Небесний народ

— Я з совою на одному дереві мешкати не буду, — заперечив їй голуб. — Від такого сусідства нічого хорошого не жди. Та ні, я проти сов нічого не маю і не ставлюся до них упереджено. Проте від них у мене — мороз поза шкіру.

Птахи здійнялись у повітря, голосно залопотівши крильми, та й полетіли геть. Звук від їхніх крил ще довго стояв у лісовій тиші над кронами.

Часом рано-вранці між деревами можна побачити канюка, який полює. Він летить, безшумно розтинаючи повітря, вишукує гострим поглядом барвистих очей здобич на землі. Його лет урочистий, грізний, а помахи сіро-бурих крил надзвичайно сильні. Спостерігати за цим хижим птахом, що живе у гордовитій самотині, було вельми захопливо.

А одного дня на узлісся прийшла кицька. Господи Боже ти мій, як вона зручненько вмостилася просто серед галявини у квітах та й почала старанно вмиватися! Видавалася надто добродушною: ну ніби все так файно на білому світі, і небезпеки ніякі на неї не чигають, і сама вона така чуйна-мила та жодних нехороших умислів і в думках не має! Якусь мить на галявині запанувала сторожка тиша, і лише струмок зовсім не зважав на тварину, а дзюркотів собі як і перше. А от вся лісова дрібнота затамувала в острахові дух. Хто знайшов собі певний сховок, той підозріло та напружено спостерігав звідти за кішкою. Нічого дивного в поведінці жителів узлісся не було. Від кота, як зазвичай, мало хорошого, скоріше навпаки: треба остерігатися, та ще й як. Певна річ, якщо ти більший чи спритніший від нього, то, звісно, сприймаєш його не стільки як хижака, скільки як надзвичайно граційну та привабливу істоту. А вони, коти, без сумніву, такими і є. Безумовно, нам важко зрозуміти той жах, який охопив усю лісову дрібноту. А поставте себе на місце тих, на кого котячий рід полює чи здатен упіймати. Вони ж не більші за одну з лап цього хижака. Ось тепер можете собі уявити, якого жаху нагнала люба нам кицька.

Саме про цю кішку можна було б досить багато оповісти, і навіть трішки шкода, що в цій оповіді не про неї мова. Вона спочатку жила в людей. Серед них народилася і виросла. Але її хазяїн одного дня вирішив переїхати з обжитого місця. Відомо, що коти дуже прив’язані до своєї домівки, тобто не хочуть її міняти на іншу. Отож наша кицька залишилася. Проте люди, які прийшли замість її господарів, ставилися до неї погано, і кішка, довго не роздумуючи, вирішила одного дня шукати свого щастя сама по собі. Вона пережила важку зиму і часами була вже готовою повернутися назад до людей. Однак зима проминула, і ось тепер, навесні, киця вважала свою долю зовсім не поганою.

Уку, стара сова, надійно сховавшись у дуплі, спостерігала за кішкою згори. Зеленкуваті очі кицьки виблискували на сонці металевим відливом, хутро у розкішну смужку було охайненьке та чистеньке. Вигляд хижачки викликав захват: доглянута, здорова та граційна. Уку бачила, як кішка проводила лапкою по мордочці і прилизувала рожевим язичком волосинки, відстовбурчені на хутрі. Мудра сова задумливо розглядала пухнасте створіння. «Хто би міг подумати, — міркувала вона, — що така ніжна на вигляд тварина може зістрибнути з верхівки дерева чи даху зовсім без шкоди для себе? Хто зможе побачити у цій волохатій мордочці прихованого лютого хижака, пластичного, сильного та незмінного у власних повадках? Як це так влаштовано, що незвична сила, спритність і безстрашність поєднані з простодушністю, нелукавою усмішкою та милою граційністю? Чи не приховує це облуди?»

Уку не могла відірвати погляду від кішки. Стара птаха довго і критично, як це властиво тільки совам, розглядала хижачку і роздумувала про її натуру. «Вона вміє поставити на місце найбільших та злих собак, — думала сова, — а деколи навіть і з людиною дасть собі раду, а виглядає, виглядає, немов дитинча налякане. А як же вона насолоджується сонечком! Оце ж бо справді важко сказати, що в природі добре, а що зле. Вочевидь, про це можна судити лише за її вчинками. Який рішучий у неї погляд, ці дикі очі! — продовжувала свої роздуми Уку. — Напевне, ця сила і незламність буде світитися у її зіницях до останнього подиху».

Стара птаха не могла стримати свого захоплення, що було справою геть надзвичайною, бо слід зауважити, що коти аж ніяк не належать до найкращих друзів сов. Проте в Уки була причина роздивлятися тварину. Багато років тому сова стала мимовільним свідком котячої смерті. Це трапилося вночі на сільському подвір’ї. Уку часто бувала там. Кішку застрелив син селянина. Убив за те, що вона наробила шкоди, поївши чи то курчат, чи то качат. Куля потрапила нещасній в груди і пройшла навиліт. Незважаючи на це, тварина знайшла у собі сили ще втекти, видряпавшись на дерево. Вона так прудко це зробила, що аж не вірилося в якесь поранення. Проте потім кіготь за кігтем лапи перестали слухатися, і плямисте тіло безсило сповзло з гілки. Кітка не зронила жодного звуку і тільки коли впала додолу, стало зрозуміло, що вона вже не в змозі контролювати свої рухи. Тваринка згорнулася клубочком у траві й з останніми подихами закричала. Це був зойк, від якого в Уки захололо серце. Молодик, що стріляв, хотів було підійти ближче, але, нажаханий криком, відсахнувся. Тричі поспіль рвалося затяжне волання з прострелених грудей кішки. Видавалося, що це не був крик від болю, це був дикий сум за красивим та вільним життям. Природа навкруги застигла, прислуховуючись до її стрімкої кончини.

Жахливо чути передсмертний крик могутніх світу цього. Проте ці звуки зовсім не мають у собі нічого жалюгідного, в них не бринять нотки жалісливої просьби про допомогу. Ніяких тобі благань чи стогонів, скоріше навпаки: вчувається згасання наповненої металевою міццю сили, яку спинили на ходу. В даному ж разі — неможливо описати самотність тужливих криків кішки, які звучали в ту пору, пронизуючи місячну ніч.

Тоді, сповнена відрази, Уку стрімко кинулася геть зі злощасного подвір’я. Ця подія глибоко схвилювала її, схвилювала, але не нажахала. Якраз навпаки — побачене дивовижним чином надихало. Уку раз по раз згадувала ту смерть і завше думала: «Яка ж це могутня сила — прагнення жити! Така міць живе і в мені. Разом з тим, не меншою могутністю наділена також і невідворотна смерть».

Отож тепер стає більш зрозумілим, чому стара сова так довго і задумливо спостерігала за кішкою, що лежала на галявині. До речі, вона перебувала там зовсім не довго і незабаром пішла геть. Наскільки мені відомо, більше ніколи пухнаста гостя там не появлялася.

Розділ п’ятий СМЕРТЬ ДУБА

Неподалік галявини, на самому краю долини ріс дуб. Він був найстарішим деревом у цілому лісі. Та що там у лісі! У всьому тому краєві не було древнішого за нього. Цієї весни дуб засох.

Про це знали вже повсюди. Ще минулої осені чи не останні фрази старого дерева шамотіли згадкою від куща до куща, від дерева до дерева по всій місцині. А навесні прошелестіли його передсмертні слова прощання. Довкола могутньої крислатої постаті дуба все цвіло та буяло. Його величезні ґудзуваті віти-руки розкинулися над зеленим, хаотично заплутаним виром нового молодого життя, немов благословляючи його, а останні зітхання-подихи дерева знайшли відгук у кожному серці того, хто тут жив. Незбагненний вирок поклав край сотням років буття гіганта, примушуючи усіх навколо здригнутися від священного остраху. Поспіль довгими ночами, ясними ранками та в білий день щось зітхало подихами вітру в голій безлистій кроні дерева, а пташиний спів розносив по всій окрузі траурну пісню кількасотлітнього велета.

В один з таких днів подих вітру доніс до нашого ельфа жалісливий стогін помираючого, і той ніяк не міг його забути. Ельф помітив, що про це вже знають усі, отож тепер, під час своїх прогулянок лісом, він відчував необхідність прислухатися, чи не ввірветься знову в сповнені життєвої снаги голоси молодих дерев сум пройденого життя та жалі старого дерева. Якось він уловив ці звуки і здригнувся від остраху. Сум дуба, що засихав, бринів так тужливо та безоглядно, що ельф внутрішньо аж затерп від усвідомлення цієї невимовної скорботи.

Добрий дух пішов на голос приреченого дерева. Як болісно чути завмираючий голос дуба, котрий незабаром засохне! Та ось ельф побачив якусь квіточку, що саме почала розпускатися, спрагло насолоджуючись росою, а навкруги в нетерплячому очікуванні сонечка все птаство гамірно та весело виспівувало. Ельф кинувся у мох, простягнувся горілиць і, прислухаючись, поринув у світ звуків. З того часу він робив таке неодноразово: приходив на це місце в лісі коли вдень, а коли й серед ночі. Саме там, де колись зеленів гігантською кроною старезний велет, був затінок. Небо навколо засохлого дерева немов увібрало, наситившись, смерть могутнього дуба, і ельф відчував це, його душа наповнювалася смутком прожитих століть, немов келих наповнюється вином.