Неоднаковими стежками

–  Навідуйтесь же до нас! Ми ж те­пер не чужі, а свої, - про­мо­вив Андріян Кирилович до Ула­се­ви­ча.

–  Спасибі вам! Заїжджа­ти­му й до бра­та, і до вас.

–  Як бу­де­те будлі-ко­ли в об'їзді по се­лах, за­вер­тай­те до нас на обід, на чай або й на ночівку, - до­да­ла ста­ра Гу­ко­вич­ка.

–  Спасибі вам! спа­сибі за лас­ку!
– дя­ку­вав Яків Ки­ри­ко­вич на про­щанні, виїжджа­ючи в пізні об­ля­ги з дво­ру.

Візник пог­нав прудкі пош­тові коні й швид­ко по­ка­тав по рівно­му би­то­му шля­ху. Ула­се­ви­ча не­на­че за­ко­ли­ха­ла й за­гой­да­ла труська пош­то­ва чор­топ­хай­ка. Не­бо аж ся­ло й ми­готіло яс­ни­ми зо­ря­ми. Вог­ке повітря, нічна ти­ша бадьори­ли ду­шу, навіва­ли ду­ми та мрії. Ула­се­вич по­чу­вав, що йо­му лег­ко на серці, приємно на душі, так приємно й радісно, як бу­ло тоді, ко­ли він скінчив універ­си­тетські ек­за­ме­ни, дос­тав доб­ре засвідчен­ня й дип­лом і ка­тав на се­ло до батька, що був ми­ро­вим по­се­ред­ни­ком, на спо­чи­нок. «Одна­че ця глу­ши­на не та­ка вже й справді не­го­ден­на та нікчем­на, як мені пе­редніше зда­ва­лось. І ту­теч­ки щось за­во­ру­ши­лось, щось путнє, прог­ре­сив­не ви­ни­кає в го­ло­вах ту­тешніх людців… Во­ни не усі та­ки темні та бай­дужні до рідно­го краю, щось за­ду­му­ють, про щось ми­ти­ку­ють, сил­ку­ються чимсь пос­лу­житься Ук­раїні», - ду­мав Ула­се­вич, ко­ли­ва­ючись на візку, не­на­че на бай­да­ку од здо­ро­вої хвилі.

І йо­му ста­ло радісно на серці. Надії на кра­щу бу­ду­щи­ну за­ми­готіли в йо­го душі, не­на­че ті ми­га­ючі зорі, що ди­ви­лись на йо­го з ви­со­кої ви­со­чині. За­во­ру­ши­лись мрії й пішли од­на за дру­гою, не­на­че хви­ля за хви­лею. Ви­ник­ли в душі надії на кра­щу бу­ду­щи­ну людсько­го жит­тя.

І ду­ми се­ред тем­но­го сте­пу ни­за­лись, не­на­че на­мис­ти­ни в раз­ку на­мис­та. А пиш­на ти­ха ніч, при швид­ко­му ру­шенні по сте­пу, ніби повіва­ла кри­ла­ми й навіва­ла ду­ми та мрії, ве­селі й радісні.

А се­ред тих мрій ніби ви­ри­на­ли Лідині палкі чу­дові очі, по­таємні, як тай­ни без­меж­но­го зо­ря­но­го не­ба. І він не­на­че вглядів їх десь на небі се­ред най­кра­щих, най­ясніших зірок.

Вже над­ворі зо­ря­ло, і над сте­пом зійшла й за­ми­готіла пиш­на вранішня зо­ря, не­на­че з сте­пу на не­бо чи­ясь ру­ка ки­ну­ла зо­ло­тий клу­бо­чок, об­си­па­ний ми­га­ючи­ми діаман­та­ми. Той клу­бо­чок по­ко­тивсь уго­ру се­ред на­тов­пу дрібненьких зірок, мов ве­се­ла мо­ло­да вий­шла з ха­ти се­ред дру­жок. Ула­се­вич не­са­мохіть за­ди­вивсь на ту ве­се­лу вранішню зірку, що ве­ла за со­бою ро­же­вий ра­нок. І ніби срібним промінням за­ми­готіла в йо­го серці радість та надія на якесь ве­ли­ке щас­тя.

«Не до­ве­деться нам поб­раться… Але я вже поб­ра­тав­ся з то­бою й по­чу­ваю, що ти в ме­не в серці од­на світиш і світи­ти­меш до кінця мо­го жи­вот­тя, як ота ве­се­ла вранішня зірка. І не за­бу­ду, до­ки жи­вий бу­ду, ні цього май­сько­го ве­чо­ра, ні твоїх чор­них очей, ні твоїх доб­рих ду­мок», - ду­мав Ула­се­вич, по­вер­та­ючи з сте­пу в сон­не се­ло, ося­яне ти­хим ро­же­вим од­лис­ком вранішнього сяй­ва на сході сон­ця.

IX

Мелася та Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, поїхав­ши в Київ за­раз після вінчан­ня, дов­генько зад­ля­лись в Києві. Бу­ли з одвіди­на­ми в усіх своїх знай­омих. На­гу­ляв­шись до­нес­хо­чу й ску­пив­шись, во­ни вер­ну­лись до­до­му. На од'їзді до Києва батько дав Ме­ласі гос­тин­ця п'ять со­тень кар­бо­ванців од се­бе та п'ять со­тень, по­да­ро­ва­них ста­рим бур­тянським дядьком на «шпильки» для мо­ло­дої. Ме­ла­ся на­ку­пи­ла собі зо­ло­тих се­ре­жок, бро­шок та брас­летів, Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич ку­пив за трис­та кар­бо­ванців чу­до­во­го ко­ни­ка-ска­ку­на. Реш­ту во­ни пот­ро­ху розт­ринька­ли, що й самі не зог­ляділись. На до­ро­гу й для розп­ла­ти в гос­ти­ниці Ме­ла­ся му­си­ла по­зи­чить сто кар­бо­ванців в доб­рої Таїси Андріївни.

Трохи зго­дом якось раз заїхав в Дер­качівку Яків Ки­ри­ко­вич по до­розі в час об'їзду по се­лах. Ме­ла­ся бу­ла не­ви­мов­но ра­да. Во­на при­че­пу­ри­лась, по­начіплю­ва­ла на се­бе зо­лоті об­нов­ки, аж ся­ла од зо­ло­та, не­на­че давній еллінський чу­додійний Ідол. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич по­ка­зу­вав бра­тові сво­го стри­бу­на, чва­нив­ся ним, во­див ко­ни­ка по дворі, не­на­че грав­ся яко­юсь гар­ною цяцькою. Яків Ки­ри­ко­вич ми­лу­вав­ся тим ко­ни­ком, але не ду­же-то звер­тав ва йо­го вва­гу, бо не ко­хав­ся в ко­нях. Сли­ве цілий вечір за чаєм він сидів по­руч з Лідою, не­на­че не міг на­ди­виться на неї й на­ба­ла­ка­тись.

–  Коли ж ви, Лідіє Андріянівно, од'їжджаєте од нас?
– спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич.

–  Як тільки Ма­ту­шевські обіжнуться, то після об­жи­нок во­ни за­раз і поїдуть; поїду й я з ни­ми. Стар­ша Ма­ту­шевська са­ма за­ряд­жує ха­зяй­ст­вом, бо не ду­же-то йме віри своєму злодійку­ва­то­му еко­но­мові. Збе­руть ужи­нок з полів, скла­дуть в клуні та в то­ку, та тоді й ру­ши­мо гур­том.

Молодому хлоп­цеві ста­ло жаль, що во­на од'їжджає на дов­гий час, що він дов­го не ба­чи­ти­ме її. Він зітхнув і по­хи­лив го­ло­ву.

І якось не­ве­се­ло про­щав­ся він з Лідою. З якимсь не­ви­раз­ним смут­ком він вер­тав­ся до­до­му вже в пізню до­бу. Йо­му бу­ло шко­да, що од'їжджає в да­ле­кий край лю­ди­на, на­че вже не чу­жа йо­му, а ніби рідна й ду­же до­ро­га, рідніша за рідно­го бра­та.

–  Якове Кирн­ко­ви­чу!
– ска­за­ла Ліда на про­щанні.
– Ви та­ки за­верніть до Ма­ту­шевських в Мо­ти­жин­ку. Во­ни обидві вже чу­ли за вас і бу­дуть ду­же раді по­ба­читься й поз­най­оми­тись з ва­ми. Не жал­ку­ва­ти­ме­те.

–  Добре! заїду в час моїх об'їздів по се­лах хоч на ча­си­ну, ко­ли ви го­во­ри­те з та­ким по­ва­жан­ням до їх, - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич на про­щанні.

І він справ­див свою обіцян­ку: заїхав, по до­розі до­до­му, в ту Мо­ти­жин­ку, не­ве­лич­ке сельце, що бу­ло не­да­леч­ко збо­ку од ве­ли­ко­го шля­ху.

Дім Ма­ту­шевських був ста­рий і ста­ро­давній, увійшов в зем­лю й тро­хи пе­рех­ня­бивсь, але був знад­во­ру чис­то оббіло­ва­ний, че­пур­ненький, з мальова­ни­ми вікон­ни­ця­ми й з ве­ли­ким та гар­ним квітни­ком. Навк­ру­ги йо­го ріс ста­рий здо­ро­вецький овощ­ний са­док, кот­рий пан­ни зап­ро­ду­ва­ли од­но­му київсько­му міща­ни­нові. До гос­тя в світли­цю за­раз увійшла стар­ша Ма­ту­шевська, літня пан­на, ви­со­ка й пос­тав­на, з підтя­ти­ми кісми, що спа­да­ли гус­ти­ми ку­че­ря­ми на плечі. За нею слідком вибігла її мен­ша сест­ра, ниж­ча од неї, жва­ва й ве­се­ла, ще мо­ло­да пан­на. Обидві сест­ри чу­ли про йо­го й до­га­да­лись, який то гість нес­подіва­но за­вер­нув до їх оселі.

–  Ми чу­ли за вас од Ліди й та­ки, ска­зать по правді, сподіва­лись ба­чить вас у се­бе в гос­поді, - ска­за­ла Ма­ру­ся Ма­ту­шевська, стар­ша пан­на, привітно привітав­шись, і поп­ро­си­ла док­то­ра сіда­ти.

–  Ви жи­ве­те тільки самі вдвох?
– спи­тав Ула­се­вич.

–  Ні! З на­ми жи­ве на­ша ста­ренька ма­ти, - про­мо­ви­ла сест­ра Га­ля.

–  Але ж і гар­на ва­ша глу­ши­на! Ваш дім не­на­че заріс сад­ком і вріс в са­док та в квітки. Ви тут не­на­че в раї, - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич.

–  Нам не­ма ча­су й нудьгу­вать, бо ми самі ха­зяй­нуємо в цьому раї, - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся.
– Ми та­ки зро­ду вда­лись ха­зяй­но­виті, то й дог­ля­даємо самі всього і всім му­си­мо пик­лю­ваться. Ха­зяй­ст­веч­ко в нас ма­ле. Засіб наш не­ве­ли­кий, гро­шей в нас об­маль. Але, як ка­жуть в при­казці, «хто дбає, той має».

–  Я чув, ви вчи­лись на жіноцьких кур­сах?
– спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич.

–  Була два ро­ки, - ска­за­ла Ма­ру­ся, - але я вчи­лась не зад­ля то­го, щоб вий­ти на лікар­ку, а більше для своєї просвіти й сво­го роз­вит­ку. Я, бач­те, ду­же люб­лю при­род­ничі на­уки. Ча­сом і лічу лю­дей по селі, скільки тям­лю це діло. А більш то­го, що док­ла­даю праці, щоб роз­во­дить в се­бе в сад­ку усякі лікарські зілля та зе­ла, помічні в хво­ро­бах, і навіть на цьому тро­хи за­роб­ляю, ще й між се­ля­на­ми роз­вод­жу культу­ру уся­ко­го зілля. Тут, у нашім краї з давніх-да­вен ще скарб по­за­во­див усякі лікарські помічні зілля.