Небесний народ

Через деякий час ельф, заспокоївшись, підвів голову. Від сліз уже не залишилося й сліду, а голос задзвенів так ясно і чисто, як бринить натягнута струна від удару срібного молоточка. Водночас у його голосі не було нічого фальшиво-неприродного, він гармонував з довкіллям: зі співом вітру, птахів або голосом води у водоспаді чи струмку. Уку зачаровано слухала доброго духа, їй видавалося, що це сон, а ельф говорив:

— Якщо вже я ділю з вами радість та горе, то причина мусить бути в тому, що я втратив світ, у якому жив. Дотепер моя місія полягала в допомозі земній істоті зазнати найбільшого щастя в її житті. Після цього я повертався назад у мій світ і більше на землі не залишався. А тепер я живу на землі, я пов’язаний з нею, і ось ваша сутність потроху змінює мою. Таким чином, Уко, зараз моя душа трішки ельфійська, а трішки вже земна. Раніше я був покликаний зрозуміти вашу радість і ваші жалі, ваші бажання та провини, а також вашу красу і вашу бідність. Колись я прокидався для вас лише на короткий час. Моїм завданням було повернути все так, щоб чинилося якнайкраще. Я був наділений чарівною силою, а сам допомоги не потребував, оскільки визволення не потрібне тому, хто рокований на вічність. Ось так я і народжувався сріблястої мирної літньої ночі та жив якусь мить у земному світі блаженним, приносячи радість іншим, без власних бажань та безмежно вільний. А тепер все не так, бо порушив правило, отож пов’язаний зі скороминущим. Тепер, Уко, я сам потребую визволення, бо, порушивши правило, я глянув на земне сонце і побачив денне світло в усій його пишноті. А якщо ельф побачить сонце, то переходить у земний світ і мусить жити в ньому.

Тепер можеш зрозуміти, що діється у моїй душі? Коли нині хочу, як раніше, надихнути інших, то відчуваю і сам прагнення блаженства, а як забажаю пом’якшити чиїсь страждання, то й сам відчуваю їх, як свої власні. Раніше я приносив радість визволення, а тепер сам його потребую, щоб полишити землю. Ось тому я такий сумний.

Уку втупилася в темноту і мовчала. Вона була зворушена тим, що почула від ельфа. За якусь мить птаха спитала:

— То ти більше не щасливий?

— Та ні, — відповів той. — Моє щастя триває.

— А від чого ти щасливий?

— Я щасливий від того, що продовжую любити і не втратив надії. Хоча багато змінилося від того ранку, коли я вперше глянув на земне сонце.

— Так, звичайно, — погодилася Уку, — ти пізнав зовсім іншу любов.

— Любов… вона не може початися або ж минути, — запевнив птаху ельф. — Її можна пробудити, вона спала в мені.

Знову на якусь хвилю між обома, великою чорною совою на гілці липи і маленьким ельфом, що сидів поруч і ніжно мерехтів у темряві, запала тиша.

Першою вже зовсім скоро обізвалася сова. Вона на мить закрила свої великі круглі очі, котрі так само, як і в людини, були у неї не по боках, а в передній частині голови. Отож птаха сказала таке:

— Протягом століть наш народ пізнав багато і передавав отримані знання у спадок. Тому я завжди знала, ельфе: істоти з любов’ю в серці якраз і є тими, кому варто надіятися на спасіння. Однак повір також і мені, старій сові на ймення Уку, — щасливим може бути той, хто справді мудрий.

— Ні, — заперечив їй своїм тоненьким голосочком добрий дух, — усе якраз навпаки, той, хто по-справжньому щасливий, той і є по-справжньому мудрим.

Уку ошелешила відповідь ельфа. Вона довго роздумувала над його словами та над тим, що має відповісти.

— Мені потрібно добряче і ще не одну ніч обміркувати твої слова, — нарешті звільна промовила вона. — Стара я вже стала, а в такому віці робишся закоренілим і не любиш міняти своїх поглядів. Проте з твоїх учинків та з того, що кажеш, мушу визнати: ти дитя небесного раю. Ми з тобою зачепили старе як світ філософське питання. Скільки умів на землі воно вже тривожило! А скільки величних філософських мужів змусило воно втомлено спасувати — і сказати важко. Думки про щастя та мудрість залишають болючі рани, що печуть вогнем. Але тобі, блаженному у своїй природній простоті, це не грозить. Мета, до якої ми кінець кінцем прагнемо, дісталася тобі від самого початку. Очевидно, таким, як ти, царство небесне святими обіцяне наперед.

Ельф не обзивався: він ані заперечував, ані погоджувався зі сказаним совою, сидів тихо, склавши руки і дивився вдалечінь. Не можна було навіть з певністю сказати, що він взагалі слухав птаху. Нараз добрий дух просто заспівав у темряву ночі. Мовою людей це звучало приблизно так:

— Мій дім — світло, ясне небо — радість! Смерть і життя заступають одне одного щодень, душа ж моя непідвладна змінам буття. Доле моя земна — ти печаль гірка, і дари твої несолодкі. Я ж бо хочу залишати душу відкритою, сильною та співчутливою.

Зашелестівши листям, подув легкий вітерець. Він підхопив пісню і разом з прохолодою від лісової галявини поніс її над землею, що спала, у вишину до місяця. Сова несподівано здійнялася в повітря і беззвучно, мов тінь, шугонула над пшеничними полями. Вона теж полинула до нічного світила, що вже завершувало свій хід небосхилом, починаючи червоніти. Було в її польоті щось дивовижно сумне і водночас натхненне. Птаха летіла і дивилася на землю під своїми крилами: ниви, ліси, луги з вербами, людські хати, що затемнені та мовчазні копичилися, оповиті туманом, поміж дерев, — усе виглядало святковим і налаштованим на величне.

У нас, людей, таке відчуття з’являється, коли чуємо музику.

Розділ дванадцятий ТРАУЛЬ

На галявину з усіма її мешканцями прийшов теплий весняний вечір. Це був один з тих надзвичайно світлих вечорів, які сповнюють серця усього живого таким миром і спокоєм, котрі й словами описати важко. Сонце поволеньки ховалося за вузьке пасмо гір на заході, від чого їх краї спалахнули розпеченим золотом, а громіздкі хмари вдалині заіскрилися білим та криваво-червоним. Від цієї величної картини віяло такою ясою та спокоєм, що ніхто, підвівши очі до неба, не міг думати про щось дріб’язкове та непотрібне, і на всій землі запанували мир та щастя.

Відблиск сонця, що заходило, сягав найдальших глибин трав’яних заростів узлісся. Жовтяві промінчики струмували крізь листя старої липи, що здавалося, ніби легкий вітерець здуває потоками з її вершини щире золото. Квіти не могли заснути від щастя, котре переповнювало душі: до них і далі прилітали жуки та метелики — майже нечутні і від цього таємничі. Тихі гості не заважали, бо не хотіли перешкоджати благоговінню під ніжним прохолодним вітерцем, який заколихував.

Ось галявиною прокотився ледве чутний шерхіт. Він ішов від липи, у гіллі якої заплутувався вечірній вітерець. Так усі довідалися, що старе дерево, перед тим як прийде нічний спокій, хоче розповісти одну зі своїх історій про людей. Тихий порух липового гілля передався травам, квітам і тваринам, отож всі радісно чекали оповіді. Хіба може бути щось краще, ніж весняного вечора заплющити очі та прислухатися до голосу того, кого любиш, кому довіряєш! Він ще не хоче засинати, але й не хоче порушувати тиші прохолодної ночі, бажає продовжити щастя прожитого дня, відганяючи на деякий час сон, подібно до того, як це робить біль або сум. Проте радість та смуток у присмерку дня, що відходить, не мають своєї повної сили. Вони ніби розуміють, що схожі на протилежності в природі: світло й темряву. Тож ці два антагоністи почергово змінюють одне одного в серцях земних створінь.

Липа хотіла вже починати, але у заростях над ставком подала свій голос вільшанка. У золотистих променях він прозвучав так мило, викликав таку радість, що на якусь мить хотілося заплющити очі, щоб зберегти неповторність відчуттів, спричинених цією пташиною піснею. В сутінках шум вітру, дзюрчання струмка та спів пернатих зливаються в одну гармонійну мелодію, в якій усі створіння радо висловлюють дяку Небесному Отцю.

Коли вільшанка доспівала пісню до кінця, вона пурхнула в золотисто-зелене шатро липи й прислухалася, як і інші створіння, до шелесту велетенської крони. Отож я переповім вам оповідь старого дерева.

— Сьогодні прийшов вам час дізнатися, — почала липа, — звідки походить ім’я Трауленського струмка, біля якого ми всі живемо. Ця історія сталася, як сказали би люди, десь триста років тому. За цей час багато людей народилося і багато померло. Виглядали вони по-різному, так само як і вели себе, говорили та думали кожен по-своєму. Однак, незважаючи на всі відмінності між людьми, за своєю суттю вони залишалися все ж однаковими. Повірте мені: їх внутрішня природа є такою ж і дотепер. Не сумнівайтеся — знаю, що кажу’, бо довго вже перебуваю на цьому білому світі. За великим рахунком, вони завжди ставили перед собою лише два питання, від котрих, власне, залежить і їх, і наша земна доля. Я маю на увазі вічні питання: що для нашого серця радість, а що для нього горе? Усе інше з часом втрачає свою цінність, усе на землі швидко минається.