Над Шпрее клубочаться хмари

— Зажди! Я цілий день сьогодні гнала від себе спогади про все, що було потім. Боялася знову пройти дорогою, де колись в кров зранила собі ноги. І це намагання не думати, забути тільки вкрай виснажило мене.

— Може, відкладемо цю розмову?

— Боронь боже! Тепер мені легше буде розказати, ніж змовчати. І чим швидше я це зроблю, тим краще. Так от, батальйонові, що першим вступив до міста, дали день перепочити. Ми з Борисом розташувались в одній з кімнат мерії. Тобто розташувалась я, Борисові раз у раз доводилося відлучатися, за весь день ми пробули на самоті, може, годину-півтори. Та я однаково почувала себе найщасливішою з щасливих, хоч і паморочилася голова, а нога боліла все дужче. Надвечір довелось дзвонити в медсанбат — самопочуття моє погіршало настільки, що я не мала вже сили ні помитися, ні натягнути на себе десь здобуту Борисом нову білизну… Помацавши мій пульс, лікар сердито зауважив Борисові, що той даремно досі зволікав, і гримнув на сестру, щоб вона швидше розгорнула мені ногу. Очима я попросила Бориса вийти, та він не зрозумів мене чи не схотів зрозуміти. Я й досі пам’ятаю то почуття приниження, яке тоді відчула. Як він насмілився залишитися! Невже не збагне, що саме йому не слід бачити найінтимніше убозтво мого тіла: огидливих виразок на місці опіку, лахміття, що я на них накрутила, набряклих, почервонілих пальців з давно не стриженими нігтями. Розгорнувши мою ногу, сестра ойкнула, з очей її раптом рясно покотилися сльози. «Тримайте себе в руках, Ніно! Ви біля ліжка хворої!» — гостро кинув Борис. Дівчина звела на нього розгублено-здивований погляд. Мене щось у ньому вразило, та я не встигла зрозуміти, що саме, якраз у цю мить почула слова лікаря: «Негайно і категорично — у госпіталь! Щоб запобігти ампутації…» Так ми знайшли одне одного, і так ми того ж вечора розлучилися. Тепер уже назавжди.

— Ти певна?

— Абсолютно… Ногу, як бачиш, мені врятували, та все ж довелося вдатися до ампутації. Іншої. Коли ми з Борисом побралися, я залишила собі батьківське прізвище, бо пишалася давнім Стародубівським родом. І ця обставина відіграла певну роль у моїй сімейній катастрофі. В госпіталі я подружилася з своєю сусідкою по палаті. Навіть після найболючіших перев’язок вона поверталась усміхнена, тільки зрошене потом чоло та зблідле обличчя свідчили про те, скільки коштувала їй ця неминуча процедура. Була в неї невичерпна віра в сили і можливості людини, що таїться в кожному, буквально в кожному, варто тільки самому це усвідомити чи потрапити в якісь виключні умови. «Уяви, — казала мені Варя, — мене трирічну і однорічного братика мати пронесла на руках взимку десять кілометрів до найближчої лікарні. Донесла до лікарні і впала, а рук розчепити не може, так їх зсудомило. Вже потому, як нам надали першу допомогу, лікар все допитувався у мами, невже вона справді з Виселок і всю дорогу пройшла сама, як наважилась вона рушити в таку далеку путь, ще й з важкою ношею на руках. «Треба було рятувати дітей», — відповіла мама. Розумієш, звідки взялися в неї сили, самої такої кволої?.. Або взяти наших дівчат з медсанбату. Прийде якась… На шкільній парті чи в піонерському таборі її уявляєш, у танці уявляєш, а от у поході, не туристському, а справжньому; під вогнем, серед стогону поранених… Не витримає, думаєш, не здолає, не тому, що незугарна чи лінива, а просто не вистачить фізичних сил. Для чоловіків війна — страшенне випробування, для дівчини ж або жінки… сама розумієш, як їй доводиться… Я, як бачиш, при силі, та й то іноді не вірила, що ще ступити крок зможу. А таке дівча? Прийшла до нас одна, Ніною звали. Тонісінька, мов стеблинка, під вітром, здається, звалиться. Побачила перших поранених — і в сльози, тремтить уся, ось-ось зомліє. І що ти думаєш? Не одного потім витягла на собі з поля бою під шквальним вогнем. Ех, Нінко! Не було мене в той час біля тебе, не дала б тебе так занапастити!» Сердито вигукнувши ці слова, моя співрозмовниця урвала мову. Я не наважилася запитати про дальшу долю дівчини. В котрий вже раз гостре почуття заздрості і до Варі, і до всіх інших жінок і дівчат, що разом з чоловіками боролися за перемогу, пройняло мене всю. «Ти що засумувала? — стиха озвалася Варя по паузі. — Знову себе картаєш? Мало сама натерпілася?» Був у неї якийсь особливий талант читати серця інших. Я гостро озвалася: «Ну натерпілася, що з того? Мої страждання були лише моїми стражданнями. Я заздрю кожному: тобі, цій невідомій Ніні, яка б не спіткала її доля, бо й смерть не змогла б у неї відняти того, що вона зробила, а лише її звеличила». Так наша розмова знов повернулася до Ніни, так я дізналась про історію її кохання, безмежно відданого з її боку і дрібноегоїстичного з боку того, кого вона ставила над усе, хто мав стати батьком її дитини. Варя не назвала ні імені, ні прізвища Ніниного обранця, але тяжке передчуття стиснуло мені серце. Чомусь згадалася кімната в мерії, сестричка, що плакала над моєю ногою, роздратований окрик Бориса, зведені на нього очі, в погляді яких щось мене вразило. Тепер я знала, що саме — то була беззахисність скривдженої дитини перед незрозумілою їй брутальністю близької людини. Безглуздя! — зупинила я себе, — отямся! На світі тисячі Нін і тисячі капітанів… Мене саму здивувало, як невимушено-спокійно з моїх уст зірвалися слова: «А тобі не здається, що, вболіваючи за подругу, ти могла несправедливо поставитись до цього, як його?» Варя не відповіла на моє запитання, її зацікавила лише суть сказаного мною, а не прихована незграбна спроба вивідати ім’я негідника. З хвилину помовчавши, ніби ще раз перебираючи в пам’яті відомі вже факти, вона заперечливо похитала головою: «За всіх обставин він мусив повестися інакше. Я припускаю, що він справді вірив у загибель дружини і несподівана зустріч з нею зняла в його душі сум’яття, роблю знижку на збудженість нервів, але те, що він спробував у всьому обвинуватити Ніну… «Я покладався на тебе. Ти ж медичка і могла цьому запобігти. Чому ти досі мовчала, чому не вжила заходів? Сподівалась прив’язати мене до своєї спідниці? Не вийде!» І жодного слова розради, навіть в очі не наважився глянути. При цьому зваж, Ніна ні про що його не просила, вона сама розуміла, що вони мусять розлучитися».

Якась невідома сила примушувала мене захищати капітана: «Ти не була присутня під час їхньої розмови, отже, не знаєш, як було насправді», — наполягала я. «Я знаю Ніну і знала капітана Корейшу, — відрубала Варя, — та й те, як повелася Ніна потім, свідчить за неї і проти нього. Вона нічого не відповіла на це безглузде обвинувачення, просто повернулася й пішла. А невдовзі домоглася, щоб її відчислили, і кудись виїхала. «У безвість», як написала мені з дороги».

Варя ще щось розповідала про той єдиний одержаний нею лист, та лише окремі розрізнені слова долинали до мого слуху, не в’яжучись у цілі речення, а тому й позбавлені змісту. «Капітан Корейша… мій чоловік! Комбат Корейша, Борис Гордійович!» — стугоніло в мені, як стугонить повітря в трубках величезного органа, прориваючись крізь сховані всередині отвори і клапани. Тільки звуки ці не виривалися назовні, а згасали в мені, лишаючи по собі тільки намул, уламки потрощеної домівки. Та ще тупий біль, що ні на мить не вгаває. Не подумай, що мене мучили ревнощі. Я б простила йому випадкову зраду, від щирого серця подякувала б тій жінці, що дала йому короткочасне забуття, зігріла своїм теплом. Але йшлося не про невірність, а про чорну зраду, і зрадив він не мене, а свого бойового друга, покинувши товариша напризволяще, коли той потрапив у біду… За кілька днів я написала Борисові листа, де все це виклала, порадила відшукати Ніну, пояснила, що в мене не може бути дітей, а в нього рано чи пізно неодмінно прокинеться батьківське почуття, бо інстинкт — продовження роду найсильніший з інстинктів, оскільки стоїть на сторожі самого життя… Пробач, я вдалася до зайвих подробиць, але при тобі мені легше було пройти і цей передостанній етап дороги, що привела мене назад, у Німеччину, щоб сплатити свій борг перед Вітчизною…

Тебе, може, ще щось цікавить?

— Лише одне: адреса, на яку ти писала Борисові. Маючи її, буде легше встановити його координати тепер.

— Навіщо?

— З простої причини: треба, щоб його негайно відкликали з Німеччини.

— Номер польової пошти запам’ятати легко: 32414. Прізвище — Корейша, ім’я і по батькові — Борис Гордійович.

— Найпізніше завтра повідомлю Горенка. А тебе прошу: поводься тепер особливо обережно. Номер машини свідчить, що він має якесь відношення до комісії по репатріації, отже, в західній частині Берліна буває часто.

— Аж ніяк не чекала такого ускладнення. Щойно відчула справжнє полегшення, переконавшись, що минуле більше наді мною не тяжить, тепер же…

— Тепер тож нічого не трапилось, сподіваюсь, і не трапиться. Коли я нагадав про обережність, то лише з міркувань перестороги. І давай про це більше не говорити, краще почастуй чашечкою міцного чаю. Попереду в мене нудний вечір у не зовсім приємному товаристві.

— Тоді я приготую тонізуючий номер один. — Марія опустила в воду електрокип’ятильник, дістала з шафи бляшанку з заваркою. — Тут суміш кількох сортів, пропорція — секрет фірми, тобто мій. Не всміхайся скептично: один батьків друг довго працював у Японії, багато розповідав про славнозвісну чайну церемонію. От я і стала експериментувати, привчилась пити чай маленькими ковтками і без цукру, щоб якнайповніше відчути всю гаму цього чудового напою. Понюхай, який тонкий аромат! — Знявши кришку, Марія хотіла простягнути бляшанку, та рука її раптом застигла напівдорозі. — Хто це? — пошепки спитала молода жінка. — Ти замкнув унизу двері?

Григорій ствердно кивнув головою і, швидко підвівшись, упритул підійшов до чорного ходу. Так, сходами хтось підіймався. Ось зарипіли шоста й сьома сходинки. Хода легка, скоріше за все жіноча, а якщо чоловіча, то дуже обережна. Якби йшов хтось позаду, рипіння б повторилося. Отже, йде один чи одна. Десята сходинка теж з рипом. Так і є, це жінка, причому хода її не дуже впевнена. Григорій підняв угору один палець і заспокійливо поклав руку на гачок.

— Тікай швидше вниз, — поспішно прошепотіла Марія. — Вікно провізорської біля входу на подвір’я, навпроти ліхтар…

— А ти не боятимешся?

Марія приклала палець до уст, навшпиньках відійшла від дверей, очима знов показала Григорію на внутрішні сходи до аптеки. Виходячи з кімнати, він почув — хтось намагається вставити ключ у замок, потім до його слуху долинув сонний Маріїн голос:

— Пані чи пане, ви помилились! Вхід до сорок дев’ятого поруч. Надалі будьте уважніші… Підняли мене з ліжка, мало не вдерлися в чужу господу… Врешті це…

Дальші слова заглушили його власні поспішні кроки вниз.

З провізорської справді було б добре видно вхід на подвір’я, якби не спітнілі шибки забраного в грати вікна. Вибравши найзручнішу позицію, Григорій протер хусточкою стуманіле скло і вп’явся очима в хистку мерехтливу пляму біля воріт, розмиті краї якої поглинала напівтемрява. Від напруження на очі набігли сльози, та він не наважився кліпнути повіками. Тому два силуети, що виринули з подвір’я, здалися розпливчастими. На щастя, ті двоє зупинилися сперечаючись. Високий чоловік в американській військовій формі торсав свою супутницю за плече, вона ж, учепившись йому за рукав, силкувалася потягти його за собою. Та сили нерівні. Висмикнувши з рук дівчини якийсь пакунок, військовий рвучко повернувся в протилежний бік і, не озираючись, пішов. З хвилину постоявши, дівчина теж рушила з місця. Спочатку вона зробила кілька швидких дрібних кроків, потім побігла. З темряви долинув невиразний крик — мабуть, вона гукала свого супутника.

Повернувшись нагору, Григорій розповів про сцену, свідком якої став. Цікавість на обличчі Марії змінилась подивом.

— Ти не міг би мені її змалювати, цю дівчину?

— Вона стояла спиною до мене. Пальто, здається, чорне або якогось іншого темного кольору. Біла пухнаста хустка. Трохи вища за тебе на зріст і огрядніша… Ага, черевики на високому підборі, ступає дуже дрібно, як на її статуру.

— А чоловік?

— На голову вищий від неї. Спина трохи зсутулена. Широкі брови, що майже зрослися на переніссі. Світло від ліхтаря падало просто йому в обличчя, але шибка від мого дихання взялася туманом, я ж не наважився її знов протерти, боячись привернути увагу.

— Клара і Петерсон! Так, схоже, це вони…

? Тобто?

? Клара — одна з двох дівчат, які мені допомагають поратися по господарству. А той військовий, певно, американський сержант Петерсон, зв’язаний з чорним ринком. Він кілька разів набивався з різним товаром, та діставав одкоша… Дивно… чого їм було треба і звідки в них ключі. Адже навіть у Себастьяна їх немає.

— Замки стандартні?

— Ні, їх виготовили за спеціальним замовленням Зеллера.

— Де ти тримала ключі?

— Майже завжди при собі. Інколи, правда, залишала в шухляді письмового столу. Тепер я бачу, наскільки це було легковажно.

— Дуже. Але що зроблено, те зроблено. Поміркуймо, для чого вони приходили. Шукали затишного притулку? Тоді б і він піднявся слідом за нею. З метою пограбування? Твоя виручка — мізерія в порівнянні з прибутками від операції на чорному ринку. Наркотики?

— Він сам їх нам пропонував.

— Спроба підслухати, що діється в тебе в кімнаті? Тоді б вона не шкряботіла ключем, наміряючись влучити в отвір замка. До речі, вона озвалася, коли ти подала голос?