Навіжені в Мексиці

Утім, потупцявши на місці ще з півхвилини, я визирнув у салон. Усі пасажири в нашій секції економ-класу куняли на своїх місцях, і до мене нарешті дійшло, що той, хто засів у єдиній замкнутій кабінці, певно, і є мій Тьомик! Я вмить підсунувся ближче до дверей і… аж занімів від жаху. З близької відстані мені вдалося розчути те, що раніше заглушав монотонний рев чотирьох двигунів «Боїнга». До мене виразно доносилось, як за дверима туалету мій напарник (а я вже не мав сумнівів, що то він) бився у страшних передсмертних конвульсіях. Артем стогнав, кректав і вив, наче з нього жили живцем викручували.

— О Боже, Тьомо, що з тобою таке?! — закричав я і загамселив кулаком у дверцята туалету.

У відповідь з кабінки долинав лиш тихий стогін та схлипування.

— Тьомо, може, тебе засмоктало, га? У цих чортових ежекторних туалетах таке часом трапляється. Тоді відпусти кнопку зливу, напружся і витягуй свою задницю! Не здавайся, чувак!

— А-а-а!.. А-а-а!.. — долинало зсередини.

— Що ж таке? Га? Що коїться?

У паніці я заметався в проміжку між клозетами.

— Ти там тримайся, друже! — врешті гарикнув я і стрімголов рвонув шукати стюардів.

Проскочивши кілька рядів пасажирських крісел, я запримітив у проході наступної секції молоденьку стюардесу, яка саме обслуговувала одного з пасажирів першого класу, і щодуху заволав до неї.

— Допоможіть мені! — я репетував так, неначе мене різали живцем.

Пасажири злякано пообертались у мій бік.

— What can I do for you, sir? [48] — вирячившись на мене, спитала стюардеса.

48

Чим можу допомогти, пане? ( англ.)

— Там! Там! — лементував я, тягнучи її за руку. — Мій напарник! Розумієте, йому, мабуть, дуже погано! Він уже півгодини не відповідає мені і навіть не може відкрити двері туалету!

Стурбована дівчина задріботіла за мною в напрямку перегородки.

— Він хворіє на якусь хворобу? — на ходу спитала вона. — У нього там приступ? Треба якісь спеціальні ліки?

— Ні, ні і ні! — відрубав я, а тоді спохватився. — Ну, тобто я не знаю… Принаймні, раніше такого не траплялося.

Стюардеса вставила спеціальний ключ у отвір під ручкою і без проблем відімкнула двері. Однак це не допомогло. Дверцята туалетів у більшості літаків відчиняються всередину кабінки, аби не заважати тим, хто може випадково опинитися у проході. Це означає, що якщо хтось стоїть у кабінці в повен зріст, або ж лежить на підлозі в неприродній позі, то двері відчинити практично неможливо.

Тож коли стюардеса повернула ключ і спробувала прочинити дверцята туалету, вони, звільнившись, заходили ходуном від частих ударів зсередини. Тьомика, схоже, конкретно тіпало, і він бився об ці двері, як риба, викинута з ополонки, об лід. Я наліг щосили на білі стулки панелей, але не зсунув їх й на сантиметр, розуміючи, що відкрити їх можна, лише задавивши Тьомика.

А мій доблесний напарник тим часом не припиняв шалено стогнати і колотитися всередині кабінки клозету.

— О Боже! Він б’ється в агонії! — я все зрозумів і схопився обома руками за голову. — Врятуйте його, поки він не врізав дуба! Спасіть мого напарника!

— Він наркоман? — уточнила стюардеса.

— Ні!!! — рявкнув я. Дівуля аж присіла. Але потім я згадав чарівні гриби з Оахаки і додав уже тихше: — Ну, тобто я не знаю… — хтозна, може, чортяка, десь приховав мішечок тих грибочків.

Увесь салон, спантеличений моїми зойками, співчутливо слідкував за розвитком подій. Стюардеса помчала кудись і за мить повернулася у супроводі високого й широкоплечого стюарда. Хлоп, на щастя, попався тямущий і одразу розкумекав, що й до чого.

— Я виламаю двері назовні, і ми дістанемо вашого напарника, — рішуче мовив він.

— Давайте! Робіть, що хочете, тільки врятуйте його!

Метикуватий стюард порився у ящичках, де зберігались усякі причандали, необхідні екіпажу на борту, і витяг звідти щось подібне до сталевого лома. Він вправно підчепив дверну ручку і наліг на важіль усім тілом. Пролунав гучний тріск, після чого хисткі пластикові двері легко вивалились в салон і…

Пацани, я того ніколи не забуду…

Тьомик, спустивши до колін штани, прямо на умивальнику сумлінно перчив донью Розу, заклавши її ніжки у звабливих сітчастих панчішках собі на плечі. Вимахував її так, що цицьки по всьому туалету літали… Але це ще не все. Саме в цей момент по сходах, які вели на верхню палубу «джумбо-джета» до VIP-салону, стривожений тривалою відсутністю дружини, спускався дон Педро Сесіліо Рамірес, напиндючений, як шведський лось, і в спортивному костюмі «Adidas».

— Oh, Madre de Dios! Яка удача! — заревів наркобарон, упізнавши мене. — Це чи не той вахлак, який хотів продати мені пів-Теотіуакану?!

Його шия здувалась і опадала, він рикав, наче бугай, але в його тоні не було й сліду безсилої злості, лиш якась диявольська радість та впевненість у тому, що цього разу нам не втекти. А цього разу нам, як не крути, тікати справді не було куди.

Одначе, коли донові Педро відкрилась та ж картина, яка відкрилася мені, коли стюард вивалив двері клозету, у нього, бідолахи, перекосило щелепу і на добрих кілька хвилин відібрало мову.

Щоправда, від побаченого відібрало мову не тільки донові Педро, але й стюардесі, трьом ближнім рядам пасажирів і стюарду, який висаджував двері. Так що кільканадцять секунд у салоні «Боїнга» на фоні гулу реактивних двигунів горлали тільки Тьомик та донья Роза, ніскілечки не переймаючись тим, що на них витріщається зо два десятки пар очей.

Скориставшись тимчасовим колективним збентеженням, Тьомик скінчив свою нечестиву справу, востаннє хрюкнувши так, що почули навіть пілоти авіалайнера. Його партнерша солодко застогнала, з її ніжок позлітали туфельки і загриміли по підлозі клозету. Стюард від перезбудження покосився, і якби не я, то, мабуть, впав би. А Дон Педро налився кров’ю і зробився кольором, як бурячок.

«Так, без паніки, тільки без паніки, тільки без паніки», — подумки повторяв я, намагаючись заспокоїтися, але серце калатало так, наче мало от-от розірвати легені.

— У вас є парашути? — задкуючи, приречено поцікавився я у стюардеси, бо стюард так і не прийшов до тями після Тьомикового оргазму.

— Ні, пане, це ж цивільний лайнер. Невже ви не розумієте, ми навіть не маємо права відкривати кабіну під час польоту…

— Не треба, — сказав я, — я вам вірю. Краще переконайте у цьому отих дядів, — я тицьнув пальцем на дона Педро та Хорхе, який спустився слідом за своїм босом.

А потім я щодуху попер салоном у хвостову частину літака. Тьомик, застібаючи на ходу штани, під захопливими поглядами молодих пасажирок, під пекучо-заздрісними поглядами пасажирів чоловічої статі й під осудливими поглядами поважних літніх жіночок майнув слідом за мною.