Над Шпрее клубочаться хмари

Приголомшений не так прочитаним, як фотознімком Вайса, — сумнівів не може бути, це він! — Нунке метався по номеру, не знаходячи виходу своїй люті.

Вона обрушилася лавиною на Григорія, тільки він переступив поріг.

— Що ви накоїли! Що ви накоїли, чорт забери! Ви гадаєте, вам це так минеться? Що вам це подарують? — мало не з кулаками насідав розлючений Нунке на свого підопічного. — Як могло таке статися, я вас питаю?

З десяток припущень промайнуло в голові Григорія: дізнався про відправлений з Мадрида лист… настрочив доноса Вайс… устиг наскаржитися Джузеппе… якимсь побитом викрилась його діяльність у школі… плівка, яку він передав полковникові, потрапила до рук італійської контррозвідки… розмова з Хейєндопфом була провокаційною… Зусиллям волі він стримав блискавичний біг думок. Перечекати. Не дати помітити свого збентеження. Нунке зараз у такому стані, що скаже більше, ніж, може, хотів.

— Я вас не розумію, гер Нунке! — якомога спокійніше зауважив Гончаренко.

— А я вас, гер Шульц!

— Мені здається, я вправі чекати пояснень вашої дивної для мене поведінки.

— Ні, це ви повинні дати мені пояснення. Негайно і вичерпні.

— Знову повторюю: я вас не розумію. Щоб щось пояснити, треба знати, чого від тебе вимагають, а я не ясновидець.

— Гаразд, поставимо крапки над «і». Куди ви поділи Вайса?

Григорій відчув, як поступово, хвилями, спадає з його м’язів напруження.

— Вайса? Я саме про нього і хотів з вами поговорити. Мене дивує його поведінка: то ходив за мною буквально назирці, кроку не давав ступити, то раптом заявив, що натрапив на слід падре Антоніо і на день-два виїздить кудись на південь. Затримати його я не наважився — мені весь час здавалося, що він має якісь особливі повноваження Думбрайта.

Почувши ім’я Думбрайта, Нунке скривився, ніби проковтнув добру порцію оцту. Григорій на це й розраховував: він знав, яка прихована вперта боротьба точилася між начальником школи і босом, і ще раз підкреслив:

— Для мене не буде несподіванкою, якщо він доповість Думбрайту…

— Доповість Думбрайту? — ошелешено вигукнув Нунке. — Та ви при здоровому розумі? Ви що, не читали сьогоднішніх газет? Мертві не доповідають, хоча, бува, і свідчать проти живих!

З тої поспішності, з якою Шульц кинувся до розгорнутої на столі газети, Нунке зрозумів — Фред справді ще нічого не знає.

Забувши про Нунке, Григорій уп’явся очима в репортаж, потім схопив другу газету, третю… У різних варіаціях, але всюди писалося про одне, тотожні були й фотознімки.

— Неймовірно! — з щирим подивом вихопилося в нього. — Неймовірно і незрозуміло!

Після першого приголомшення, після вибуху гніву Нунке почав приходити до тями, в пам’яті заднім числом спливла кинута Шульцем фраза, на якій він спочатку не зафіксував своєї уваги.

— Ви кинули такі слова, Фред, — сказав він з притиском: «Якщо він доповість Думбрайту…» Що ви хотіли цим сказати?

— Я вже доповідав вам по дорозі з аеродрому: на пошуки адреси готелю, де зупинилась патронеса, я витратив мало не півтора дні. Коли ми разом з Рамоні з’явилися в готель, з’ясувалось, що в Римі Агнеса зупинилася проїздом і за дві години до нашого приходу вирушила до Швейцарії. Вайс з якоюсь дивною підозрілістю поставився до цього і заявив буквально таке: «Цікаво, як сприйме це Думбрайт…» При цьому він так багатозначно на мене поглянув…

— Отже, у вас були причини побоюватись інформації Вайса, — чи то запитуючи, чи то констатуючи факт, промовив Нунке. — Скажіть, ви самі протягом останніх днів виїздили кудись з Рима?

Брови Григорія гнівно зійшлись до перенісся:

— Легше на поворотах, Нунке! Ви маєте справу не з безвісним Шульцом, а з бароном фон Гольдрінгом! А що, коли запитаю вас я: чи не тому ви послали зі мною Вайса, щоб тут тишком-нишком прибрати його з своєї дороги? У вас були причини його боятися!

— Не верзіть дурниць, Фред!

— А ви не ставте мені образливих для честі офіцера запитань!

— Не забувайте, я начальник, а ви мій підлеглий.

— Ці взаємини легко розірвати. Вважайте, що так воно і сталося. Тим більше, що про патронесу я вам більш-менш докладно доповів. Що ж стосується падре…

— Ат… не до них тепер! — Нунке витер хусточкою спітніле обличчя і шию.

— Ми обидва схвильовані, Фред! — сказав він примирливо. — У такому стані не добираєш виразів… Може, моє запитання й справді було нетактовним. Та запитував я для проформи, щоб встановити ваше ж алібі. Адже мені доведеться складати звіт перед вищим начальством.

— Тоді даруйте і мені мою гарячність. Можете доповісти начальству: з Рима я не відлучався ні на годину.

— Така халепа звалилася на наші голови! Просто не знаю, що робити… Якщо поліція встановить особу вбитого… Цікаво, де поділися його документи? Забрали злочинці чи їх взагалі не було при ньому? — Нунке з серцем відсунув газети і взявся припалювати сигару.

— Стривайте, стривайте, ви наштовхнули мене на одну думку. Здається, вимальовується правильний хід… — Григорій теж запалив сигарету і глибоко затягнувся.

Не зводячи нетерплячого погляду з обличчя Григорія, Нунке пихнув сигарою і відразу ж поклав її в попільничку, дим тютюну здавався гірким і задушливим.

— З ким близько стикався Вайс? — вголос розмірковував Григорій. — 3 Рамоні, його секретарем… Ці для нас не являють небезпеки. З господаркою пансіонату, де він жив, і, природно, з усім обслуговуючим персоналом. Вони безумовно читали газету і бачили фото. Схожість убитого з Вайсом не може не впасти їм в очі. Про зниклого постояльця хтось може заявити в поліцію. Але коли вони знатимуть, що той живісінький, це буде для них тільки схожістю, а не тотожністю. Таким чином…

— Так, так, далі… — квапив Нунке.

— У Рамоні, певно, зберігся бланк з вашою телеграмою. На ньому значиться місце відправки, число, година. Якщо змінити в ній дальший текст і підписати ім’ям Вайса… Приміром, так: «У службових справах мусив терміново виїхати в Мадрид. Прошу синьйору — ім’ярек — всі залишені в номері речі передати синьйору — знов-таки ім’я — він же сплатить рахунок за прожиття в пансіонаті. Пробачте за зайвий клопіт. Вайс». Чого ми цим досягнемо? По-перше, в пансіонаті переконаються, що Вайс живий, по-друге, можна буде перевірити: залишив він документи в номері чи забрав з собою… Все це необхідно зробити негайно, треба якнайшвидше зв’язатися з Рамоні.

Нунке схопився з місця:

— Зараз же одягаюсь. А ви поки подзвоніть на віллу. Попередьте, що справа невідкладна.

Цього разу Нунке прибрався з блискавичною швидкістю солдата, якого збудив сигнал тривоги.

— Вітторіо на вас чекає, можете їхати.

— А ви? — переполошився Нунке.

— Я мушу виконати одне доручення Рамоні. Теж невідкладне. Перекажете йому від мого імені, що я пішов у його справі. Запевню вас, це зобов’яже його владнати з телеграмою якнайшвидше.