Над Шпрее клубочаться хмари

Вертаючись додому, Марія намагалась думати лише про свою розмову з Зеллером, про Себастьяна, Клару і Рут, про потребу підтримувати дружні взаємини з Бруксом, та поза всім цим перед нею виринав зримий образ: обличчя капітана з «віліса». Воно насувалося на неї з усіх боків, у всіх ракурсах, щоразу змінюючись, немов то пробігала, то зупинялась перед її очима давня кіноплівка, що назавжди зафіксувала знайомі риси в їх живій, невпинній мінливості.

Марія піднялась до себе чорним ходом, жбурнула на стілець пальто, шарф і притулилась гарячим чолом до шибки. Прозора холодна поверхня відразу затуманіла, потім взялася дрібними крапельками; з’єднуючись, вони раз у раз котилися вниз, лишаючи по собі світлі доріжки. Здавалось, шибка плакала. Молода жінка відхилилася і роздратовано провела долонею по спітнілому склу, наче то воно хотіло спровокувати її на вболівання і сльози.

«Ні, цьому край!» — подумала вона вголос і з перебільшеною старанністю почала водити щіткою по волоссю.

Униз Марія зійшла, як завжди, спокійна і привітна.

— До вас хтось дзвонив, фрау, і просив переказати: є два квитки на восьмигодинний сеанс, — притишивши голос, сказала Рут.

— Ах так, справді!.. Зовсім випало з пам’яті. Так зрання заморочилась.

Рут скривилася:

— Приплентався якийсь тип, канючив морфію. Якби не Петерсон…

— Знов Петерсон?

— Атож.

— Якщо ще раз ти помітиш… О, полковник Ройс! А де ж ваша чарівна дружина?

Ройс жартома розвів руками, та погляд у нього був вимучений. Замовивши Рут склянку помаранчевого соку і омлет з беконом, він сів на своє звичне місце і, коли Марія опустилася на стілець біля його столика, сумно додав:

— Думав проситися, щоб мене відкликали звідси, люба фрау Кеніг. Тільки навряд це допоможе. Мері пригубила келих з отруйним напоєм і тепер ладна пити його нахильці. Подумати тільки! Все почалося з каблучки, яку я взяв майже задурно… Так, задурно, як не соромно мені в цьому признатися.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ Не можна двічі ввійти в одну й ту ж ріку

Григорій скинув рукавичку, застромив руку в кишеню пальта. Пальці його торкнулися конверта, слизнули нижче, машинально затиснули ключі від машини і заклякли на холодному металі. Перед очима й досі стояла сцена, свідком якої він був: зіщулена постать Марії, «віліс», бліде обличчя капітана… Марія явно злякалася цієї людини. Чому? Що він, Гончаренко, взагалі про неї знає? Звичайно, ті, хто добирав йому помічницю, добре перевірили всі обставини її життя, вдачу і здібності. Інакше не може бути. І все-таки… А що коли саме здібність перевтілюватися — бо жінки володіють нею краще, ніж чоловіки! — і вплинула на перебільшену оцінку не лише її відданості, а й сили, витривалості? Між «хочу» і «можу» не завжди стоїть знак рівності. Добрими намірами, як то кажуть, пекло вибрукувано…

До біса! Знов перед ним проблема довіри і недовіри. Скільки разів вона поставала! Керуючись внутрішнім чуттям, заносиш ногу на щабель, не знаючи, витримає він тебе чи, може, шугнеш униз разом з його уламками. В ту прірву, яку постійно відчуваєш, куди не повернись: ззаду, спереду, обабіч.

Нерви, нерви, капітане, не гарячкуй! Що-що, а на людській психології ти розумієшся добре. Якби не це, не стояв би ти зараз тут, у Берліні, а давно наклав би головою в котромусь з застінків гестапо на окупованих просторах Білорусії, Франції чи в Італії. Отже, можна вважати, що такий собі барон фон Гольдрінг діяв не наосліп, сподіваючись на щасливий випадок, а навчився знаходити в кожному з тих, з ким йому доводилось стикатися, найдошкульніше, на чому можна було грати. Іноді він ішов на певний ризик, як, наприклад, було з Лемке під час першого їх знайомства. Та ризикував він тоді лише своїм життям, от у чому річ… Тепер же, коли він зв’язаний з Домантовичем, Марією, Зеллером…

Під’їхавши до найближчого кінотеатру, Григорій придбав два квитки на сеанс о восьмій. Про всяк випадок. Це стало для нього звичною пересторогою перед побаченням у кімнаті над аптекою. Навіть коли хтось зайде до Марії, квитки лежатимуть на столі, як доказ його щирих намірів трохи розважити молоду самотню жінку. Сьогодні Марія не сподівається на другу зустріч з Фредом Шульцем. Отже, треба попередити. Зачекавши, поки звільниться таксофон у вестибюлі кінотеатру, Григорій набрав потрібний номер і попросив передати, що квитки для фрау Кеніг замовлено на восьму.

Як завжди у вітряну погоду, почала боліти голова. Гострий біль черкнув по скроні, пробіг над бровою до перенісся, по вилиці, сягнув униз, причаївся і знову шарпнув. Клятий трійчастий нерв! Після контузії в Сен-Ремі він постійно нагадує про себе, часом доводячи до нестями. Щільніше насунувши капелюха і піднявши комір, Григорій поспішив у завулок, де зупинив машину. Додому, швидше додому! Випити рятівний порошок з пантопоном, потім прочитати нарешті листа. Бува, озветься таки Лютц…

Неподалік від машини двоє підлітків зчепилися в бійці. Власне кажучи, слово «бійка» не зовсім відповідало становищу: один, кремезний і вищий, напосідав, щосили гамселячи іншого кулаками, нижчий і тендітніший невміло, але відчайдушно захищався, то викидаючи руку вперед, то намагаючись прикрити обличчя шкільним портфелем. З носа меншого юшила кров, одне око запливло.

— Ану, хлопці, зараз же припиніть! — грізно гукнув Григорій.

Вищий озирнувся, певно, хотів вилаятись, та, побачивши поважного пана, поспішно відступив, з запобігливою поквапливістю спробував скласти уста в приязну посмішку добре вихованого хлопця, котрий і сам не знає, як ускочив у халепу.

Та погляд, ще не простиглий від жорстокої насолоди позбиткуватися над слабкішим, суперечив усміхові, очі дивилися наче крізь туман сп’яніння.

— Забирайся! — У скронях засіпало дужче, тепер біль почав охоплювати і нижню щелепу. Мимохіть обличчя Григорія перекривилося, і це вплинуло найдужче: нападника наче вітром здуло. Лише за мить з-за рогу висунулась його голова, пухкі щоки розсунулися, рот округлив крик:

— Це лише завдаток, паршива свиня! Начувайся!

Припавши чолом до стіни, хлопчик з розбитим носом, мабуть, і не чув цього вигуку: плечі його тремтіли від плачу, що то стишувався, то вибухав з новою силою. Рукавом пальта він час від часу розмазував по обличчю кров і сльози.

— Годі-бо! Сідай у машину і витрись. Ось тобі чистий носовичок. А у кишеньці чохла знайдеш пляшку мінеральної. Приклади мокре до носа й ока!

Хлопець зробив кілька кроків до машини, потім, вагаючись, спинився.

— Не підеш же ти з такою пикою по вулиці! Та й кровотечу треба спинити… Закинь голову на спинку.

Крізь оглядове люстерко Григорій бачив, як його нежданий пасажир, все ще схлипуючи, витирає обличчя, силкується змити мокрим носовичком кров на вилогах пальта і рукаві. Що й казати, вигляд у хлопця жалюгідний. Око запухло ще більше, ніс поступово набирав форми бараболі.

— Добре він тебе розмалював! Коли вже ти волієш провадити дискусію за допомогою кулаків, то навчився б бодай найпростіших прийомів боксу!

— Шмат м’яса, тварюка він, он що!

— Ну, знаєш, якщо кожна тварюка почне бити тобі пику, то незабаром рідна мати тебе не впізнає. До речі, куди тебе відвезти? Рушаймо потроху, бо хтось з перехожих подумає, що то я так тебе пригостив.

Хлопець сквапно схопився за ручку дверцят:

— Ні, ні, я не можу додому! Вони думають, що я в школі!

— Ходив у кіно? Збираєшся там навчитись мудрості?

— Нікуди було подітись… До школи я теж не можу.

— Чому ж то інші можуть, а ти ні?