Навіжені в Мексиці

— От же ж козел, трясця твоїй матері! — волав я через плече тому дурневі. — Це ж треба, щоб на самому підльоті до Європи так вляпатись! Щоб ти здох, скотино! Ми ж уже майже прилетіли!

— Чувак, а куди ми біжимо? — кричав у відповідь Тьомик. — Ми ж у літаку на висоті 10 600 метрів!

Ми швидко наближались до останнього салону в економ-класі у хвостовій частині реактивника. Переслідувачів поки не було чути — наркобарон, розуміючи, що ми нікуди не дінемось, влаштував розбір польотів своїй благовірній. Але я знав, що це ненадовго: я не мав жодного сумніву, що раніше чи пізніше дон Педро і той дебільний Хорхе полізуть в цю частину «Боїнга» шукати нас.

Зненацька я спинився, побачивши, як якийсь коротун- мексиканець копирсається у своїх речах у багажному відділенні над сидіннями, призначеному для ручної поклажі.

— О, сеньйоре! О, сеньйоре! — заволав я і підскочив до недоростка. — Ви наш єдиний порятунок. Врятуйте наші душі!

При цих словах, не звертаючи уваги на обурливе верещання мексиканця, я почав викидати всі сумки з багажного відділення і запихати їх під крісла. Спорожнивши полицю, я уважно обдивився свого напарника.

— Залазь! — зрештою скомандував я.

— Що?!

— Залазь, кому кажу!

— Я туди не вбгаюся!

— Доведеться, Тьомо!

— Ви що робите, хулігани?! — обурився мексиканський кордупель. Він стрибав навколо мене, бризкав слиною і дзявкав, наче пекінес. Зрештою я дістав з кишені сотню баксів і роздратовано запхав йому прямо в рота. Це подіяло на нього заспокійливо, і коротун заткнувся.

Тим часом Тьомик видерся на одне з крісел і забрався до багажного відділення.

— Ноги підігни! — звелів я.

Мій напарник слухняно притис коліна до грудей.

— Максе, я не хотів… — почав було Тьомик.

Я вже чув голоси дона Педро і Хорхе. Вони наближались до останнього салону в економ-класі паралельним проходом.

— Козел, — прошипів я.

— …Максе, я чисто випадково зустрів її в аеропорту, коли йшов до туалету.

— Та пішов ти… — і я рвучко захряснув дверцята багажної полиці. Зсередини долинув страхітливий хрускіт кісток і приглушений Артемів стогін. Але іншого вибору в мене не було. Так, принаймні, мій напарник лишався живим.

Затим я кинувся до сусідньої полиці, всучив її хазяїну дві сотні баксів і знаками попрохав зробити те ж саме, що й з Тьомиком. Зайві слова могли передчасно видати моє місцезнаходження.

За мить два мексиканці, нічого до пуття не розуміючи, але підігріті хрусткими стодоларовими купюрами, повикидали з полиці всі свої сумки і захряснули мене в багажному відділенні. І впорались вони всього лиш за якусь секунду до того, як у хвостову частину літака увірвалися наші переслідувачі.

— Що за чортівня? — вилаявся дон Педро, уважно обдивившись навкруг. — Куди вони подівалися?

— У туалетах немає, я щойно перевіряв, — спантеличено прогудів Хорхе.

— Подивися ще раз! — закричав наркобарон. — Заглядай навіть в унітази!

— Може, ми їх десь пропустили?

— Цього не може бути!

Я лежав (хоча навряд чи до тієї пози, в якій я тоді знаходився, доцільно застосувати слово «лежав») і з трепетом дослухався до діалогу дона Педро з його мавпоподібним охоронцем. У багажному відділенні було страшенно холодно, певно, десь угорі над ним проходили вентиляційні канали, коліна боляче стискали голову і натирали вуха, а ребра при кожному вдихові глухо потріскували.

— Вони мають бути десь тут! — лютував дон Педро. — Я це нюхом відчуваю.

Зненацька на сцені цієї трагічної драми з’явилися нові дійові особи, які мимоволі стали нашими з Тьомиком рятівниками.

— Панове, у вас усе гаразд? — долинув до мене незнайомий голос. — Здається, ви надто збуджені.

Новоприбулих, схоже, було двоє.

— А ви хто такі?! — заревів наркобарон. — І яке вам діло до…

— Служба безпеки польотів, — чемно представився один з незнайомців. — Будь ласка, ви не могли б повернутися і зайняти своє місце у салоні.

— Як ви смієте мені наказувати?!

— Поверніться на своє місце, — працівник служби безпеки різко підвищив голос, — інакше ми будемо змушені застосувати силу.

Затамувавши подих, крізь шпарину над кришкою я слідкував за розвитком подій.

— Вам це так просто не минеться, — огризнувся мексиканець, хоча стало помітно, що зухвальства і запалу в його голосі поменшало. — Ви не розумієте, він вдув моїй дружині!

— Я все розумію, — все так же чемно відповідав працівник служби безпеки, — але це ще не привід здіймати бійку чи галас посеред салону авіалайнера, — його голос звучав твердо і не допускав заперечень. — Ви лякаєте інших пасажирів. Повторюю востаннє: поверніться назад, займіть свої місця і, будь ласка, не залишайте їх до завершення польоту.

Рамірес ще трохи полаявся, певно, по інерції, але врешті-решт голоси віддалились. Хорхе і його бос повернулись на свої місця у салон бізнес-класу.

4

Утім, наша схованка ще не означала повного порятунку. Літак мав, як не крути, тільки один вихід…

Через довгих десять годин «Boeing-747» успішно приземлився в аеропорту Барахас поблизу іспанської столиці. Увесь цей час я почувався достеменно наче доісторична скам’янілість: мої суглоби заніміли, а м’язи затерпли так, що годі було й поворухнутися.

Тож, коли капітан вимкнув табло «Застебнути ремені» і пасажири відкрили багажні полиці, ми з Тьомиком, спресовані й задубілі, наче два колобки, звалилися мексиканцям прямо на голови.

Швидко порадившись, ми вирішили залишатись поки в салоні літака, сподіваючись, що дон Педро облишить сподівання нас перехопити, а вже потім якось прориватися до виходу.

Однак бортпровідники, які оглядали салон, після того, як його залишили пасажири, дуже скоро виловили нас поміж сидінням. Попри нелюдський спротив, погрози і прокляття мене й Тьомика насильно випхали з літака.

Неохоче протюпавши кілька метрів уперед, я обережно виглянув зі сталевого рукава, який з’єднував літак з аеропортом. Артем присів і обстежував прилеглу територію, визираючи з-під мого плеча.

— Вони тут… — ураз злякано прошамкотів мій напарник, — …чекають.

Я прослідкував за його поглядом і вп’явся очима прямо в дона Педро Сесіліо Раміреса. Він стовбичив коло ескалатора, який вів до входу в міжнародний термінал аеропорту Барахас, — по суті, єдиного виходу з ґейту, куди пришвартувався наш 747-ий. Поряд з ним стирчали двоє дебелих смаглявих громил, в одному з яких можна було впізнати Хорхе. Трохи далі, закинувши ногу на ногу, сиділа донья Роза, зосереджено вивчаючи манікюр на пальчиках. Наче нічого й не сталося.