Навіжені в Мексиці

За останні кілька тижнів моя віра у прихильність богів, м’яко кажучи, підупала. В день підписання договору з фермерами я сильно тривожився, очікуючи якої-небудь чергової каверзи, яка в останній момент завадить успішному укладанню генеральної угоди.

Втім, мої побоювання виявилися марними.

День видався ясним та погожим. Сонце добряче припікало, роблячи оахакське повітря сухим і шкарубким. У назначений час делегація найбільш поважних фермерів з місцевим оахакським юристом причвалали в ресторан у центральній частині міста, де мало відбутися врочисте укладання угоди. Я вже добрих півгодини чекав на них, бажаючи лиш одного — щоби ця історія чимшвидше закінчилася.

Ми чемно привіталися і порозсідалися по своїх місцях, неквапом завершуючи обговорення останніх штрихів майбутнього контракту.

— Щось чути про вашого компаньйона? — зненацька спитав мене один зі скотарів.

— На превеликий жаль, ні, — холодно й офіційно відказав я.

— Справді жаль, — підтакнув селянин. — Нам було б дуже цікаво з ним познайомитися.

— Я вас обов’язково відрекомендую, — відмахнувся я, нервово постукуючи пальцем об стіл.

Фермери неспішно перечитували текст угоди. Я непокоївся й нітився через якесь прикре передчуття. Зрештою широкоплечий ватажок, щось буркнувши собі під носа, першим потягся за ручкою. І тут… я помітив його. Я побачив, як мій Тьомик, мій славний друзяка Тьомик на всіх парах несеться через зокало [15] . Мчить в одній подраній майці, з вибалушеними, мов у риби, очима, босий, без трусів, хазяйство між ніг стирчить так, що можна дрова рубати, й горлає на все горло — «А-а-а!», впереміж між криками розмовляючи якоюсь незнайомою мовою. То не була англійська, я ж бо англійську чудово знаю, то не була іспанська, бо іспанської тоді ще Тьомик не знав.

15

Центральна площа у мексиканських містах.

Скотарі й оахакський правник, всі як один, повернули голови й уважно подивилися на мого доблесного напарника.

— А-ба-глух-ра-та-мата-ху! У-у-у! Брам-брам-бру-рум! Лата-пирда-рам-пам-пам! — кричав Артем, не перестаючи летіти вперед, наче олімпійський спринтер на стометрівці.

Далі всі події втиснулися в нікчемні долі секунди. Тьомик чесав напролом через площу, не розбираючи дороги. Збивши кількох добропорядних жителів Оахаки, вирвавши з корінням лавку і перевернувши кілька вазонів, що мирно стояли коло тротуару, він увірвався до тераси нашого ресторану. Затим з якимось озвірілим риком хлопець кинувся на ні в чому неповинних селян, що сиділи зі мною за одним столом, почав тягати їх за волосся і гамселити головами об стіл, метеляючи при цьому руками, немов вітряк.

«Фак», — подумав я.

Мене Артем, здавалося, не помічав.

Розгублені фермери від несподіванки не змогли організувати спротиву і з вереском розбігалися хто куди. Коли офіціант зрештою схаменувся і викликав полісменів, Тьомик уже розігнав усіх до бісової матері, перевернув наостанок кілька столів, вискочив з іншого боку веранди і погнав далі. Прикусивши язика, я спостерігав, як він, наводячи жах на перехожих, несеться в невідомому напрямку через Оахаку, файно метляючи задом.

— Це… е-е-е… це ваш партнер? — спитав мене котрийсь із фермерів, обережно визирнувши з-під стола.

Я промовчав. Я раптом зрозумів, що ніякої угоди більше не буде.

А ще я зрозумів, що Тьомик — ні, він молодець, звичайно, я, чорт забирай, ні на мить не переставав вірити у нього, — таки відшукав свої чарівні гриби…

19–24 січня 2010 // Київ

Мавпячий бізнес

1

У цій історії розповідається про дуже багато цікавих речей. Наприклад, про галасливих мавпочок-ревунів та мій незрівнянний хист до надприбуткових бізнесових оборудок. Про мораль та її повну відсутність. А ще про те, як ми з Тьомиком у джунглях Чіапасу примудрилися профукати наш чарівний іскристо-бронзовий «Dodge Challenger» 1969-го року з найкрутішим тюнінгом, який тільки можна було надибати в Мексиці.

Хоча, точніше, мабуть, буде сказати, що ця історія про те, як ми з напарником уперше посварилися, причому так сильно, що ледь-ледь не натовкли один одному писки.

2

…Чіапас. Найпівденніша і найбідніша губернія Мексиканських Сполучених Штатів. Тубільне населення повністю домінує над європейським — у штаті більше мільйона корінних індіанців, нащадків майя, чверть з яких взагалі не розмовляє іспанською. Тобто я маю на увазі, що чверть не знає іспанської, бо не лопоче нею весь отой мільйон. Принципово. Доповнюють демографічну картину штату ще три мільйони метисів і кільканадцять бродяг-європейців, серед яких і ми з Тьомиком…

9:30 ранку. Чудовий весняний день. Після грибної феєрії в Оахаці ми шпаримо на схід, в Сан-Крістобаль [16] , майже ніде не спиняючись. Дорога вужчає і стає все більш крученою. Присілки трапляються рідко, та й ті щораз брудніші й похмуріші. Лиш природа з кожним метром кращає, немов радіє, звільняючись від катівських лещат цивілізації.

16

Сан-Крістобаль де лас Касас — містечко в центрі штату Чіапас на висоті 2100 м над рівнем моря.

— Я чув, то вельми дикувата місцина, — звернувся я до напарника, міцно стискаючи обома руками кермо, — але, знаєш, тим краще для нашого бізнесу. Думаю, нам легше буде там, бо…

— Максе, слухай, а нам куди? — несподівано урвав мене Тьомик.

Попереду дорога роздвоювалася без жодних пояснювальних знаків чи вказівників. Одне з відгалужень різко забирало ліворуч, на північ, і спускалося в долину, інше — трохи плавніше завертало на південний схід, продовжуючи викарабкуватися в гори. Ми з Тьомиком не мали при собі ні GPS, ні карти. Одначе я знав, що Сан-Крістобаль міститься десь високо на Чіапаському взгір’ї, відрогах Sierra Madre del Sur [17] , тому, не роздумуючи і навіть не пригальмовуючи, крутнув кермо праворуч.

17

Південна Сьєра-Мадре — гірська система на півдні Мексики, витягнута на 1000 км вздовж Тихого океану.

— Нам сюди — в гори, — впевнено проказав я.

«Додж» загарчав ще сердитіше і слухняно поліз угору. Дорога відразу погіршала і звузилась, неначе стискаючись під натиском джунглів. Ми їхали вперед, я мляво крутив кермо, ні про що не думаючи. Це вже пізніше я почну філософствувати про те, як іноді дрібниці, над якими ми зовсім не замислюємось, якісь дріб’язкові рішення, прийняті зопалу або не загадуючись, можуть кардинально поміняти все наше життя… Тракт, який спускається в долину, насправді веде до Туксли-Гутієррес, столиці штату, звідкіля знову повертає на південь, прямуючи на… Сан-Крістобаль. Але я тоді ще не знав цього. Не знав цього і Тьомик. І ми продовжували безтурботно пертися на південь, назустріч невідомому, в місця, які навіть вояки Кортеса воліли оминати десятою дорогою.

3

14:05. П’ять годин у дорозі. Сонце все ближче та ближче. Тракт поганий, гірше вже нема куди, ще й звивається, наче в агонії, через що ніяк не вгадати, куди ми направду їдемо: на схід, на південь чи на північ. І жодного натяку на Сан-Крістобаль.

Зненацька перед нашими очима постав нереальний, запаморочливий, одурманюючий краєвид. Вдалині прямовисні стіни каньйону трохи розступалися, десь далеко-далеко відкриваючи погляду розкреслену полями долину, звідки ми приїхали, та нерівну тасьму трохи нижчих гір на заході. Все це переливалося й виблискувало, наче золото, в яскравих сонячних променях. Навіть Тьомик, який зазвичай байдужий до будь-якої краси, якщо тільки вона не жіноча, і той прицмокнув язиком.