Над Шпрее клубочаться хмари

«Мартін, друзяко, бісів ти хлопець, тобі й невтямки, як я зрадів, діставши твою адресу! — писав своїм розгонистим почерком Лютц. — Стоїть оце навпроти мене пляшка добрячого бренді (з такої нагоди, як зустріч з давнім другом, я дозволив собі таку розкіш), два повних келихи, я потроху відпиваю з одного і цокаюсь з другим, уявляючи, що тримаєш його в руці ти. От тільки не вистачає твоєї сумовито-іронічної посмішки, а вона мені ой як потрібна в моєму собачому бутті.

Товпляться слова й товпляться, просто пхнуться на папір, і я просто не знаю, з чого почати, — стільки поназбирувалося всячини з того часу, як ми з тобою бачились востаннє. Курт, з яким я здибався, розповів мені про твої прикрощі, і я радий, що вони минулися, бо в житті, де все тече і все змінюється, непоправним і справді непорушним є лише одне — смерть. Розповім тобі про безглузду загибель нашого спільного друга Генріха фон Гольдрінга. Випадково мені до рук потрапила паршивенька газетка — випускалася в одному з таборів для інтернованих німців, — з неї я дізнався, що Генріха стратили за збройний напад на солдата окупаційних військ. Повідомлення було офіційним, отже, його вірогідність не викликає сумнівів. Не буду писати, як боляче це мене вразило. Я дуже любив Генріха, хоч, признаюся, не завжди розумів, чим він керується у деяких своїх діях. Та однаково його дружба дала мені дуже багато. І не тільки в цьому справа — взагалі боляче й сумно, коли однією порядною людиною стає на світі менше. Годі, ставлю крапку, бо заяложені сентенції так і бринять на кінчику язика. Краще вип’ю ще раз з тобою, Мартіне, цей келих аж до дна за його пам’ять.

Мабуть, годиться розповісти тобі про себе. Якщо писати лише про факти і події, в які вклалося моє життя, то їх не так уже й багато. Був інтернований, незабаром випустили. Осів у Берліні — його західній частині, бо саме там знайшов свого старшого брата, єдиного, хто лишився живим у нашій сім’ї. Проте з братової домівки довелося втекти, щоб не слухати нудних напучувань добропорядного бюргера. Тепер живу як репетитор в одного з своїх учнів. Ага, я ще тобі не сказав, що викладаю в школі молодим белбесам історію. Заробляю не те щоб багато, а на скромне прожиття вистачає. Тим більше, що за репетиторство одержую кімнату й харчі і, уяви, навіть… ласку господині. Отже, маю коханку, яку не люблю і яка, певно, не любить мене, бо стрибає в гречку з нічого робити, можливо, щоб помститися чоловікові, котрий никає десь по світах. Бридко це все страшенно, а порвати не вистачає сміливості. По-людському шкода жінки, дуже припав, мені до серця хлопчина, лагідний, допитливої вдачі. Він захоплюється живописом, мріє стати художником, тільки навряд батько йому це дозволить, принаймні так гадає Берта…

Ось тобі факти. Нічого особливо страшного ніби й нема. А воно є, Мартін, є! І безсонні ночі, і страх, і сум’яття в душі. Тут уже не відкараскаєшся кількома словами. Погано мені, Мартін, так погано, що й словами не змалюєш! Тому і стоїть оця пляшка на столі, і, признатися, є ще кілька порозтикуваних по схованках, про що моя люба господиня навіть не здогадується. Колись на аеродромі біля Сен-Ремі один з милих наших жартівників спіймав чи то мишу, чи пацюка, я вже не пам’ятаю, облив бідне звірятко бензином і пустив його бігати по льотному полю. А нещасне створіння взяло й шугнуло в літак. І так спритно, що ніхто того й не помітив. Літак, звісно, згорів. Отаке нині коїться і в Німеччині. Злочинні руки не скупляться на пальне, щоб підпалити молоді серця, і буде з того те саме, що сталося на аеродромі,— живі смолоскипи димом пустять все навколо. Я кажу лише про молодь, бо стикаюся з нею найщільніше і вболіваю за неї найбільше. Попри це мучать мене і думки про власну персону. Ти знаєш мою вдачу — тюхтій, і годі! Якби хтось штовхав мене в потилицю, може, й пішов би я проти течії, а тепер тільки й того, що ляпаю руками по воді, не наважуюсь вийти на глибоке. Даремно мої колеги поглядають на мене скоса, з мене боєць, як куля з г…, пробач за таке порівняння… Ех, любий друже, любий друже, думав вилити тобі душу, а слова, мов кістка, застряли в горлянці. Може, тому, що сам не пережував усе як слід? Далебі, так. Тому пробач за це слиняве послання. І не думай, ніби винна витому пляшка, яку я встиг вихилити. Присягаюся, ні! Живи здоровий і напиши мені про себе. Надсилай листи на головпоштамт, до запитання, бо коли писатимеш за місцем мого проживання, лист може потрапити не до моїх рук, а до ніжних пальчиків фрау Берти. Отже, чекаю на відповідь. Обнімаю тебе, друже! Ех, шкода Генріха, так шкода! Пам’ятаєш наші розмови втрьох і суперечки? Ще раз бувай здоров! Зичу тобі повну торбу щастя. Фортуна ж бо проживає в ваших місцях, і до тебе, як до співвітчизника, вона, може, буде милостивіша, ніж до мене. Твій Карл Лютц».

Поволі, дуже поволі згортав Григорій аркушики листа. Бідолашний Карл! Зараз йому нелегко, і це добре. Душевний біль, як і всякий біль, — сигнал, пересторога: чатуй, звідси насувається небезпека! Здоровий організм відповідає на такі сигнали захисною реакцією… Це так, але, щоб мобілізувати захисні сили, найчастіше потрібні й ліки. А він де їх шукає? У пляшці?

Світло в кабінеті Матіні довго не згасало. Григорій никав по квартирі, знов лягав. Роздуми не давали спокою…

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ Хейєндопф прагне вловити кита

У пансіонаті на Григорія чекала несподіванка.

Таємниче притишивши голос, господиня повідомила синьйора Фреда Шульца, що протягом сьогоднішнього ранку двічі заходив якийсь іноземець, скоріш за все американець, і дуже цікавився, хто з пожильців-німців у неї зупинився. Вона мусила назвати ім’я шановного синьйора, бо справді ж, з німців живе у неї лише він, а вона жінка самотня і не хоче наражатися на неприємності, бо пансіонат — то її хліб, і коли вона…

— Який він з себе? — перервав її Григорій, намагаючись не виказати свого занепокоєння.

— О, з вигляду дуже пристойний синьйор, такий собі… — Жінка покрутила пальцями, не знаючи, як змалювати іноземця, в зовнішності якого не було нічого примітного. — Середнього зросту, здається, шатен, обличчя, як би вам сказати… Та що ж це я! — схаменулася вона. — Він залишив вам цидулку, ще конверта в мене попросив.

Недбало засунувши листа в кишеню, Григорій піднявся до себе в кімнату і лише тоді надірвав конверт. У ньому була поспіхом написана коротенька записка:

«Отже, ви тепер Фред Шульц? Це завдало мені клопоту, та не зменшило радості від перспективи побачитися з Вами. Слово гонору, це так! Тому рівно о сьомій я зайду потиснути Вашу руку й запросити Вас повечеряти разом десь у гарному куточку. Ол райт! Щиро прихильний до Вас Девід Хейєндопф».

«Хейєндопф? Чому він опинився в Римі і звідки дізнався про мою персону? Бува, не посланець він від Думбрайта?»

Саме таке припущення здалося Григорію імовірнішим, і він подумав, як вдало вийшло, що всі справи злагоджено, і навіть касету з плівкою, на якій зафіксовано списки, передано за вказаною полковником адресою. От тільки як поведеться Джузеппе? Дзвонити на віллу не хотілось, якщо приїхав Рамоні — сам його відшукає, Вітторіо кортітиме дізнатися про наміри Умберто Вісконте. Напевне ж і Лідія, і Джузеппе йому відразу розкажуть про спробу Маріанни накласти на себе руки.

Викликавши покоївку, Григорій послався на телефонну розмову, якої чекає, і попросив подати сніданок до себе в кімнату. Після затишної, обжитої квартирки Матіні, номер у пансіонаті здавався особливо непривабливим з стандартним умеблюванням і стандартними окрасами: неодмінними вазою на круглому журнальному столику і виверженням Везувію на стіні. Мало не в усіх тратторіях, перукарнях, ресторанах, де побував Григорій, вивергався Везувій чи плюскотіли хвилі Неаполітанської затоки. Підморгнувши вулкану, наче давньому знайомому, Григорій заходився біля опалого і прохололого омлету, запиваючи його ріденькою кавою. Їсти хотілося страшенно, — вчора він не повечеряв, і Григорій вже намірився вийти, щоб десь до-справжньому поснідати, але спинив телефонний дзвінок. Рамоні!

З трубки, проте, долинув інший голос. Церемонно вибачаючись, Умберто Вісконте просив шановного синьйора Шульца завітати до нього в пильній справі. Якщо синьйор Шульц буде такий ласкавий, то бажано хоч зараз.

— Безумовно… безумовно, синьйор Вісконте. Вважатиму за свій обов’язок… Ні, машини присилати не треба, адресу я запам’ятав, за кілька хвилин буду.

Умберто Вісконте сам відкрив вхідні двері Григорію і відразу провів його в свій кабінет.

Ще під час першої зустрічі з батьком Маріанни Гончаренка вразило, з якою стриманою гідністю він тримався, незважаючи на всю трагічність обставин, за яких відбулося їх знайомство. Тепер хвилювання Умберто Вісконте теж виказувало лише тремтіння пальців, якими він механічно пересував дрібнички на столі, що потрапляли під руку, та гарячковий блиск очей. Прикривши їх на мить долонею, Вісконте вибачився:

— Даруйте, я цілу ніч не спав, болять повіки.

Григорій розумів — старому просто важко почати розмову, він хоче зібратися з думками.

— Ви не вважатимете мене невихованим і зарозумілим молодиком, якщо я вас попрошу про одну річ? — спитав Гончаренко, бажаючи йому допомогти.

Умберто Вісконте скинув на нього очі, сповнені щирої приязні.

— Я перед вами в неоплатному боргу, синьйор Шульц, ви можете мене просити про що завгодно.

— От саме про цей, як ви його назвали, «борг» я і попросив би вас забути. З телефонної розмови я зрозумів — ви боїтесь мене обтяжити, вам незручно, що я, людина стороння і мало вам знайома, стала свідком подій, які ви бачите в надто трагічному світлі. Це позбавляє наші взаємини звичайної людської простоти. А мені так би хотілося бути корисним і вам, і синьйориті Маріанні! Я в Римі пробуду недовго, але все, що зможу для вас зробити, зроблю з охотою і від щирого серця. Вважатимемо, що з преамбулою покінчено?

— Так, — уперше посміхнувся самими очима Вісконте. — Іноді мовчазна довіра може бути красномовніша за слова.

— Отже?

— У цього негідника лишилося дві записки Маріанни і один лист. Він мусить їх повернути. І хай не посилається, що кудись подів. Такі бережуть кожен папірець, як зброю.

— Рамоні поверне все до клаптика. Передусім він боягуз. Ну, а про те, як примусити його мовчати, ми вже говорили минулого разу.

— Мені сумно, що ви збираєтесь залишити Рим.