Навіжені в Мексиці
Шрифт:
— У мого батька було п’ятеро дітей: Марія, Хуан, Кончіта, Маркантоніо і я. Маркантоніо був найстарший, ну, а я, значить, — наймолодший.
— Злітайте! — сердито прокричав я.
Беніто спочатку вдав, що не почув мене, але за мить втопив важіль газу до упору, розвернув носа вздовж злітної смуги і відпустив гальма.
— У ті часи, коли народився Маркантоніо, Мексика була зовсім не та, що зараз…
Літак бурхливо трясло й шарпало на вибоїнах ґрунтової злітної смуги. Гул мотора в рівних пропорціях змішувався з громовим бряжчанням розхитаних шасі та крил, які теліпались так, що, здавалося, от-от відваляться. В цю вогняно-металеву симфонію органічно впліталося страхітливе потріскування фюзеляжу, який плющився і вигинався,
Я силоміць втиснув Тьомика у крісло, а сам пристебнувся двома пасами безпеки. Навхрест.
Літак і далі набирав швидкість, розхитуючись з боку на бік. Старий пілот продовжив розказувати, перекрикуючи рев мотора.
— …не було доріг, аеродромів, електрики. На всю Оахаку був тільки один єдиний триповерховий будинок, та і той — бордель. Люди жили за своїми власними законами, заробляючи на життя важкою працею у полі. І що головне — всі рівні між собою. Звісно, був алькальд або, як це по-вашому, староста, були й бандити, але все було по честі, ніхто нікому не заважав…
Старий підняв штурвал на себе, рулі висоти скреготнули, наче блискавки (аж я почув у салоні), і літак важко відірвався від землі. Ще кілька секунд він розчісував колесами траву, а потім, нібито хто йому дав під хвіст, різко шугонув угору. Гуркіт у кабіні відразу стишився, немов залишився на землі посеред зеленої трави, бурого глиняного пилу та чорного диму від старенької «Cessn’и».
— Але потім нам усім на голови звалилась цивілізація, — правив далі пілот. — Понаїжджало машин, дороги проклали, з’явились літаки і… фотографи. Все почало змінюватись, мінялися й люди. Хтось багатшав, хтось розорювався, але всі разом ставали злими й заздрісними, готові перегризти горлянку один одному за нещасних кілька песо. Ніхто не хотів працювати, хоча грошей хотілось усім. Утім, найгірше робилося з бандитами: вони стали вкінець безсовісними, і жадібність їх просто не мала меж. Якщо раніше злодюги крали з якоїсь гасієнди козу чи вівцю, то хазяїн міг бути певним, що до наступного року його садибу вже не чіпатимуть. Усе було по честі… — зітхнув старий. — Зате після того, як привалила ваша цивілізація, крадії могли запросто поцупити ціле стадо. З козенятами. Ще й на додачу вакероса по макітрі ціпком бухнути.
Літаком славно труснуло і жбурнуло в повітряну яму. Мотор захлинувся, крила затріпотіли, а у мене в животі запурхали метелики. Я неуважно слухав авітаксиста, потай радіючи, що кожен змах лопатей пропелера віддаляє мене від Оахаки. Тьомик з бездумним виразом приклеївся до шиби.
— Мій padre першим розкумекав, що новітнім змінам уже нічого не протиставити, — продовжив Беніто, — тому він швидко перебудувався на новий лад і вирішив по-максимуму витягти з них вигоду. Саме тоді mi padre і заснував «Аеробукану», перші оахакські авіалінії, і навчив нас трьох, своїх синів, літати.
Я надумав спитати, чи оновлювався хоч раз з часу заснування парк літаків, але стримався.
— Ти чого не фотографуєш? — раптом обірвав свій монолог мексиканець.
Я аж надто поспішно схопився за свою ручку і почав нею клацати.
— Та я фотографую, фотографую, діду. Не переймайтесь.
— Дивись мені… — похитав головою Беніто. — Так ось, розказую далі. Після смерті батька «Аеробукана» перейшла до мене і моїх двох братів: Хуана та Маркантоніо. Спочатку справи йшли дуже добре, нема чого грішити, і гроші текли до нас рікою. Так тривало досить довго, поки якісь бандюги, бісові нахаби з гір, набравшись від вас, дурнуватих ґрінго, цивілізованості, не зажадали, щоб ми з ними ділилися. Бачте, перехотілося їм лазити по полях і в людей городину цупити, вирішили відразу грати по-крупному. Ну ти уявляєш? Якісь дві мавпи приперлися одного вечора до Маркантоніо додому і по-хамськи заявили, що він повинен віддавати їм половину щомісячної виручки з «Аеробукани», бо інакше спалять всі наші
літаки і ангар. Маркантоніо тоді якраз завершив порядкувати в свинячому хліві і тримав у руках відро з усяким свинством. Ну, а братуха в мене ще змалечку трохи дурний на голову, тому, почувши таку заяву, нашпилив відро з усім його вмістом акурат на голову одному з парламентерів, тому, що стояв ближче до нього, а другого потовк так, що в того аж ноги роз’їхались. Прямо на очах у свиней.Я стримано всміхнувся.
— Наступного ранку Маркантоніо знайшли на власному подвір’ї з відрубаною головою… — похмуро доказав пілот. Я мовчав, прикусивши язика, і більше не посміхався. — Хуан, середульший брат, звісно, страшенно розізлився, але не придумав нічого кращого, як звернутися в поліцію. Його тримали цілий день у відділку, після чого культурно спровадили, сказавши, що розслідування закрито за відсутністю доказів… От тільки додому він не дійшов. На світанні я знайшов його у канаві коло аеродрому з відрубаною рукою і з приколотою на грудях запискою з погрозами.
Беніто на хвильку примовк і щось клацнув на панелі керування.
— Що було в записці? — спитав я.
— Обіцянка відрубати голову кожному, хто посміє шукати та переслідувати їх у горах чи деінде… Ну а я, як ти вже, мабуть, зрозумів, виявився найбільш розважливим серед моїх братів. У поліцію я не пішов. Натомість, спакувавши наплічника, подався в гори, слідом за тими двома мартишками.
— Нащо?! — ужахнувся я.
— Вибивати з них дух цивілізації, — серйозно відказав Беніто.
— А… Ну що ж, похвально…
— Три тижні поспіль я йшов по слідах, наступаючи їм на п’яти, поки зрештою не наздогнав. Це, до речі, було о-он там, — старий показав пальцем кудись вдалечінь, — в одній з найнеприступніших ущелин. Там у них справжнє кубло було — цілих шість бандюг. Могли місяцями переховуватись. Але всі якісь недомірки-дистрофіки. Мабуть, цивілізація добряче по них пройшлася.
Зненацька «Cessna» знов провалилася в повітряну яму і плюхнулась прямісінько в пузату білосніжну хмару, як олов’яна ложка в тісто. Старенький літачок почав трястись і викаблучуватися, наче танцівниця, яка гицає на підмостках кабаре запальний танець живота. Мексиканець різко потягнув штурвал на себе, знову піднявши авіатаксі вище поясу хмаровиння.
— І що… що трапилося, коли ви їх нагнали?
— Ми поговорили.
— Поговорили? І все?
— Ага. Славно так побалакали. А потім я їх пообтісував.
— В якому смислі?
— В прямому. Ось цим-от ножичком, — і Беніто витяг з-під свого сидіння півметрового мачете, побурілого чи то від старості, чи то від «обтісування», а потім залився диявольським реготом. — Ха-ха-ха! З того часу бандити більше нікому шкоди не роблять, а я так і літаю… Вожу туди-сюди фотографів…
Під нами з чималою швидкістю проносилися покаті вершини, покриті зеленню, між якими чорніли глибокі ущелини. Від океану тягнулись кавалки бокастих хмар, з трудом перелазячи через гірські хребти. Сонце світило прямо в очі, ламаючи свої промені об лопаті пропелера. Ніщо не віщувало лиха. Оахака з усіма її небезпеками лишилася позаду.
Знаєте, зрідка в мені прокидається ясновидець і я можу бачити (ну, не те щоб бачити, а швидше відчувати) недалеке майбутнє. Якісь ще невідомі науці датчики, сховані в людському організмі, повсякчас попереджають про близьку небезпеку, незважаючи на те, що жодних інших видимих ознак наближення неприємностей немає.
Невідь звідки у моїй голові сплинула дурнувата думка, що, мабуть, таки краще треба було їхати машиною.
— Глянь, який прикольний краєвид, — звернувся я до свого напарника, щоб трохи розвіяти гнітючу атмосферу в салоні, яка зависла в кабіні після Бенітової оповіді.
Але Тьомик мовчить. Він не любить літати.
Явні сигнали про загрозу почали надходити суцільним потоком десь на двадцятій хвилині польоту, але я, на жаль, не надав тому належної уваги. Тьомик плавно зблід і кілька разів неголосно пукнув. (Зауважте, за той час, поки наш пілот розказував свою історію, мій напарник не вимовив і слова.)