркестр стриманими оплесками. І знову брякають ножі й виделки, ніби всі квапляться перетравити щойно почуте.