Над Шпрее клубочаться хмари

— Приємно бачити людину, так добре обізнану з економічним станом країни. Це робить вам честь, гер Шульц. На жаль, інші наші відвідувачі здебільшого розповідають про нові кабаре і «герлс», які там виступають… Радий вам сказати, що в Мюнхені ми дечого досягли в боротьбі з «чорним» ринком. Ви взагалі бували раніш у Мюнхені?

— Я тут народився, але виїхав разом з батьками рано, семирічним хлопчаком. В роки війни довелося відвідати Мюнхен двічі, обидва рази було дуже мало часу.

— О, тоді вам доведеться знайомитися з містом наново…

Григорію хотілось зосередитись, внутрішньо підготуватись до розмови, що на нього чекала, та голос Рудольфа Готгарда невпинно дзижчав над вухом, лагідний, вкрадливий, кожна нота випромінювала доброзичливість і ту перебільшену люб’язність, що так здивувала Григорія, тільки він зайшов до приймальні. Все разом узяте присипало, заколисувало, створювало атмосферу благодушності.

«Він виспівує, мов сирена, що прагне приспати пильність рибалок, — подумав Гончаренко. — А чи не криється тут точний розрахунок? Не дати людині зосередитись, розмагнітити її, щоб предстала вона перед очі аса розвідки кваша квашею. Так би мовити, гра на контрастах. Тут тебе гладять оксамитовою лапкою, а там — по голові обухом…»

І, слухаючи Готгарда, Григорій то кивав головою на знак згоди з тим чи тим твердженням, то вставляв якесь зауваження, думаючи водночас про своє. Думки його ніби текли двома паралельними річищами. У верхньому, мілководному, збивалося саме шумовиння. В глибинному — тугі струмені проривали породу, прокладаючи собі дальній шлях, часом закручувались коловоротом, та, виринувши з виру, знову котилися вперед, долаючи нові й нові перешкоди.

Нунке вийшов хвилин за двадцять і жестом показав Григорію, що тепер його черга зайти. Гончаренко звів запитальний погляд на секретаря, той підхопився на рівні ноги.

— Гер Шульц, екселенц! — доповів він, прочинивши двері.

Григорій переступив поріг, зробив кілька кроків уперед, рука піднялась до скроні.

— Дозвольте привітатись по-військовому, гер генерал-лейтенант: гауптман Фред Шульц за вашим викликом з’явився!

— Що ж, гауптман неіснуючої армії, сідайте! — кинув Гелен і на мить звів на свого співрозмовника очі. Григорій не встиг помітити їх виразу, але в тоні сказаного вчувалася гірка іронія.

— Вона існує, оскільки існуємо ми, її солдати, — урочисто мовив Григорій.

— На все свій час, на все свій час. Не будемо забігати наперед. Знаєте прислів’я: багато вкусив, мало проковтнеш? Отже, доводиться відщипувати по шматочку. Поки що мусимо вдовольнятися такими шматочками, як створювана «промислова поліція» і «робітничі команди»… Коли наспіє час, вони стануть кістяком абверу… — Рука Гелена, що досі спокійно лежала поверх якоїсь папки, стиснулась у кулак, вени на шкірі, поцяткованій коричневими плямами, нап’ялися. — Так само, як і ми маємо стати кістяком… — Кулак піднявся і опустився, ворухнулась лише кисть руки, проте в силкованій стриманості цього жесту таїлась загроза — так хижак ховає пазурі перед стрибком.

Григорій провів язиком по пересохлих губах:

— Радий був би служити цій меті, екселенц!

Гелен уп’явся в обличчя свого співрозмовника пильним поглядом:

— Можливо, ви матимете таку нагоду… Генріх фон Гольдрінг!

«Так он у чому річ, ось причина, через яку тебе викликали. Стережись! У біографії Гольдрінга є дошкульна прогалина — час, що передував твоєму арештові і ув’язненню в таборі для військовополонених. Ти не зможеш довести документально, де вештався, виставити будь-яких свідків. І тоді…»

— Пробачте, екселенц, я не наважився відрекомендуватись вам ім’ям, якого тривалий час позбавлений через обставини, про які ви, звичайно, знаєте. — Тінь смутку і замішання на обличчі згасає, уста стискує короткий спазм болю. — Важко призвичаїтись до думки, що так триватиме довго. Адже ім’я, яким можеш по праву пишатися, то не набір звичайних голосівок і шелестівок, а щось невід’ємне від таких понять, як честь роду, офіцерська честь взагалі. Запевняю вас, це не сентиментальність… — Григорій уриває мову, боячись переграти, інстинктивно відчуває, що саме тут він має поставити крапку, щоб не здатися нав’язливим і надто фамільярним.

— Гадаю, незабаром усе стане на свої місця. — Тон Гелена доброзичливий, вивчаюче холодний погляд на мить сховався під плівкою задуми. — Все мусить повернутися на свої місця! — сказав він, притискаючи на слові «мусить», і очі його в прив’ялих повіках знов ожили, мов лезом черкнули по обличчю Григорія. — Вас здивував виклик безпосередньо до мене? — руба запитав Гелен з відвертістю можновладної людини, свідомої своєї вищості.

— Дуже. Я весь час думаю про причини такої високої честі. Мої заслуги надто малі, проте і якоїсь особливої провини я за собою не відчуваю.

— Не буду від вас приховувати, що зацікавився вами цілком випадково. Мою увагу привернула одна деталь у вашій біографії.

«Починається! Те, чого ти боявся…»

— До ваших послуг, екселенц! — «Не виказуй подиву, не запитуй, яка саме деталь, лише шанобливо вклонись», — наказує собі Григорій. Кожен м’яз його напружився, готовий сприйняти першу-ліпшу команду мозку, щоб відреагувати єдино правильно, ні в чому не сфальшувавши.

Геленові, очевидно, подобається витримка Гольдрінга, його готовність відповісти на будь-яке запитання, стримана шанобливість, з якою він тримається. Вона тішить честолюбність «короля імперії незримих тіней», бо в ній не відчувається ані крихти набридлого підлещування, наївно брутальної спроби здобути його прихильність ціною брязкітливих слів, за якими ховається хіба що страх. З такими він любить побавитись, як кіт з мишею, то попускаючи, то встромивши пазурі. З цим мимоволі хочеться повестись інакше.

— Я хочу запитати вас про Бертгольда, — уточнює Гелен.

Григорій не дає напрузі спасти, в цьому запитанні теж може таїтись небезпека. Може, слід самому перехопити ініціативу.

— Усе моє життя було щільно зв’язане з родиною Бертгольдів, — не кваплячись, ніби вдивляючись у минуле, каже Григорій. — Та вас, певно, цікавить останній етап наших взаємин. Пробачте, я не точно висловився, не моїх з ним взаємин, а обставин, за яких Віллі Бертгольд таємниче зник.

— Що означає слово «зник»?

— Ця загадка й досі мене мучить. Я не можу з певністю сказати, що він загинув, не уявляю, куди він міг податись, крім Швейцарії. Принаймні ми з ним так умовились. Ми вирішили їхати різними шляхами, обмінявшись про всяк випадок дорученнями: моїм, на мою спадщину від батька в Швейцарському Національному банку, і його, на суму, покладену в той же банк, як посаг його доньки, з якою я був заручений. До Швейцарії мені не пощастило потрапити — ви знаєте, що діялось тоді в італійській частині Альп: загони партизанів блокували не лише перевали, а й ті таємні стежки, про існування яких знали тільки контрабандисти. Не буду вас стомлювати розповіддю про своє блукання в горах, це справжня епопея, всю трагічність якої може збагнути хіба що той, хто сам опинився в подібному становищі. В багатотисячному таборі військовополонених я зустрівся з двома такими, як і сам, в обох у них відраза до гір стала нав’язливою ідеєю. Намірившись тікати, я марно сподівався знайти в них спільників — їх не хвилювала втрата свободи, навпаки, саме свободи вони найбільше і боялися. Їм треба було змішатися з юрмищем, одержувати свою щоденну пайку харчів, мати теплу ковдру, щоб укритися. Велетенські зсуви земної кори, серед яких вони блукали, призвели і до зсувів у психіці. Даруйте, я відхилився від теми нашої розмови, та, врешті, вона вже й вичерпана. Я не встиг здійснити свій намір і втекти. Замість Швейцарії, потрапив у камеру смертників, звідки мене визволив Нунке. Гадаю, він вам про це доповідав…