Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Над Шпрее клубочаться хмари
Шрифт:

Хлоп’яча постать, що несподівано виринула з-за брами, перервала ці роздуми.

— Ганс? Мабуть, чекаєш дідуся?

— Ні, гер Шульц, вас. Я гадав…

? Хочеш щось переказати батькові?

Хлопчик знову весь спаленів, як тоді, в кімнаті.

— Я хотів пробачитись, що назвався чужим ім’ям, і пояснити…

— Стривай, стривай, я щось нічого не розумію. Про яке ім’я йдеться?

— Віллі Шуббе, пам’ятаєте? В округлених світлих очах хлопчика застигло напружене чекання. Григорій навіть зніяковів, не можучи нічого збагнути.

— Так, так, ніби починаю пригадувати…

— Ви тоді ще підвезли мене в машині…

— Ти їхав у Каров? — швидко спитав Гончаренко і відчув, як серце його починає тоскно скніти.

— Атож,

ви ще поцікавились, чи вистачить у мене на квиток.

— Ну й вигляд же був у тебе! Недурно я не признав… Знайшов свого друга?

— Знайшов… у той же день знайшов, — притишивши голос, сказав Ганс, і на його очі набігли сльози.

— Ти можеш мені сказати його ім’я? — так само півголосом запитав Григорій.

— Його звали Карлом. Карл Лютц, Карл Лютц… — двічі повторив Ганс, ніби вслухаючись у звучання своїх слів. Він нічого більше не додав, стояв похнюплений, маленька людина, що вже спізналася з підступом незбагненного для неї світу.

— Якби ж я тоді знав… Якби я знав… Якби мені спало на думку!

У світлих очах хлопчика блиснув подив.

— Бачиш, у чому річ, я довго розшукував його, ми з ним колись товаришували, і я весь час розшукував…

Побачивши свого пасажира, шофер таксі розвернув машину і спинив її край тротуару, навпроти брами.

— Можна я поїду з вами? — благально запитав Ганс.

— У твоєї матері сьогодні важкий день, побудь з нею! Та й зараз я не зможу говорити з тобою. Ти не ображаєшся?

Ганс заперечливо похитав головою.

— Я не образився, але мені сумно. Я нічого не збагну, а порадитись нема з ким. Мені здалося…

Григорій на мить пригорнув хлопчика.

— Ми скоро побачимось у Берліні. А зараз мушу їхати, незабаром мій поїзд. Прощавай!

— До побачення! Я умовлю маму повернутися додому.

Машина рушила. Серце Григорія стиснулось. Ось він стоїть і дивиться йому вслід, син його запеклого ворога. Маленька істота, що вже спізналась із злом і підступністю дорослих. Треба захистити цього хлопчика. Для того й живе Григорій, щоб зробити світ справедливішим і кращим.

Знайомий шлях завжди здається коротшим, ніж незнайомий, проте цього разу він не слався гладко під колеса. Рух на шосе пожвавився, довелося поступатися дорогою валкам вантажних машин, пропускати вперед чепуристі швидкохідні «ролс-ройси» і «остіни». Шофер таксі злостився, лаявся, кидав услід їм ущипливі репліки. Особливо його дратували офіцерські чини. Коли перед закритим світлофором з ними зрівнявся довгий лискучий «ролс-ройс» і зупинився поруч, він кинув визивний погляд у бік морського капітана, який сидів поряд з шофером, і з незалежним виглядом почав насвистувати якийсь знайомий мотив. «Варта на Рейні», — пригадав Григорій. Певно, зрозумів кинутий йому виклик і англієць. Не повертаючи голови, не удостоївши зухвальця навіть поглядом, він опустив бокове скло і недбалим, але метким жестом жбурнув недокурок своєї сигарети просто у вікно сусідньої машини, немов в урну для сміття. Водій таксі вибухнув лютою лайкою, шарпнувся на місці, та чорний лак багажника «ролс-ройса» вже вилискував далеко попереду.

Іншим, разом ця сцена добре б насмішила Григорія, але перші такти нацистського маршу, зухвало насвистувані шофером, мов удари блискавки, висвітили з темряви те, що він марно намагався пригадати протягом учорашнього вечора і сьогоднішнього ранку. Уривок з кінохроніки, що ним так пишався Бертгольд! У найменших деталях випливли перед очима швидкоплинні кадри, на яких Бертгольд крокував з самим фюрером, очоливши групу гіммлерівських поплічників. Та не обличчя Гітлера і не обличчя Бертгольда чомусь привернули увагу Григорія, а карикатурно смішна довготелеса постать з чванькувато випнутими грудьми, що на якусь мить, збившись з кроку, вихопилась уперед, а потім злякано позадкувала, прикривши рукою підборіддя.

— Що то за дивак? — запитав Григорій, кивнувши головою в бік саморобного екрана.

Бертгольд розсміявся:

Бідолагу Лемке довелося зрізати, коли кінохронікери монтували плівку.

Назване прізвище нічого не сказало Григорію, відразу випало з пам’яті. Лише пізніше, коли в Кастель ла Фонте доля звела його з Лемке, невиразний спогад про домашній кіносеанс у вітальні Бертгольдів чомусь пов’язувався з особою нового начальника служби СС. Він одмахнувся від цього спомину, бридко було думати про поїздку в Мюнхен, заручини з Лорою, напучування її батька.

Чому ж тепер напівзабуте згадалося з такою яскравістю? Ах, так, цей марш! Це ж він гримів тоді у вітальні, супроводжуючи хроніку, гримів надто голосно, бо дублі плівки не мали звукової доріжки — довелось увімкнути радіолу.

— Саме «Варту на Рейні» грав військовий оркестр, — багатозначно підкреслив Бертгольд.

Так, «Варта на Рейні», усміхнене обличчя фюрера, урочисте Бертгольда, довготелеса чванькувата постать, яку потім довелося «зрізати». Лемке! Та це ж Лемке!

Подих полегшення, ніби після розв’язання важкого завдання. Як усе-таки багато важать у процесі мислення асоціації. Досить було цьому бовдурові почати висвистувати… Стривай, стривай, а з якої, власне, причини тобі треба було копирсатись у своїй пам’яті? Чому тебе так схвилювала розповідь ясноволосого хлопця в пивничці? Який знак рівності стоїть між почутим учора і пригаданим сьогодні? Невже Ганс Брукнер — то Лемке?

Григорій послідовно пригадує випадково підслухану розмову. Тепер усі наведені в ній факти звучать ще вагоміше. Особливо прикмети Ганса Брукнера. Мов перемальовані на кальку, вони точно збігаються з портретом добре знаної колись людини. Він не зміг відразу пригадати, якої саме, бо ні на мить не припускав думки, що Лемке залишився живим. Неймовірність припущення — ось що збивало Григорія з пантелику.

А чи не втрачає глузду він і зараз? Пункт за пунктом він спростовує кожне твердження Крістіана. Не їх вірогідність, а те, як вони відбилися в його, Григорія, уяві, породивши закінчений образ. Хіба мало людей хизуються поважною ходою, високі на зріст, а через порушення функцій щитовидної залози мають великий кадик? Недорозвинене підборіддя також може бути наслідком хвороби. Люди взагалі схильні ті чи ті ознаки накладати на звичні шаблони раніш баченого. Так сталося і з тобою.

Ці роздуми не заспокоюють. Образ Брукнера-Лемке настійливо стоїть перед очима. Не можна нехтувати припущенням, що Лемке пощастило врятуватися. А це пряма загроза для нинішнього Фреда Шульца, колишнього Генріха фон Гольдрінга. Надто багато матеріалів зібрав Лемке про його діяльність у Кастель ла Фонте. І, мабуть, переконливих. Інакше не посмів би він доповісти про свої підозри Бертгольду.

— Можливо, мені доведеться з’їздити сьогодні в Хазенмоор. Чи не змогли б ви мене туди відвезти? — несподівано для себе запитує Григорій.

Шофер вагається:

— Якщо в один кінець, мені не вигідно. Навряд чи я знайду там пасажира на Гамбург.

— Сплата за два кінці. Незалежно від того, вертатимусь я в Гамбург чи затримаюсь у Хазенмоорі.

— Що ж, це мене влаштовує.

— Тоді заїдемо до готелю, мені треба дещо взяти.

Запитання шоферові — експромт. Григорій ще не вирішив остаточно, їхати йому чи ні. Якщо під личиною Брукнера справді ховається Лемке, така поїздка дуже небезпечна. Самому лізти в пащу вовка! Може ж трапитися так, що вони здибаються цілком випадково, незважаючи на всі вжиті Григорієм перестороги. А що, коли самому піти в наступ? З’явитись як офіційному представнику «Родинного вогнища», куди надійшла заява про розшук Ганса Брукнера? Ну й заметушиться! Налякати, що його розшукують як воєнного злочинця за розправу, вчинену в Кастель ла Фонте… І що з того? Оговтавшись від першого переляку, він поспішить ціною моєї голови купити собі заступників у вищих правлячих колах. Поки що він спокійнісінько сидить у своєму закутку. Навіщо ж відкорковувати пляшку і випускати схованого в ній диявола?

Поделиться с друзьями: