Навіжені в Перу

— Тьомо! Пс-с… пс-с… Чуєш мене? Вмикай гірлянди, — шепочу через плече напарнику.

— Що?

— Я кажу: вмикай ті довбануті гірлянди, треба потягти час до прибуття дирижабля, — а потім повертаюсь до натовпу і на весь голос, стараючись не видавати хвилювання, говорю іспанською: — А зараз, панове, мій товариш здійснить урочисте запалення ялинкових вогнів!

Стовписько незадоволено загуділо. Невже оце й усе свято: двоє білобрисих чудил запалять новорічне дерево на парадній площі? Безперечно — і я їх повністю розумію — перуанці почували себе ошуканими.

Одначе Тьомик наче й не помічав невдоволення юрми. Він вийшов наперед і застиг, наче месія, розпростерши руки над натовпом, тримаючи в одній долоні штепсель, в іншій — шестирозеткову «переноску». Яскравий прожектор виразно освітлював мого напарника, неначе викарбовуючи з темряви його статну фігуру. Було помітно, що Артем хвилюється, він важко дихав, його руки тремтіли, втім, незважаючи ні на що, повільно наближались одна до одної. І ось за якусь секунду до того, як мій напарник був готовий всадити штепсель у розетку, я кинувся навперейми і заволав:

— Сті-і-ій!!!

Тьомик завмер.

Натовп затих.

Десь на північному-заході зародилося й росло монотонне гудіння, після чого у небо над площею, практично черкаючи шпилі найвищих будинків, повільно впливла здоровенна матово-сіра сигара дирижабля.

Юрба ахнула.

На бортах цепеліна спалахнули потужні прожектори. Шість чітких яскравих променів пломенистими списами простромили темряву. Промені спочатку розлетілись врізнобіч, а згодом повільно опустилися донизу, впершись у невисокі старовинні будівлі по краях майдану. Через це дирижабль став схожим на велетенського павука, що повільно суне над Plaza de Armas. Потому з небес полилася музика — бравурний перуанський гімн, і юрба заспівала, всі як один — дружно, одностайно, злагоджено. Такого вони не очікували. Такого вони ще не бачили. Про таке ще довго переповідатимуть легенди біля камінів холодними липневими ночами…

Я стояв, заклавши руки за спину і гордо випнувши підборіддя вперед. Маргаріто щойно пришвартувався до причальної щогли і подав завчасно обумовлений знак про те, що він готовий до скидання подарунків.

І ось тут, якщо мені не зраджує пам’ять, Тьомик, як кажуть, увійшов у кураж. Ну а як інакше? То ж для дітей старається! Хлопець увесь укрився потом і прохрипів:

— Зараз… зараз будуть подарунки… І я… я їй освідчусь! — а потім скосився на мене і стиха запитав: — Ну шо, Максе, вмикать?

Щось десь клацнуло в мені, і з вуст ледь не зірвалося таке незрозуміле й зовсім недоречне «ні». Одначе я пересилив себе і ствердно кивнув напарникові, геть не усвідомлюючи, що від катастрофи нас відділяють лічені секунди.

Тьомик знову здійняв над своєю неспокійною макітрою штепсель і «переноску», обвів грізним поглядом перуанців і рявкнув на все горло, ніби якесь древнє язичницьке заклинання:

— Йолочка, зажгі-і-ісь!

Після чого афектованим сценічним жестом встромив штепсель у розетку…

Не пам’ятаю, що там, бляха муха, загорілось першим: «йолочка» чи той — щоб він, скотина, крізь землю провалився — дирижабль. Пригадую, як десь угорі поміж ялинкою та аеростатом проскочила ма-а-аленька така іскорка. Я певен, її ніхто, крім мене, навіть не помітив. Зате те, що сталося наступної миті, помітили всі. Причому не тільки в Пуно, але й на болівійському березі Тітікаки, в горах навколо Куско і навіть в Арекіпі [52] …

Спочатку дирижабль спалахнув зсередини холодним білим світінням, зробившись схожим на китайський ліхтарик. За якусь мить навколо стало ясно, наче вдень. З площі можна було напрочуд добре розгледіти тьмаву поверхню Тітікаки, гори на протилежному березі озера, хмари, що притискались ледь не до води. Незабаром світло набрало густого червонястого відтінку і стало настільки нестерпно яскравим, що земля, і озеро, і небо зникли за сліпучою пеленою ярого вогню. Затим пролунав ляскіт нечуваної сили, від якого у всіх присутніх на площі позакладало вуха й попідкошувало коліна, а загадкове світло потужним струменем прорвалось назовні у задній частині корабля…

52

Арекіпа — місто на півдні Перу, 300 км на захід від озера Тітікака.

Шиби вилетіли відразу в усьому Пуно…

Потому… Друзі, а ви коли-небудь бачили, як дітлахи, щосили напинаючись, роздувають гумову надувну кульку, а тоді відпускають її, і вона, оця відпущена на всі чотири сторони кулька, ошаліло бігає колами, пирхаючи й пухкаючи, наче бегемот, поки надуте повітря повністю не вийде з неї і вона бездиханною шкуркою шльопнеться на землю?.. Так ось, потому дирижабль задер носа вгору, а тоді з гучним «ф-ф-фіть!», виписуючи велетенські спіралі і забризкуючи хмари вогнем, — ну точно тобі дитяча надувна кулька! — полетів у напрямку болівійського кордону.

Признаюсь, я не зразу зрозумів, що трапилось. Перше, що я побачив, коли очі відійшли від сліпучо-білого сяйва, яке кілька секунд переповнювало простір, — це те, як сеньйор Баутіста з немислимо виряченими баньками промайнув повз мене кудись у напрямку дзвіниці. Чоловік горлав, мов божевільний. За ним, метеляючи маленькими ручками, неслись штук двадцять перуанських дітлахів — відмінники, яких ми збирались катати на дирижаблі. Їхні шевелюри палали гарним оранжево- синім полум’ям, неначе смолоскипи. Малята несамовито верещали, наганяючи нелюдського жаху на й без того переполоханий натовп, а з їхніх чорнявих кучериків вилися смужки чорного смердючого диму. Це все скидалось на якийсь дурнуватий фільм жахів. Я ще, пригадую, подумав тоді: Стівен Кінг відпочиває.

Після того, як дирижабль відлетів, а вибухова хвиля заглухла серед довколишніх хребтів, над Пуно запанувала похмура мовчанка. Лиш десь удалині за горами приглушено буркотав грім. У повній темряві люди метушились площею, наштовхувались одне на одного, зойкали, чортихались і тихо плакали.

У цей час за свідченнями очевидців подарунки з аеростата сипалися з неба десь у лісах Мадре де Діос попід кордоном з Бразилією, в пустелі Атакама на півночі Чилі і в горах на околицях Ла-Пасу. Пенали та креслярські набори долетіли аж до Галапагоських островів [53] …

53

Галапагоські острови — архіпелаг у Тихому океані на широті екватора, належить Еквадору.

Для того, щоб завершити картину трагедії, додам, що Маргаріто, бідолашка, посинілий від холоду, прилетів у Пуно тільки надвечір 1 січня, гепнувшись у ятку з капустою на місцевому овочевому ринку. Сіромаха змерз так, що цілих три дні після приземлення не міг говорити і тільки тихенько посвистував. До самої смерті він так і не зміг підійти до дирижабля ближче, ніж на півсотні метрів. (Через кілька місяців, коли суспільне обурення та істерія, спричинені вищеописаним інцидентом під час святкування Нового року, врешті-решт уляжуться, преса назве цього хлопця першим астронавтом в історії Перуанської республіки. Щоправда, окремі опозиційні видання рішуче заперечуватимуть даний факт, мотивуючи свою позицію тим, що нещасний зореплавець не виходив за межі стратосфери — це раз, і був запущений у космос не за власним бажанням — це два.)

Хлопчика, який прив’язував дирижабль до новорічного дерева, виловили разом з верхівкою ялинки в океані на підході до Копіапо, великого морського порту поблизу Ліми…

8

Для того, щоб трохи роз’яснити те, що сталося тієї ночі над Тітікакою, я відступлю від основної лінії даної оповіді і наведу витяг зі звіту слідчої комісії, яка займалася розслідуванням пунівського новорічного інциденту. Власне, я сам ознайомився з цим документом лиш на суді; до того часу я, безперечно, вже знав, чому дирижабль шарахнув і розлетівся на мільйон кусків, попутно розтрощивши половину Пуно, одначе й гадки не мав, що стало безпосередньо причиною катастрофи. Отож у висновках комісія написала: