Небесний народ

Ви знаєте, мені так шкода, що не можу розповісти ще й про старого Бурра. Тоді оповідь занадто б затягнулася, бо про нього стільки усього можна сказати! Старий Бурр — одна з найдосвідченіших жаб у струмку. Та що там струмку, можна із впевненістю говорити, що й на озері також! На жаль, час бере своє, і Бурр уже добряче постарівся, проте зберіг неабияке почуття гумору та здоровий глузд. Може, колись в іншій книзі я оповім вам і його історію. Так, його життя було надзвичайно різноманітним, а крім того, Бурр належав до небагатьох жаб, які, потрапивши у дзьоб лелеки, змогли втекти. Порятунок стався тому, що бузько раптом від щирого серця розреготався. Що було причиною того сміху, ніхто, за винятком, ясна річ, самого чорногуза, повісти вже тепер не може. Хоча наш герой і досі має думку, що настільки досвідчену та поважну жабу просто не посміли з’їсти з поваги до неї. До того ж — Бурр є автором відомої жаб’ячої пісні, котра стала тепер достеменно народною, бо її співають пулькаті мешканці Траульського струмка та Совиного озера:

Коли місяць виходить на наше оз'eрце — Туга, розпач і жаль крають жаб’яче серце. Душа завмирає: злетіти б у небо — І більше нічого, нічого не треба!

Ассапа та Єн також уже знали цю пісню, хоча квакати її в хорі з усіма ще права не мали. Проте на той момент, коли ведеться розповідь, їм було не до співу, обоє жабок задумалися геть про інше. Особливо це стосувалося Ассапи. Вона в думках порівнювала себе з братом. Він тепер зовсім, як жаба, не те, що вона. А як швидко він нею став! І ніхто ж про таке навіть уявити собі не міг.

— Брате, хапай його! — вигукнула Ассапа зненацька. Їй в голову прийшла ідея революційного способу прискорення еволюційного процесу. — Ми його відірвемо.

— Кого його? — дещо отетерів Єн.

— Мій хвіст, брате. Терпіти його не можу, причепу. Твій он сам по собі відпав. А ми ж з тобою народилися в один день!

Єн згодився:

— Ну гаразд, спробуймо.

Правда, це прозвучало дещо нерішуче. Справа в тому, що брат вельми хотів якусь хвилину-другу залишатися дорослим наодинці. Тоді він би зміг розповісти меншій сестрі про свої враження, як це воно — бути дорослим.

Проте затію довелося відкласти, бо нараз стало дуже гамірно: мимо пропливла чимала дровиняка, на якій сиділо двоє маленьких, сірих та слизьких слимаків. Крім них, там примостилися величезна синя муха й щипавка. Найбільшу увагу привертала до себе щипавка. Вона була дуже збуджена, металася туди-сюди і щось гарячково вигукувала, розмахуючи лапкою-рукою. Жабки добре всього не чули, до них долітали тільки уривки фраз: «…полишена батьківщина», «…еміграційні процеси» та «…великий потік». Потім до них донеслося ще щось на кшталт: «Я сама вибрала таку життєву дорогу».

Ось так щипавка і плила на своїй гілляці за течією, а очерет, що ріс на березі, кидав смугасту тінь, і виглядало, ніби пливеш через довжелезні штаби.

Ассапа хитнула головою і, подивившись услід незнайомій комашині, спитала:

— І чого це їй треба. Виглядає, бідака, наче Богом ображена.

— Може, якось кавалок дерева, на якому вона пливе, таки приб’є до берега… Вона зійде, та й буде їй там нова батьківщина, — відповів задумливо Єн. — Цілком можливо, що таке станеться.

Ассапа кивнула на знак згоди.

— А тепер тягни сильно, як тільки можеш, — холоднокровно наказала вона.

Єн взявся до справи з чисто братньою самовідданістю. Як наслідок — хвіст і справді відірвався, від чого обидві жаби хляпнули у воду обабіч листка. Ассапа випірнула першою, і тепер це вже був не якийсь там пуголовок, а справжня, хоч би там що, жаба. Щасливі від осягненого, жаби обійнялися та дали клятву протягом усього життя завше допомагати одне одному в скрутну хвилину.

Як зазвичай, воно повсякчас так: коли нараз тобі посміхнулося щастя, тоді завжди маєш якісь хороші наміри на майбутнє.

На превеликий жаль, усім цим планам так і не судилося здійснитися, бо маленький Єн несподівано потрапив у полон до хлопчиська. А сталося таке: будь-яка розсудлива жаба, коли до струмка наближається людина, лелека або ж хтось набагато більший (тобто хто становить чи може становити потенційну небезпеку), стрибає на дно і збаламучує воду, щоби замаскуватися. Таке зробив і Єн. Одначе досконало відпрацьована тактика дала збій, бо хлопчисько прийшов зі зброєю-сіткою, прикріпленою до кола з довжелезним держаком. Скоріше всього, це знаряддя слугувало для ловлення метеликів. Проте хлопчик успішно використав його з іншою метою: впіймати Єна. Сітка підхопила жабеня, витягла на поверхню і, коли вода стекла, воно безпомічно заборсалося в очеретяних стеблинах на дні сачка. Потім бранець просто занімів, вражений несподіваною тактикою, небаченими досі тенетами, та усвідомивши, в яку халепу потрапив.

Хлопчик нетерпляче підняв сачок на рівень очей і почав роздивлятися улов, а Єн вжахнувся від розмірів, як йому здавалося, велетенських синіх очей, що розглядали його з-під копиці жовтого волосся, в якому виблискувало сонце. Після цього жабеня зовсім близько почуло жахливий громовий голос і через отвори у сітці побачило ще когось. Ця істота мала такі ж сині очі, проте волосся — набагато довше. Вона стояла і також з цікавістю зиркала всередину сачка. Правда, голос в іншої істоти був дещо тоншим. Говорили, звичайно, про нього. Звуки вилітати з червоних ротів двоногих, і було видно, як там зблискували білі зуби. Безуспішно намагаючись видертися по сітці, щоби втекти із пастки, Єн розпачливо думав про те, що, мабуть, попасти до дзьоба лелеки набагато краще, ніж до рук людей. Він почав проситися на волю, однак його не розуміли і не відпускали, а жабеня, своєю чергою, не тямило того, що поміж собою говорили діти.

Проте ми з вами можемо чудово зрозуміти їхню бесіду.

— От зараза, — незадоволено сказав хлопчик до маленької білявої дівчинки, яка вибігла разом з ним на перелісся, — знову упіймалася звичайна, брунаста. А мені хоча б раз справжню зелену квакшу вполювати.

— Ага, — погодилася його супутниця, — це знову брунаста, але ж гарненька яка, маленька, зовсім не така гидка, як великі!

Здавалося, що почувши ці слова, хлопчик задумався.

— Я її таки візьму з собою.

З цими словами він запхав руку в сачок і вхопив Єна.

— Може, хоча б ця розуміється на погоді, а як ні, то навчу. [2]

Юний мисливець узяв жабеня за лапку, вийняв з сачка і, піднявши догори, почав розглядати його на фоні неба. Тим часом дівчинка зняла кришечку з овальної, пофарбованої в зелений колір бляшанки, котру її брат носив підвішеною через плече. І ось Єн зник у ній, ніби в пащі зеленого чудовиська. Перед тим, як упасти на дно, наш бранець почув оглушливий, ніби удар грому, гуркіт, бо кришку швиденько поставили на місце. Це зробили похапцем, адже з бляшанки могли чкурнути раніше впіймані полонені. Опісля стало темно.

2

Уважається, що один з найточніших прогнозів — жаб’ячий. Шкіра цих земноводних має бути постійно вологою, тому в жарку суху погоду жаби сидять у воді, а перед дощем, коли вологість повітря збільшується, виходять «на прогулянку». Жабку використовували як домашній барометр. Жила вона в посудині з водою. І в цій посудині була маленька дерев’яна драбинка. Якщо жабка піднімалася по драбинці — буде дощ, плаває у воді — буде сухо та сонячно.

Загалом у багатьох народів поява жаби пов’язувалася зі зміною погоди, точніше — з дощем. В корінних жителів Австралії існує легенда, що посухи в центральній, пустинній, частині їхньої країни пов’язані з підступними намірами злої гігантської жаби, котра випиває усю воду. Щоби повернути воду, герої легенди намагалися цю жабу розсмішити. У Європі та в Англії вважалося, що квакша може викликати дощ, тож молилися, просячи її про це.

Єн досить швидко втямив, що потрапив у в’язницю. Так само швидко та зі страхом зрозумів, що тут не сам. Темрява навколо дзижчала, гуділа та шкрябала лапками об стінки бляшанки. Вона була наповнена переплетенням з ніжок, вусиків та крилець, вогких і сухих тілець. До того ж у тісному закритому просторі ще й різко пахло всілякими травами та квітами, адже в бляшанку накидали і їх.

Маленького Єна все більше охоплював страх, бо так воно завше: якщо вже налякався, то незнання, що робити далі, й темрява наганяють жаху все більше та більше. А жабеня, як вже не старалося, та розгледіти хоча б щось у пітьмі так і не змогло.