Небесний народ

«А хіба ви, люди, не набагато щасливіші? — продовжував свої міркування добрий дух. — Я живу серед звірів та рослин і не можу постати перед вами, а от тягне до вас ще сильніше та нестримніше, ніж у ту першу ніч, коли вперше побачив вас, пізнав ваше щастя. Ви — сонячні істоти, ви — благословенні, наділені вмінням сприймати геть усе на світі! Ви — багаті, ви можете тонко відчувати, можете радіти і сумувати. Я хотів би осягнути ваше єство, ваше вміння веселитися та сміятися заразливим сміхом, хотів би пізнати причину вашого суму та сліз. А скільки легенд про вашу велич і про вашу жалюгідність розповідають у старому світі!»

Десь із глибини підсвідомого виринуло, ніби давно забуті дитячі спогади, відчуття, що колись, в інші часи, він знав про це достеменно. Проте, майже доходячи до сутності якоїсь речі, нараз усе затьмарювалося, ніби чисте небо грозовими хмарами, розуміння вислизало, а на ельфа находив важкий сум, і він тікав зі світу думок та мрій, повертаючись у реальність видимого та відчутного.

«Життя, — думав ельф, — чудесне життя на землі…» У нього з’явилося відчуття, ніби він не тут, він спить, а все навкруги — тільки сон; йому мариться, що живе на землі серед земних істот. Ельф лежав, укритий темною пеленою ночі, і ця пелена таємничо та невимовно прекрасно оздоблювала усе навколо, а добрий дух тихо промовляв у цей морок, які люди самотні і як вони самі собі цю самотність створюють: «Причина має бути в тому, що я не звідси. Либонь, тому я відчуваю надзвичайну велич, неповторну красу й особливість в усьому, що тут відбувається. Той, хто тут провів дитинство, народившись від земних батьків, свій серед своїх, той виростає у звиклому оточенні. Його не мучать душевні потрясіння та здивування. Таким усе довкруж помалу стає звичним, вони обвикають до прекрасного навколо себе, сприймають усі ці чудеса, як звичайну буденність, як само собою зрозуміле. Земні мешканці мають певність у тому, що бачать, та холоднокровно споглядають довколишній світ. Земля для них — рідний дім, подив у людей викликає лише смерть, яка водночас є тим, у чому вони твердо переконані. Усі створіння, з якими я тут познайомився, наділені більшою впевненістю та більшим чуттям належності до чогось, ніж я, проте вони менше зачаровуються. Мабуть, причина в тому, що земля для них давно вже звичний дім, а от зі мною все по-іншому: я не можу не помітити очевидного дива. Я ж бо ніколи не пройду галявиною, не звернувши уваги, які прекрасні на ній квіти. Коли я вперше побачив на небі мерехтливі цяточки, то вже знав, що це — зорі. Також з першого погляду впізнав усмішку, хоча вона була чужою на моїх губах. А от ніколи досі не бачені сонячні промені полонили мене, викликавши відчуття невимовного щастя. На людей теж дивилися з високості небесні світила, викликаючи сльози радості чи болю, а вони не знали, що то таке. Це стало їхнім єством ще до того, як осягнули його сутність. Цілком можливо, що люди набагато щасливіші перебувати під благодійним впливом своєї землі, зовсім не усвідомлюючи цього. Вони просто сліпі і навіть не задумуються над таким. А воно і краще: пишнота землі настільки велика, що людина, очевидно, мусила б скоріше померти, ніж одного дня відчути її усю нараз».

І ось, коли в оцю тиху весняну ніч ельфа обсіли такі дивні, хвилюючі та благоговійні думи і помисли, раптом його охопило незвичне відчуття, від якого аж здригнувся та розвів руки. Він ніби хотів обійняти, втримуючи коло себе, надмір ніжності, та ніяк не міг зрозуміти, що це таке з ним відбувається. Ельф тільки пригадував собі двох закоханих, які сиділи, обнявшись, тої літньої ночі, коли він прокинувся. Також пригадував пишноту квітів та суцвіть, що буяли навколо, яскраве сонце над галявиною, радість птаства в пишній зелені крон. У цей момент, перебуваючи в стані душевного одкровення, несподівано ельф відчув сутність тієї сили, котра поєднувала його з усім живим у природі. Він не міг стриматися, щоб не заспівати. Добрий дух звертався до далини, що квітла у сяйві місяця, до всеохопної, живої природи, яка очікувала від нього свого визволення. У нічній тиші речитативом лунали слова:

«Ти моя, бо я тебе кохаю, не осягнути силу мого щастя. Молю я долю змилостивитися і мою душу з твоєю поєднати. Що з тобою діється, нехай і мені буде, прислухайся до любові, вона у тобі. Навчися розуміти мої почуття, своєю принадою тугу мою зціли».

На сході зарожевів вузькою смужкою світанок, і ельф склав розведені руки.

«Я побачу вас усіх, з усіма познайомлюся і полюблю вас такими, якими ви є. Земні істоти, ви тепер зі мною, — думав він, — і це буде моїм щастям».

Розділ четвертий ЛІСОВИЙ ЛЮД

Ельф сидів, а під ним і над ним колихалися квіти. Власне кажучи, це було його найулюбленіше заняття, і нічого кращого собі не бажав: лиш би проводити найбільше часу в товаристві квітів. Тоді ельф почувався найщасливішим у цілому світі, бо квіти скрашували сум його самотності, перетворюючи журбу на свято. Добрий дух сидів на зручно вигнутому листку папороті. Навколо нього стрімко злітати вгору стебелини трав, які невпинно колихалися, гомоніючи під м’якими подихами вітерцю. З висоти лунало дзижчання різних комах, що зливалося в одну пісню-мелодію. У трав’яному лісі панував жвавий рух. Між стеблинками снували різні комашки. Усі були страшенно зайняті та постійно квапилися, проте робили усе з радістю, бо день видався-таки ясним.

Навіть повірити важко, скільки всього може жити на малесенькому клаптикові землі, за яким спостерігав зі свого улюбленого місця ельф. Тут повзали, переливаючись різними кольорами, жуки, швиденько сновигали мурашки та неквапно сунули лісові равлики, а в повітрі миготіли крильцями метелики. А ще тут була незліченна кількість усілякої дрібноти, що жила на рослинах, харчуючись їх листками чи квітковим пилком. Ці мешканці галявин дуже маленькі й живуть в глибині тінистої зелені, тому їх можна побачити лише тоді, коли довший час спостерігати за одним місцем. Манюні жителі, подібно до великих тварин, сильно відрізняються поміж собою за виглядом, способом існування, кольорами та вподобаннями.

Відразу було видно, що комашня з трав’яного лісу набагато сміливіша та жвавіша за квіти, які надзвичайно полохливі і терпляче чекають своєї долі. Ельф, нахиляючись, глибоко занурювався у квіткові чашечки, тож їхні відблиски та кольори відсвічувалися на його ніжному обличчі. Вдихаючи квіткову свіжість та аромат, добрий дух зрозумів їхні найпотаємніші бажання і покликав бджіл.

Дві золотаві комахи, сп’янілі від теплого духмяного аромату, одна за одною залізли у квіткову чашечку, огорнуту жовтявим сяйвом. Рослина дрібно тремтіла і важко та глибоко дихала.

— Ельфе, любий ельфе, що це діється зі мною? Я така щаслива, — прошепотіла вона.

Добрий дух кивнув їй на знак згоди та блиснув очима.

— Весна, — відповів він, — весна прийшла. Вона проникає у твоє єство, охоплює тебе все більше і більше. Заспокойся, люба.

Вітер приносив з лісу різні аромати, які чергувалися без упину, й ельф відчув, як ці запахи непомітно переносять його у чудесні світи, що належать іншим. «Душевні переживання змінюються одне одним, — подумав він. — От зараз я заплющу очі — й вони наповнять моє серце».

Зміна відчуттів раз по раз зачаровувала нашого крилатика, і він поринав у кольорові, наповнені світлом і запахами мрії, у які вривалося веселе щебетання пташок.

«Коли вітер донесе пахощі диких троянд з куща і я почую голос берестянки, — думав ельф, — серце зовсім по-іншому стрепенеться, аніж від прохолодного подиху бузку та співу дрозда».

— Неси мене, Боже, від однієї радості до іншої, — промовив добрий дух, — але пощади моє серце, щоб не вискочило з грудей від щастя.

Веселе гудіння комашні над квітами звучало за червоними запонами повік, що прикривали його очі. Цей шум скидався на далекі звуки-подихи органу, на ледь чутний клекіт заобрійного моря. Довколишні звуки, переплітаючись із шепотінням листя та майже невловними голосами трав і квітів, творили мелодію, яка так ніжно й неголосно бриніла, що людське вухо могло її почути, лише коли терпеливо прислухатися.

Щедрість та багатство природи вражали маленького ельфа. «Благословенні ви, ті, чим я можу відчувати! — гукнув він. — Мої очі, слух і нюх — джерело і ґрунт мого земного блага. Я відчуваю усіма часточками своєї душі, як життя торкається мене, подібно до того, як легкий вітерець торкається дзеркальної поверхні води. Кожен з мої органів чуття має щось дивовижне, однак ти, моє серце, наділене найчудовішим: у тобі живе моя туга за домом».

Буяння природи ніяк не стишувалося, а навпаки, з кожним днем набувало все ширшого розмаху. На галявину прибувало щораз більше нових тварин. Деякі приходили і йшли далі, а інші залишалися там назовсім.

* * *

Одного ранку на узлісся прилетіла пара диких голубів. Їхні сміх та веселі перемовини було чути вже здалеку. Обоє справляли враження надзвичайно щасливої пари. Їм сподобалася липа. Птахи почали досліджувати дерево, перескакували з гілки на гілку, розглядали сухі цурпалки зламаних гілок та перевіряли кожне дупло, кожну заглибину в стовбурі. Коли після оглядин виявилося, що на дереві вже мешкає сова, голуб з голубкою задумалися.

— До струмка близько, вода поряд — це поважна причина, з якої я б тут поселилася, — хазяйновито промовила голубка. — Зручненько ж як! Вранці можна скупатися, крім того, з одного боку маємо поля, а з іншого — густий ліс. Хороша місцина. А глянь на мох унизу, який він у сонячних променях!