Над Шпрее клубочаться хмари

Над ванною клубочилася легенька пара, росою осідаючи на вправлене в стіну над умивальником чотирикутне дзеркало. Нунке плеснув у воду подвійну порцію густого темно-зеленого екстракту, і відразу ж запахло розімлілою на сонці сосною.

Цей запах нагадав рідну домівку, маєток, де оселилася вся їхня родина після того, як батько в чині майора пішов у відставку. Відставний майор Герман фон Кронне кохався в конях, при садибі була непогана стайня. Та всі інші галузі господарства були занедбані, поступово угіддя при маєтку зменшувались, аж поки стали зовсім куцими. Незабаром у них лишився тільки клапоть поля — його засівали виключно під овес і вику, — досить занедбаний будинок, що лівим жилим крилом примикав до соснового бору, та з десяток коней — майбутніх фаворитів, яких викохували для скачок і дербі. їх тренування і утримання вимагало грошей і грошей. З дому почали зникати картини, порцеляна, фамільні коштовності, одержані матір’ю у спадок.

Під час коротких приїздів додому Йозеф, що за фамільною традицією пішов по військовій лінії, все дошкульніше відчував занепад рідного гнізда. Хоч тут і досі панувала лискуча чистота і вранці, вдень і ввечері родина збиралася за добре сервірованим столом, — їжа стала зовсім простою і мало чим відрізнялася від тієї, що подавалась на «чорній» половині, де містилися доїжджі і нечисленна челядь. Відповідно раз у раз зменшувалися і суми, що їх батько надсилав Йозефові для того, щоб той відчував себе на рівній нозі з іншими офіцерами. З грішми було сутужно. Молодий Кронне мусив обмежувати себе в усьому, шити одяг у другорядних кравців з поганенького матеріалу в той час, як його товариші красувалися в мундирах з тонкого сукна, відвідували театри, ресторани, казино, надсилали дамам свого серця розкішні букети і всілякі ювелірні дрібнички. Йозеф любив і водночас зневажав батька, вважав його невдахою, людиною, яка заради своїх примх знехтувала інтересами родини, всього роду фон Кронне, колись багатого і славного. Як добре, що діти самого Йозефа ніколи не зазнають принижень, пережитих ним замолоду!

По груди занурившись у теплу зеленкувату воду, Йозеф фон Кронне, він же Нунке, думками полинув у свою затишну берлінську квартиру, де все свідчило про сталий достаток, який не впадає в очі, не б’є на дешевий ефект, а переконливо промовляє про добробут, не той, що досягається скороминучим успіхом, а всталений, забезпечений солідним вкладом у банк. Батькові коні так і не вибилися в фаворити, а от кінь, на якого поставив Йозеф, виніс його з безвісті провінціального існування на рівний шлях, що невпинно йде вгору! Так, діти Йозефа не бідуватимуть, як замолоду бідував він сам… Які вони стали, Гертруда і Ганс? Знов і знов спадає Нунке на думку, що він зовсім не знає власних дітей. Та й Берта невпізнанно змінилася. Її листи стають дедалі коротшими, по-суті, зводяться до короткого звіту про те, як почувають і як поводять себе Ганс і Гертруда. Про себе вона майже не пише, навіть не докоряє йому за тривалу відсутність.

Літепло проймає тіло солодкою знемогою. Він уявляє Берту такою, як бачив її у перші дні кохання. Трохи пасивною, зате цілком покірною всім його вимогам вибагливого мужчини. Власне, це навіть добре, що пристрасть не туманила їй розуму. Такі жінки ніколи не переступлять межі подружнього обов’язку, бо поривання невдоволеної плоті в них приглушуються материнськими інстинктами.

Нунке у думках пестить тіло Берти, пробуджує до життя її приспані, глибоко сховані поривання. Після такої перерви з неї буде добра коханка. Бони зможуть повторити свій медовий місяць, до речі, проведений тут, в Італії. Якби не обмаль часу, можна було б викликати її сюди…

Вода у ванні прохолола. Нунке довго розтирається шорстким рушником. У чудовому настрої виходить з туалету, насвистуючи пісеньку з репертуару Артура Шредера. При згадці, як вдало з його ансамблем було відправлено до Росії партію контрабандних пластинок, він задоволено посміхається. Що не кажіть, а цю операцію Шульц провів на «відмінно».

З хвилини на хвилину має прийти Фред, як вони умовились дорогою з аеродрому. А поки можна проглянути газети. Неквапливим рухом Нунке бере верхню з пачки, купленої в вестибюлі готелю. Дебати! Знов у них дебати і назріваюча криза уряду. Нудьгуючим поглядом Нунке вихоплює то той, то той абзац. Боже мій, яка пишнота стилю! Промови раз у раз перериваються вигуками з місць, свистом, бурхливими оплесками, знову свистом. Божевільня, справжня божевільня! Ось-ось депутати зчепляться вже не в словесному турнірі, а вдадуться до таких вагомих аргументів, як кулаки. А чим усе скінчиться? Нічим. Зніметься вгору ще одна мильна бульбашка, мить якусь виграватиме райдужними барвами і… лусне. Лусне, не полишивши по собі й сліду. Бо доля країн, цілого світу вирішуються тепер не на засіданнях парламентів, а за лаштунками, що б не являли собою виставлені на загальний показ декорації.

Перегорнувши газетну сторінку, Нунке витяг з дерев’яної скриньки оперезану червоною етикеткою сигару, старанно обрізав її кінчик, натиснув на кришку запальнички. Кришка механічно відскочила, спалахнув язичок полум’я. Та Нунке не встиг припалити — рука його застигла, щосили стиснувши запальничку, а очі буквально прикипіли до великого, на дві колонки фото. Вайс! Безумовно, це обличчя Вайса. Мертве обличчя.

Жбурнувши на стіл сигару й впустивши запальничку додолу, Нунке з нетерплячим поспіхом поглинав рядки репортажу, не зупиняючись на подробицях, не вникаючи в суть написаного, відшукуючи лише ім’я забитого, натяк на його національну приналежність. Нічого! Здається, нічого, усюди він фігурує як «невідомий».

Може, він помилився, може, то зовсім не Вайс, а хтось інший, разюче на нього схожий? Чому, справді, Вайс опинився на півночі Італії?

З хвилину Нунке сидів нерухомо, збираючись з думками, потім знову присунув до себе газету. Тепер він читав поволі, почавши від заголовка й підзаголовків, вдумливо зважуючи зміст кожного рядка.

Над репортажем, розверстаним на три колонки, великими літерами набрана шапка:

«Таємниче вбивство. Привиди знов блукають навколо вілли Кларетти. Вбивців затримано, але хто вбитий? Громадськість запитує: де архіви дуче?»

Далі йшов текст з вмонтованими в нього кількома фото. На першому, вузькому і довгастому, зображено труп на місці злочину. Вбитий лежав обличчям до землі, трохи підібгавши коліна, з неприродно витягнутою вбік рукою, яка чи то чіплялася за траву, чи то щось затискувала. На двоколонному фото крупним планом було зафіксовано лише обличчя вбитого — очевидно, для впізнання. У трьох овалах, розташованих один під одним, містилися невеличкі портрети молодиків, затриманих за підозрою в убивстві. Паоло Петруччіо, Ернесто Скарпа, П’єтро Корві.

Репортаж розпочинався в ліричних тонах. Його автор змальовував казкові красоти озера Комо, непорушний спокій гір, самою природою поставлених на сторожі цього ідилічного куточка, величність темного зоряного неба, що мільярдами очей дивилось на сплячу землю і, мабуть, бачило всі акти трагедії, що розігралася в садку самотньої вілли покійної Кларетти Петаччі. Далі тон розповіді різко змінювався, ставав динамічним. Кілька жителів Донго, які з різних причин цієї ночі лягли після дванадцятої, схопилися з ліжка, зачувши звук пострілу, що долинув з вілли. За звичайних обставин це, можливо, і не привернуло такої пильної уваги, та жителів містечка вже давно гнітило передчуття — на віллі неодмінно має статися щось лихе. Надто вже багато підозрілих людей крутилося біля цієї спустілої оселі. Нічної пори ніхто з тих, хто почув постріл, не наважився кинутись до місця пригоди. Та ледве задніло, жителі містечка, збившись у невеличкі групи, вервечкою потягнулись у бік вілли. Те, що вони тут побачили, заглянувши поверх огорожі, настільки всіх вразило, що ніхто не наважився зайти в садок. На щастя для поліції, яка негайно прибула на місце події.

Далі автор описував, в якому положенні було знайдено труп, глибоку рану на потилиці, яка і призвела до смерті, той дивний факт, що вбитий чомусь тримав у руці підкову. Вся обстановка свідчила: вбивству передувала боротьба. «Невже покійник хотів захиститись підковою?» — здивовано запитував репортер. Адже поруч його руки, біля самої с, тіни, лежав загострений ніж. Подив викликав і щуп з навушниками, знайдений трохи далі, особливо ж та обставина, що з мурованої стіни було витягнуто великий плескуватий камінь. «Чого шукали тут убивці і вбитий?» — патетично запитував автор репортажу. «Чому оселя покійної коханки розстріляного дуче так вабить іноземців? Так, саме іноземців. Бо, за свідченнями місцевих жителів, усі «туристи», що час від часу нишпорили біля вілли, були здебільшого англійцями. Безумовно, іноземцем був і вбитий. Жодних документів при ньому не знайдено, але обличчям, білявим, навіть не білявим, а зовсім знебарвленим волоссям він аж ніяк не скидається на італійця. Та й господарка «Умебльованих кімнат», де спинився той, кого ви бачите мертвим на фото, твердить, ніби він розмовляв по-італійському з акцептом».

Підозра в злочині відразу впала на трьох молодиків, що зовсім недавно оселилися в маленькому порожньому будиночку поблизу вілли. Вони жили поруч, отже, мали б першими почути постріл. Проте жоден з них і носа не висунув, щоб дати свідчення. А коли до них завітала поліція, всі троє хропли на кинутих долі матрацах. Розбуджена штурханами трійця не могла дати пояснень, звідки в одного з них, П’єтро Корві, вогнепальна рана в нозі і чому покусане підборіддя у другого — Паоло Петруччіо.

Наприкінці репортажу автор висловлював свої власні припущення відносно того, що знову спливає горезвісна версія про заховані десь документи Муссоліні, вимагав від уряду недвозначної відповіді на запитання громадськості — куди ці архіви поділися. Закінчувався репортаж повідомленням про те, що слідство триває, і закликом до всіх, хто може засвідчити особу вбитого, повідомити про це перший же відділок поліції.