Над Шпрее клубочаться хмари

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ Нунке переляканий до смерті

Десь далеко в коридорі пролунав дзвінок. Зачовгала капцями по підлозі Зельма. Пішла відчиняти. Хвилини чекання тривали довго. Нунке підвівся у кріслі, хотів щось взяти зі столу, провів рукою по його поверхні і знову опустився на м’яке сидіння. І тут на порозі виник Фред, розчервонілий від холоду.

— Що-небудь трапилось? — запитав він просто з дверей.

Не відповідаючи, Нунке вказав на крісло. Григорій сів, відкинувся на спинку, оббиту темно-вишневою шкірою. Вона приємно холодила спину, трохи заспокоювала напружені нерви. Григорій потягся за сигаретами, закурив і мовчки чекав, поки заговорить Нунке.

— Якби я був забобонним, подумав би, що фортуна повернулась до мене спиною. Зараз, коли ми повинні виплутатися з лиха, що звалилось на нашу школу, концентрувати всі свої дії довкола цієї історії з Вороновим, щоб вийти сухими з води, саме зараз мені доводиться займатися ще одною дуже неприємною справою. Ви розумієте, про що я кажу?

— Вибачте, гер Нунке, не розумію.

— Після вашої поїздки у східний сектор я заспокоївся. Ніхто, з ваших слів, не знав прізвища Берти. Я розпорядився, щоб люди, які здійснюють операцію «Лютц», негайно залишили радянський сектор. Але один, з невідомих мені причин, затримався там і сьогодні, як повідомив наш агент, був заарештований. Хто міг виказати його? Як потрапив він до рук Народної міліції, для мене зовсім незрозуміло. Про причини його арешту довідатись нічого не вдалося. Але агент знає Баумана, якого він особисто інструктував, і тепер дуже схвильований, бо вважає Баумана людиною дуже ненадійною. Якщо за Баумана добряче візьмуться, він усе розповість.

— Як це сталось?

— Про те, що Ріхард Бауман у тюрмі, наш агент довідався від свого далекого родича, наглядача, якому він платить за те, що той повідомляє йому про всіх, кого заарештовує Народна міліція. Агент добре законспірований, навіть не зв’язаний з підпіллям. Єдиний його помічник — цей наглядач.

Григорій глибше затягується сигаретою. Отже, все правильно: вбивця Лютца — Ріхард Бауман. Бідолашна мати здогадується про це. Тільки в неї не вистачило сил сказати про свої підозри. Це й зрозуміло: вона ж мати…

Думка миттю перестрибує на інше. Навіщо Нунке викликав мене? Можливо, йому донесли, що я наказав видати убивцю, щоб відвести підозру від нашого підпілля? Так, але він сам, посилаючи мене до Карова, вважав, що вбивця вже у західному секторі. Його хвилювало тільки одне: чи знає господиня прізвище хлопчика і його матері… Караюча десниця покарає за все… Так, нещасна жінка мала рацію.

Несподіваний приїзд Берти у той вечір зіграв на руку вбивцям. Вони давно стежили за Лютцом, але його завжди оточували учні. Вечорами ж Карл майже не виходив з дому. А тут усе склалось надзвичайно вдало: пізній вечір, таємнича незнайомка, випивка в барі. Адже ніхто з них не знав, з яких причин їм велено прибрати Лютца і хто стоїть за цим. О, згадав! Нунке якось казав, що йому не хотілось одразу прибирати Карла. Він наказав спочатку настрахати його анонімками, сподіваючись, що той злякається і забереться геть. Але довелося все-таки вдатися до крайніх засобів.

Нунке, походжаючи по кімнаті, вів далі:

— Треба, щоб Бауман мовчав, треба, щоб про те, що знає він, не довідалася жодна жива душа. Він повинен втратити пам’ять, заніміти, зникнути, втекти до дідька або хмаркою злетіти на небеса.

— На не-бе-са, — задумливо протягнув Фред.

— А чи не здається вам, Шульц, що обставини сприяють нам?

— Вибачте, які обставини ви маєте на увазі?

— Тюремний наглядач і мати, яка, зі слів агента, проживає у Карові.

Щось починає вимальовуватись…

— Ну-ну… Все дуже просто. Вплинути на матір..!

— Дурниці, до чого тут мати!

— Фред, куди поділась ваша кмітливість?

— Ви застали мене зненацька, не дали подумати.

— Ну гаразд, не ображайтесь. Я просто хотів, щоб ви дійшли до того ж висновку, що і я, виходячи з тих самих логічних міркувань. Давайте думати разом. Що нам треба? Нам треба, щоб Бауман мовчав. Оскільки він ненадійний, значить, вжиті нами засоби повинні бути цілком надійні. Але й відкрито диктувати не треба. Мати могла б принести невеличку передачу… Розумієте, про що я думаю?

— Так, гер Нунке, але справа в тому, що у Ріхарда Баумана дуже погані стосунки з матір’ю, отже, ніякої передачі вона йому не понесе. Все доведеться робити самим.

— Ще один козир у наших руках: мати галасу не здійме, не з’ясовуватиме причини смерті сина. Це значно спрощує справу. Або… — Нунке на хвилину замислився. — Можна ще простіше — послатися на те, що вона отруїла сина, відчуваючи до нього ненависть… Треба детальніше дізнатись про причину їхньої сварки… На місці вам буде видніше. Отже, Фред, єдина людина, на яку я можу покластися, якій можу довірити цю справу, — це ви. Прошу вас про це як друга, як офіцера. Продумайте все до найменших дрібниць, враховуючи те, що часу в нас обмаль. Засобами не гребуйте. Платіть щедро, щоб не було осічки, пообіцяйте притулок у нас і взагалі все, що їм заманеться. До речі, наглядачеві зовсім не обов’язково знати, що буде в тій передачі…

— Але якщо він отруїться, тюремний лікар одразу ж усе зрозуміє. Почнуть допитувати наглядача, з’ясовувати, звідки посилка…

— Ну то й що? Начхати на нього. Він нічого не знає, агентові, зв’язаному з ним, ми накажемо негайно після передачі посилки перебратись у наш сектор. Тоді на ваші плечі ляже велика відповідальна робота. Правда, агент майже все підготував, вам доведеться завершити… Але це ще терпить… Головне — примусити Баумана мовчати…

— Я можу йти, гер Нунке?

— Звичайно. Чекаю вас увечері.

Фред причинив двері кабінету. Чути було, як він іде через їдальню, виходить у передпокій, одягається. Ще декілька кроків. М’який стук дверей, клацає замок.

Зітхнувши, Нунке запалює сигарету і одразу ж кидає її в попільничку. Смак тютюну викликає в ньому відразу, дере горло, груди зсудомило. Треба випити щось гаряче, вкритися теплим пледом і спробувати заснути. Присівши на канапу, він натискує на грушу дзвінка, що звисає з торшера, і не забирає пальців з довгастої білої кнопочки до того часу, поки з їдальні не долинає човгання Зельминих капців. Служниця недочуває.

— Та чую вже, чую, не глуха, — бурмоче стара, звикла до забаганки панів. Треба ж було все приготувати. Вона опускає тацю з сніданком на стіл, підсовує до канапи журнальний столик, накриває його сніжно-білою серветкою і повільно й урочисто розкладає принесену їжу: оладки, соусник з розтопленим маслом, дрібно нарізане яйце з грибами, вазочку з джемом, хрустке домашнє печиво і справжню джезву з кавою. Подарував її Нунке один з секретарів турецького посольства на знак «дружби і взаєморозуміння». Це було ще на початку його роботи в розвідці. «Взаєморозуміння» з секретарем турецького посольства одразу висунуло новачка Нунке з лав пішаків у шерегу працівників найбільш здібних і перспективних. З того часу він усюди возить цю джезву. Вона слугує йому своєрідним талісманом; застерігає від помилок, віщує нові успіхи. От і зараз він з ніжністю поглядає на її блискучу поверхню.

— Залиште тільки каву і печиво, — наказує він служниці. — І ще підігрійте склянку молока. У нас є молоко?

— Тільки в банках, — презирливо кривиться Зельма.

— До дідька банки! Принесіть мені кип’ятку! Звичайного кип’ятку і захопіть електроплитку, бо поки ви дошкандибаєте сюди з кухні…

— Моїм ногам стільки ж років, скільки й мені. І відходили вони, топчучись довкола вас…

— Ну, ну, Зельмо, не гнівайтесь. Я не хотів вас образити. Просто захотілось гарячого, зігріти груди.