Неоднаковими стежками

Після цієї події, що скоїлась нес­подіва­но й не­га­да­но, знов пішла по селі по­го­лос­ка, що та­ка са­ма тру­са­ни­на бу­де ще й у док­то­ра і вчи­те­ля, а по око­лиці пішли сли­хи, що вже в їх і тру­си­ли, навіть і в тих, в ко­го во­ни бу­ва­ли в гос­тях.

Така чут­ка дійшла й до Дер­качівки. Гу­ко­вичі стур­бу­ва­лись. Ліда, по­чув­ши за це, од­ра­зу ніби охо­ло­ла. Ми­шук запріг ко­ня й за­раз побіг до бра­та. Він оповістив бра­тові за та­ку чут­ку, але дізнав­ся на­пев­но, що нічо­го то­го не бу­ло, що то тільки пішла скрізь поб­ре­хенька. Ми­шук вер­нувсь до­до­му зас­по­коєний.

Вже нап­рикінці літа Яків Ки­ри­ко­вич на­пи­тав собі місце на Кав­казі, десь на Ку­бані. Тоді він на­ва­жив­ся взя­ти в батьків Ліду й виїхать з нею в ті да­лекі краї, ку­ди не дос­тяг­ли б людські довгі язи­ки з око­лиці Дри­жи­по­ля.

Найнявши пош­тові коні, він од­но­го дня зран­ня побіг в Дер­качівку, на­ва­жив­шись щи­ро й пря­мо по­го­во­ри­ти з ста­рим батьком, щоб він ви­дав за йо­го Ліду.

Гуковичі тільки що ви­пи­ли вранішній чай і ще сиділи за сто­лом та ба­ла­ка­ли, як у бра­му вско­чи­ли коні й підко­ти­ли ду­же швид­ко під ґанок. Усі зир­ну­ли у вікно і впізна­ли Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча. По­го­нич спи­нив баскі коні. Во­ни на­че спи­ни­лись на льоту й рап­том ста­ли ко­ло ґанку, як уко­пані. Док­тор, ніби ха­па­ючись, стриб­нув з візка. Усів гор­ниці од­ра­зу ущух­ли й не­на­че дух при­таїли.

–  Яків Ки­ри­ко­вич! Чо­го це він так спо­за­ран­ку?
– про­мо­вив батько.

–  Щось тра­пи­лось! Щось є!
– ви­хо­пив­ся Ми­шук.
– Увігнав­ся в двір швид­ко, не­на­че за ним хтось го­ниться. Мо­же, тікає?

–  Цей нес­подіва­ний приїзд який­сь ли­ховісний. Щось скоїлось!
– ска­зав батько.

–  А мо­же, втікає та має на думці пе­ре­хо­ваться в нас на який­сь час, - обізва­лась з пе­ре­ля­ку Ме­ла­ся, при­га­дав­ши уся­кові сли­хи за Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча.

–  Може, й навсп­раж­ки так! Бо чо­го б пак він оце приг­нав­ся нес­подіва­но до нас, ко­ли він, са­мо по собі, втя­мив же моє ви­раз­не на­тя­кан­ня, бо вже дав­ненько по­ки­нув свої часті одвіди­ни. Я не ва­га­юсь в то­му, що він до­га­дав­ся, що такі, як він, одвідачі мені не­упо­добні, - бу­бонів сли­ве ниш­ком ста­рий, щох­ви­ли­ни сподіва­ючись, як неп­ро­ха­ний одвідач от-от наг­ло всту­пить в по­кої.

В две­рях з'явив­ся нес­подіва­ний і неп­ро­ха­ний гість, тро­хи зблідлий і по­марнілий, і поз­до­ров­кав­ся з усіма.

Його наг­лий приїзд зди­ву­вав усіх. Усіне­на­че ос­товпіли й з ди­ва витріщи­ли і вти­ри­ли в йо­го очі. Усім бу­ло ніяко­во; всі чо­гось ніби зля­ка­лись. В Ліди сер­це охо­ло­ло й спи­ни­лось на од­ну мить. Во­на зблідла на ви­ду, аж по­по­лотніла. Але не­за­ба­ром сер­це не­на­че ожи­ло й за­ки­да­лось швид­ко та хут­ко. В неї що­ки рап­том по­чер­воніли. Во­на до­га­да­лась, чо­го так нес­подіва­но при­ка­тав док­тор.

–  Вибачайте, що неп­ро­ха­ний і, пев­но, не­ба­жа­ний гість при­був до вас з одвіди­на­ми. Але мої одвіди­ни бу­дуть ос­танні. Я при­був до вас по ве­ли­ко­му зад­ля ме­не ділу й му­шу по­го­во­рить з ва­ми, Андріяне Ки­ри­ло­ви­чу, та з ва­ми, ма­мо!
– го­во­рив мо­ло­дий хло­пець якимсь ніби по­таємним, при­ду­ше­ним го­ло­сом.

«Мабуть, оце тікає, а за ним го­няться слідком», - по­ду­ма­ли Ме­ла­ся й ма­ти й обидві по­ля­ка­лись на смерть.

–  Що тра­пи­лось? Кажіть хутчій! Не муч­те нас, - про­мо­ви­ла ма­ти, не­на­че аж крик­ну­ла.

–  Нічого та­ко­го не тра­пи­лось. Я приїхав по­го­во­ри­ти за свою до­лю та за до­лю Ліди Андріянівни, - ска­зав док­тор вже спокійніше й го­лосніше.

–  Дбайте пе­редніше од усього про свою до­лю та про свій та­лан. До­лею доч­ки пик­лю­ва­ти­муться батько та ма­ти, - ска­зав батько й на­су­пив свої довгі й густі бро­ви так, що в йо­го вид став ніби сер­ди­тий.

Мати важ­ко зітхну­ла: во­на за­раз до­га­да­лась, за яку то Ліди­ну до­лю Ула­се­вич роз­по­чав роз­мо­ву з батьком.

–  Ми з Лідою Андріянівною вже дав­ненько поєдна­лись дум­ка­ми та пог­ля­да­ми, бо ми дер­жа­лись од­на­ко­во­го пря­му­ван­ня, ко­ха­ли­ся в од­на­ко­вих прин­ци­пах. Єднан­ня ідей, єднан­ня душ - це ве­ли­ка по­таємна си­ла між людьми, що єднає їх між со­бою. Де бу­де єднан­ня лю­дей, єднан­ня душ, де бу­де од­на­ковість пог­лядів, там до­ко­неч­но бу­де зго­да й мир­но­та і в житті, там тільки бу­де щас­тя, те щас­тя, кот­ро­го так ба­жа­ють і так шу­ка­ють усі лю­де.

–  Говоріть! Усякі ваші ідеї та те­орії ніко­ли не бу­ли та й, надісь, ніко­ли й не бу­дуть завсідні й віковічні, бо во­ни змінливі, навіть швид­ко­ми­на­ючі: в один час па­ну­ють одні, а че­рез який­сь час з'явля­ються інші на їх місце. Це все не­дов­говічне, над­то вже змінне та те­ку­че. Та­кий грунт під но­га­ми за­над­то не­без­печ­ний. Зго­дом ви мо­же­те не зійтись з Лідою в якихсь там прин­ци­пах, навіть мо­же­те че­рез це пос­ва­риться, по­ла­ятись і роз'єднаться, а мо­же, й розійтись, бо ви ж жи­ти­ме­те невінчані. А сер­це людське змінли­ве. Ко­хан­ня хо­ло­не. Дум­ки та уся­кові гад­ки зміня­ються. Це грунт не­без­печ­ний, хист­кий. З нез­нав­ки та з не­тя­му­чості ви на­коїте самі собі ба­га­то ли­ха. За­не­хай­те ви усю цю спра­ву! Ви­киньте геть усе це з го­ло­ви, вер­тай­тесь до­до­му й знов за­ход­жуй­тесь ко­ло пе­реднішої, справді ко­рис­ної праці гро­ма­дянсько­го діяча, - ска­зав своє на­путіння Гу­ко­вич.

–  Воно то й так! Але, окрім цього, я, бач­те, вже дав­но щи­ро по­ко­хав Ліду Андріянівну, а во­на по­ко­ха­ла ме­не. Ми далі не мо­же­мо жи­ти нарізно од­но без од­но­го. Ми поєдна­лись і че­рез сим­патію душ, і че­рез лю­бов. Бла­гос­ловіть нас на чес­не жит­тя до са­мо­го кінця на­шо­го жи­вот­тя!
– про­мо­вив міцним і спокійним го­ло­сом Яків Ки­ри­ко­вич і сміли­во по­ди­вив­ся ста­ро­му в вічі, жду­чи од­повіді.

–  Схаменіться! опам'ятай­тесь! Що ви то­ро­чи­те! Ваш брат дер­жить стар­шу мою доч­ку, а ви сва­таєте мен­шу. Це ж бо­жевільство! Це ж на­хаб­но й…

–  Для сер­ця не­ма тут нічо­го бо­жевільно­го й на­хаб­но­го. По­чу­ван­ня лю­бові вольне й не си­лу­ва­не, як са­ма вольна во­ля, не си­лу­ва­на дум­ка. Бо вольної дум­ки не мож­на замк­ну­ти в тюр­му, не мож­на зни­щи­ти або вби­ти з гар­ма­ти чи з руш­ниці, не мож­на спи­сом за­ко­лоть. Та лю­бов і не єсть який­сь вчи­нок, якась подія, кот­ру мож­на спи­ни­ти і вга­му­вать або приг­но­бить. Я доб­ре по­чу­ваю в серці, що я вво­ляю не свою во­лю, а во­лю якихсь невідо­мих по­таємних сил, котрі нев­га­мо­ва­но пра­ву­ють моїм сер­цем, пра­ву­ють мною і па­ну­ють на­до мною не­по­бор­но й не­пе­ре­мож­но. Не ми па­нуємо над ни­ми, а во­ни опа­ну­ва­ли ме­не й Ліду. Я не маю на думці поб­раться з Лідою по­таємно, по­тай од вас. Бо­ро­ни бо­же! Але, як доб­рий до своєї ди­ти­ни батько, ви не за­бо­ро­няй­те нам поб­раться й жи­ти вкупі. Дай­те нам щас­тя.

–  Нізащо! Ніко­ли в світі не дам я та­ко­го доз­во­лу!
– крик­нув батько й рап­том зблід на ви­ду.
– Це в вас якісь док­торські пог­ля­ди! Ця ва­ша на­мо­га неп­рав­ди­ва, на­хаб­на й навіть кривд­на для нас! Це ж безг­луз­дя! А що ска­за­ли б за ме­не лю­де? Ви ж лю­ди­на мірко­ва­на. По­судіть самі й поміркуй­те про ваш вчи­нок. Піде по­говір, піде опо­ро­ка на ме­не й на матір. Що ви оце за­ду­ма­ли? Ви при­ве­ли якесь не­щас­тя в мою гос­по­ду. Ніко­ли цього не бу­де! Не дам зго­ди!

Мати сиділа смут­на та за­ду­ма­на, аж го­ло­ву по­хи­ли­ла. В її серці нес­подіва­но не­на­че на­но­во ви­ник­ли усі му­ки, які во­на ко­лись дав­но пе­ре­терпіла в той час, як її батьки дов­го не да­ва­ли зго­ди на вінчан­ня з Гу­ко­ви­чем. Во­на зга­да­ла, як в той час пе­ре­му­чи­лась та пе­ре­пе­ча­ли­лась; а те­пер во­на не­на­че вдру­ге страж­да­ла од тих давніших мук, спо­чу­ва­ючи своїй ко­ханій Ліді.

–  Коли, Андріяне Ки­ри­ловн­чу, не бу­де ва­шої волі й зго­ди, то ми все од­но зійде­мось і до смерті не роз­лу­чи­мось з Лідою, - ска­зав з при­тис­ком і зав­зят­тям Ула­се­вич.