Наталка Полтавка

В о з н ы й. Що правда, то правда; трохи крутенько загалили, так i те ж треба сказати, що всякий господар для себе ж i строїть.

М и к о л а. Iншi хати такi були, що якби не велiли порозламовати, то б од вiтру самi попадали i подавили б своїх хазяїнiв. Коли прислухатись, хто бiльше гримає на сю перестройку, то однi тузи, багачi. А середнього розбору мовча строять. Да уже ж i город буде, мов мак цвiте! Якби покойнi шведи, що згинули пiд Полтавою, повставали, то б тепер не пiзнали Полтави!

В о з н ы й. По крайнiй мiрi - теє-то як його - чи не чути чого об обидах, спорах i грабежах i - теє-то як його - о жалобах i позвах?

В ы б о р н ы й. Та що його питати: вiн по городу гав ловив та витрiшки продавав… (К Миколе). Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш - вiн заручився.

М и к о л а. Поздоровляю вас, добродiю… А з ким же бог привiв?

В о з н ы й. З найкращою зо всього села i всiх прикосновенних околиць дiвицею.

В ы б о р н ы й. Не скажемо, нехай кортить! (Отходя). А се що за парубок?

М и к о л а. Се мiй знакомий; iде iз Коломака в Полтаву на заробiток.

В о з н ы й. Хiба-развi - теє-то як його - iз Коломака через наше село дорога в город?

П е т р о. Я нарошне прийшов сюда з ним побачитись.

Выборный и возный уходят.

Я В Л Е Н И Е 4

Петро и Микола.

П е т р о. Се старший в вашiм селi?

М и к о л а. Який чорт; вiн живе тiлько тут; бач, возний - так i бундючиться, що помазався паном. Юриста завзятий i хапун такий, що iз рiдного батька злупить!

П е т р о. А то, другий?

М и к о л а. То виборний Макогоненко; чоловiчок i добрий був би, так бiда - хитрий, як лисиця, i на всi сторони мотається; де не посiй, там i уродиться, i уже де i чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже.

П е т р о. Так вiн штука! Кого ж вони висватали?

М и к о л а. Я догадуюсь; тут живе одна бiдна вдова з дочкою, то, мабуть, на Наталцi возний засватався, бо до неї багато женихiв залицялись.

П е т р о (в сторону). На Наталцi!.. (Успокоясь). Но Наталка не одна на свiтi. (К Миколе). Так, видно, Наталка багата, хороша i розумна?

М и к о л а. Правда, хороша i розумна, а до того i добра; тiлько не багата. Вони недавно тут поселились i дуже бiдно живуть. Я далекий їх родич i знаю їх бiдне поживання.

П е т р о. Де ж вони перше жили?

М й к о л а. В Полтавi.

П е т р о (с ужасом). В Полтавi!..

М и к о л а. Чого ж ти не своїм голосом крикнув?

П е т р о. Миколо, братику мiй рiдний! Скажи по правдi: чи давно уже Наталка з матiр'ю тут живуть i як вони прозиваються?

М и к о л а. Як тут вони живуть… (Говорит протяжно, как будто в мислях рассчитывает время), Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смертi Наталчиного батька.

П е т р о (вскрикивает). Так вiн умер!

М и к о л а. Що з тобою робиться?

П е т р о. Нiчого, нiчого… Скажи, будь ласкав, як вони прозиваються?

М и к о л а. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка - Наталка.

Петро всплескивает руками, закрывает ими лицо, опускает голову и стоит неподвижно.

М и к о л а (бьет себя по лбу и делает знак, как будто что-то отгадал, и говорит), Я не знаю, хто ти, i тепер не питаюся, тiлько послухай:

N 14

Вiтер вiє горою,

Любивсь Петрусь зо мною,

Ой, лихо, не Петрусь,

Лице бiле, чорний ус!

Полюбила Петруся

I сказати боюся,

Ой, лихо, не Петрусь,

Лице бiле, чорний ус!

А за того Петруся

Била мене матуся,

Ой, лихо, не Петрусь…

Де ж блукає мiй Петрусь,

Що i досi не вернувсь?

Ой, лихо, не Петрусь…

Я хоть дiвка молода,

Та вже знаю, що бiда.

Ой, лихо, не Петрусь,

Лице бiле, чорний ус!

А що, може, не одгадав? (Обнимает Петра).

П е т р о. Так, угадав!.. Я - той нещасний Петро, якому Наталка припiвала сю пiсню, якого вона любила i обiщала до смертi не забути, а тепер…

М и к о л а. Що ж тепер? Iще ми нiчого не знаємо, може, i не її засватали.

П е т р о. Но серце моє замирає, начувається для себе великого горя. Братику Миколо, ти говорив менi, що ти їх родич, чи не можна тобi довiдаться о сватаннi Наталки? Нехай буду знати свою долю.

М и к о л а. Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз пiду i все розвiдаю. Та скажи менi, чи говорити Наталцi, що ти тут?

П е т р о. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай один буду я горювати i сохнути з печалi. Нащо їй вспоминати об тiм, якого так легко забула!

М и к о л а. Стережись, Петре, нарiкати на Наталку. Скiлько я знаю її, то вона не од того iде за возного, що тебе забула. Подожди ж мене тут. (Уходит к Терпилихе).

Я В Л Е Н И Е 5

Петро (один).

Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бiдний був тогдi i любив Наталку без всякой надежди. Тепер, наживши кровавим потом копiйку, спiшив, щоб багатому Терпиловi показатись годним його дочки; но вмiсто багатого батька найшов мать i дочку в бiдностi i без помощi. Все здається, близило мене до щастя, но, як на те, треба ж опiзнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема нi в чiм удачi. Правду в тiй пiснi сказано, що сосiдовi все удається, всi його люблять, всi до його липнуть, а другому все як одрiзано. (Поет).

N 15

У сосiда хата бiла,

У сосiда жiнка мила,

А у мене нi хатинки,

Нема щастя анi жiнки.

За сосiдом молодицi,

За сосiдом i вдовицi,

I дiвчата поглядають, -

Всi сосiда полюбляють.

Сосiд ранше мене сiє, -

У сосiда зеленiє,

А у мене не орано

I нiчого не сiяно.

Всi сосiда вихваляють,

Всi сосiда поважаюсь;

А я марно часи трачу,