Навіжені в Перу

— Максе…

Я нічого не відповів. Мій товариш тихенько покликав удруге:

— Максе…

Брунілда схлипнула. Я ображено мовчав, притулившись спиною до стіни.

— Максе, по-моєму, я знайшов Мурзіка… — приглушено донеслося з кімнати.

Я підскочив на місці, наче мене струмом вдарило, відчувши, як руки вкрилися пухирцями, а по спині прокотився неприємний холодок.

— І шо? — питаю.

Скажу вам відверто, я не мав ані найменшого бажання заходити в спальню і волів за краще зберігати дистанцію.

— Він на балконі, — так само пошепки процідив напарник.

— Балкон закритий?

— Ніби так…

— Що значить «ніби»?! Він закритий чи ні?

— Закритий.

Обережно посуваючись боком, я проштовхався у спальню (перуанка прокралася за мною), піднявся навшпиньки і, притискаючи до грудей кермо, з безпечної віддалі зазирнув на балкон. Мурзік, геть мокрий від неприємного весняного дощу, сидів посеред трилітрових банок з помідорами і люто зиркав на нас крізь скло. Все точно так, як я і думав: доросла гірська пума, чи кугуар, чи гірський лев, чи як там ще його називають. Сто кілограмів чистих м’язів з білосніжними іклами і довжелезними пазурами. Де ми взяли це чудо природи, як заштовхали у клітку, а головне, яким дивом переконали митників на перуанському кордоні, що веземо з собою домашню кицьку, я просто не міг уявити.

— Що будемо робити? — тремтячим голосом питаю в напарника.

Артем стояв переді мною, мов бичок, з налитими кров’ю очиськами і дрібно трусився. Зрештою хлопець стиснув кулаки, промукав у відповідь на моє питання щось нечленороздільне, розвернувся і рішуче почвалав на кухню, форкаючи, наче розлючений поганою погодою пінгвін. Якийсь час я стояв нерухомо, дослухаючись до того, як мій напарник гарячково шарудить і нишпорить на кухні, перериваючи вміст кухонних шафок. Мурзік немовби загіпнотизував мене. Пройшло небагато часу, і загадкове шарудіння припинилося: Тьомик, схоже, знайшов те, що шукав. Натомість з-за стіни долинуло щось подібне на слабке булькання. Коли я врешті розкумекав, що й до чого, і увірвався на кухню, мій бідолашний компаньйон, встромивши горлечко глибоко до рота, неперервним дзюрком переливав прямісінько собі у шлунок вміст півлітрової пляшки горілки.

— Тьомо, це не вихід, — спробував я зупинити товариша.

Артем незграбно відмахнувся, а тоді, перервавшись на мить, поліз у холодильник. У пляшці лишалося ще грам триста прозорої рідини. Невдовзі хлоп відлипнув від рефрижератора, тягнучи за собою відкриту раніше банку з квашеними огірками. Відпивши трохи розсолу прямо зі скляного бутля, напарник вирішив не здаватися і знову схопився за пляшку, певно, намірившись за другим заходом висмоктати все до дна. А проте він потерпів невдачу — десь після другого чи третього ковтка відключився і звалився під стіл, розлігшись зірочкою посеред кухні.

Я присів напочіпки коло товариша, по-братськи поплескав його по плечу і сказав:

— Ех, друже, друже… Присягаюся, зроблю все, щоб ви помирилися, причому не просто помирилися, а навіть заручилися, аби ти тільки пробачив мене…

4

Події наступних двох тижнів я не розписуватиму, позаяк нема в них нічого цікавого. Все, чим я займався, — це розгрібав наслідки — пожинав, так би мовити, плоди буйного святкування нашого повернення на Батьківщину.

Насамперед я розпиляв пилкою наручники і звільнився від керма, до якого, якщо чесно, вже потроху починав звикати. Відразу потому переселив Брунілду й дітлахів до своєї матері, пояснивши мамі, що це мої бізнес-партнери з Південної Америки. Затим кілька довгих годин вів переговори з перуанкою: вмовляв, упрошував, переконував її. Тривалий час мої парламентерські потуги лишалися безуспішними, поки, зрештою я не позичив у давніх знайомих грошей і не почав торгуватися. Попервах Брунілда удавано образилася, але невдовзі почала безсоромно вимагати $5000 за те, щоб залишити в спокої мого товариша. Врешті-решт я сторгувався за $1700 плюс квитки на літак назад до Перу на все її горласте сімейство. Насамкінець я підшукав юриста, котрий (також за шалені гроші, зрозуміло) протягом двох днів оформив розлучення мого напарника і перуанки. Таким чином проблему з одруженням Тьомика було знято з порядку денного.

Потому я передзвонив Марусі. Краля навідріз відмовилась від зустрічі, тому довелося підстерігати її на вулиці біля дверей під’їзду. Перестрівши дівчину, я попросив вислухати мене і почав розказувати про те, як страждає без неї Тьомик, про те, що то я в усьому винен, що Тьомик насправді зовсім не збирався одружуватись, і все те перуанське неподобство вийшло чисто випадково. Маруся час від часу саркастично фиркала, гнівно супила брови і мовчала. Зрештою я виклав дівчині свій головний козир — довідку про розлучення Тьомика і Брунілди, після чого, знаючи її давнє захоплення театром і всякими мильними операми, повідомив, що мій товариш у якості примирення був би не проти зводити її на якусь виставу чи щось таке. Вона спитала, чому Артем сам їй цього не запропонує. Я сказав, що напарник просто боїться отримати безапеляційну відмову. Маруся відповіла, що подумає, одначе я вже майже був певен, що вона погодиться.

Тьомик прийшов до тями, пробувши у відключці вісімнадцять годин, зате, коли прокинувся, слава Богу, майже нічого не пам’ятав. Відтак я виклав йому свою, дещо пом’якшену версію останніх подій. Попри це перших три дні друзяка взагалі не розмовляв зі мною. Навіть не дивився у мій бік, наче я був якимось кошиком для сміття чи безтілесним привидом. Утім, я вам казав уже, що у дійсності мій товариш не злопам’ятний. Він знову почав зі мною спілкуватися (щоправда, час від часу хмурячись задля годиться) відразу після того, як я приніс йому довідку про розлучення. Зате коли подзвонила Маруся і сказала, що згодна на театр, Артем на радощах пробачив мені все, і ми знову стали друзями не розлий вода.

Єдина проблема, яку я так і не поборов, — це пума на балконі Тьомикової квартири. Усі два тижні кугуар жив на лоджії. Я не знаю, як ми примудрилися запхати стокілограмового котяру на балкон, але випускати його звідти я не мав ані найменшого бажання. У притулку бродячих котів, куди я подзвонив і детально пояснив ситуацію, мені сказали забиратися в дуже нехороше місце і прихопити з собою свою «кицьку». Водночас мені стало трохи жаль благородну тваринку, яка стала жертвою нашого з Тьомиком хмільного безчинства, тому я не забував підгодовувати гірського лева, щодня купуючи йому в супермаркеті хорошого м’яса з кісточками. Відтак через два тижні Мурзік уже не гарчав на мене і не кидався на скло, коли я наближався до балкона.

Незабаром виявилось, що улюбленим заняттям кугуара стало споглядання випадкових пішоходів, які проходили повз багатоповерхівку. Він ставав на міцні задні лапи, передні вкладав на перила балкону, примощував на них мордочку і дивився вниз на мурашок-людей, вряди-годи муркаючи щось крізь вуса і махаючи від задоволення хвостом.

Відверто кажучи, Мурзік починав мені подобатись. Якось так зовсім непомітно ми почали симпатизувати один одному. Бувало, я приходив і всідався на підвіконні, з сумом згадуючи найкращі моменти перуанських пригод, а гірський лев вмощувався навпроти по той бік вікна і дивився на мене розумними очима, наче співчуваючи тому, що все так кепсько скінчилося. Потому я відкривав кватирку і кидав йому шматок м’яса. Мурзік голосно мурчав і хутко з’їдав все до останнього шматочка, а тоді починав тертися щокою об скло, виканючуючи добавку. Я ще не знав, як його можна приручити, однак віддавати кому-небудь свою пуму мені вже не хотілося.

5

…Тьомик стовбичив перед дзеркалом, повертаючись до нього то одним, то іншим боком.

— Гарний, правда?

Я не второпав, що саме він мав на увазі: себе, костюм чи ще щось. А проте, ніде правди діти, мій товариш дійсно виглядав вражаюче: акуратна стрижка з укладкою, дорогий світло-сірий костюм ручного пошиття, блискучі гостроносі туфлі, легкий літній запах «Hugo Boss» і… синець, котрий за останні дні змінив окрас на блідо-фіолетовий з жовто-чорними розводами по краях, зробивши Тьомика схожим на далматинця з великою чорною плямою навколо лівого ока.

— Краватку тільки під колір синця підбери, Казанова, — сардонічно порадив я, але напарник пропустив повз вуха мою іронію.

Мій товариш ретельно споряджався для походу в оперний театр, де мав вимолювати прощення у своєї кудрявої бестії. Я підібрав йому квитки на «Пікову даму», відому оперу Чайковського. Я, звісно, в тому нічого не тямлю, однак знавці казали, що Маруся мусить бути в захваті.

— Тільки, чувак, ні пари з уст про одруження. Не згадуй при ній цього слова! Зрозумів? — даю останні настанови напарнику. — Не намагайся приставати до неї чи чіплятися. Навіть не думай. Жодного натяку на секс того ж вечора! Старайся всім свої виглядом показати, що ти жалкуєш через те, що трапилося, і намагаєшся зробити все, аби виправитися. Якщо накоїш дурниць, другого шансу в тебе може й не бути.