Нестерпна легкість буття

Потім, ще на початку війни, його взяли в полон німці, й інші полонені, що належали до народу, який завжди був йому органічно огидний своєю незрозумілою замкненістю, звинуватили його в неохайності. І це його, котрий ніс на своїх плечах немислиму драму (був одночасно сином Божим і грішним ангелом), мають судити не за щось величне (що стосується Бога та ангелів), а за екскременти?! Чи справді, відстань від найвищої драми до найнижчої така запаморочливо близька?

Запаморочливо близька? Хіба може близькість викликати запаморочення?

Може. Коли північний полюс наблизиться впритул до південного, земна куля щезне, і людина опиниться в порожнечі, яка запаморочить їй голову і спонукає кинутися вниз.

Якщо знехтуваність і привілей — одне й те саме, якщо немає різниці між величним і ницим, якщо сина Божого можуть судити за екскременти, то людське існування втрачає свої розміри й стає нестерпно легким. І саме в таку хвилину син Сталіна побіг до зарядженого електрикою дроту, щоб кинути на нього своє тіло, немов на шальку терезів, яка жалісно злетіла вгору, піднята безмірною легкістю світу, що втратив свої розміри.

Син Сталіна віддав життя через екскременти. Але смерть через екскременти не позбавлена смислу. Німці, котрі жертвували життям заради того, щоб розширити територію своєї імперії далі на схід, росіяни, котрі помирали заради того, щоб могутність їхньої батьківщини сягала далі на захід, — так, ці помирали через безглуздя, їхня смерть позбавлена смислу й законності. Натомість смерть сина Сталіна серед загального безглуздя війни була єдиною метафізичною смертю.

3

Коли я був малий і роздивлявся Старий Заповіт у переказі для дітей, з гравюрами Гюстава Доре, я бачив там Господа Бога на хмарі. Це був старий чоловік з очима, носом, з довгою бородою, і я казав собі: коли він має рота, то мусить також їсти. А якщо він їсть, то в нього повинні бути також кишки. Але ця думка враз лякала мене, бо я, хоч і був дитиною з родини скоріше невіруючої, усе ж відчував, що уявляти собі кишки Бога — це богохульство.

Без будь-якої теологічної підготовки, мимовільно, я вже дитиною розумів несумісність екскрементів і Бога, а звідси й сумнівність основної тези християнської антропології, згідно з якою людина була створена за образом Божим. Або одне, або друге: або людина створена за образом Божим, і тоді в Бога є кишки, або в Бога немає кишок, і тоді людина не подібна до нього.

Стародавні гностики відчували це так само добре, як і я у свої п’ять років. Великий гностик Валентин уже в другому столітті, намагаючись розв’язати це кляте питання, стверджував, що Ісус «їв, пив, але не випорожнювався».

Екскременти — теологічна проблема, складніша за зло. Бог дав людині свободу, і ми можемо, зрештою, припустити, що він не відповідає на людські злочини. Проте відповідальність за екскременти повною мірою несе лише той, хто людину створив.

4

Святий Ієронім у четвертому столітті геть відкидав думку, що Адам із Євою у Раю злягалися. Натомість Іоанн Скот Еріугена, видатний теолог дев’ятого століття, таку думку припускав. Однак він уявляв собі, що фалос в Адама міг підніматися приблизно так, як піднімається рука або нога, тобто коли він хотів і як хотів. Не шукаймо за цим уявним образом споконвічну мрію чоловіка, пойнятого страхом імпотенції. Думка Скота Еріугени має інший зміст. Якщо можна підняти фалос за простим наказом мозку, це означає, що збудження — річ непотрібна. Фалос піднімається не тому, що ми збуджені, а тому що ми йому це наказуємо. Великому теологові несумісним з раєм видавалося не злягання і пов’язана з ним насолода. Несумісним з раєм було збудження. Запам’ятаймо це добре: в раю існувала насолода, але не збудження.

У міркуванні Скота Еріугени ми можемо знайти ключ до якогось теологічного виправдання (якщо сказати по-іншому — теодіцеї) екскрементів. Доки людині дозволено було лишатися в раю, вона або (подібно Ісусу, як собі це уявляв Валентин) не випорожнювалась, або, що видається вірогіднішим, екскременти не сприймалися як щось бридке. А коли Бог вигнав людину з раю, він дав їй спізнати огиду. Людина почала приховувати те, чого соромиться, а, знявши покров, була засліплена великим сяйвом. Так, спізнавши огиду, вона спізнала потому і збудження. Без екскрементів (у прямому і непрямому значенні слова) не було б сексуальної любові, такої, якою ми її знаємо: з шаленим биттям серця і засліпленням розуму.

У третій частині роману я розповідав про те, як напівгола Сабіна з котелком на голові стояла біля вдягненого Томаша. Дещо я тоді не сказав. Коли вона дивилася на себе в дзеркало, збуджена власного комічністю, вона раптом уявила собі, що Томаш, отак із котелком на голові посадить її на унітаз і вона перед ним випорожниться. В цю мить у неї закалатало серце, запаморочилося в голові, вона потягла Томаша на килим й одразу ж закричала від насолоди.

5

Суперечка поміж тими, хто твердить, нібито світ був створений Богом, і тими, хто переконаний, нібито він виник сам по собі, упирається в щось таке, що перевищує наш розум і досвід. Значно реальніша відмінність поміж тими, хто сумнівається у бутті, яке було дане людині (як завгодно чи ким завгодно), і тими, хто беззастережно приймає його.

За всіма європейськими віросповіданнями, релігійними й політичними, першою стоїть глава книги Буття, з якої випливає, що світ був створений справедливо, що буття прекрасне, отже нам належить правильно розмножуватися. Назвемо цю основну віру категоричною згодою з буттям.

Якщо до недавнього часу на місці слова «гівно» в книжках ставили крапки, робилося це не з моральних міркувань. Не будемо ж ми твердити, що гівно аморальне! Незгода з гівном метафізична. Хвилини виділення фекалій — це щоденний доказ неприйнятності Створення. Одне з двох: або гівно прийнятне (і тоді ми не зачиняємося в туалеті!), або ми створені неприйнятним способом. Із цього випливає, що естетичним ідеалом категоричної згоди з буттям є світ, у якому гівно відкидається і всі поводяться так, нібито його не існує зовсім. Цей естетичний ідеал називається кіч.

«Кіч» — німецьке слово, що виникло в середині сентиментального дев’ятнадцятого століття і поширилося потім у всіх мовах. Проте від частого вживання затерлося його первісне метафізичне значення: кіч є повне заперечення гівна у прямому й переносному значенні слова; кіч виключає зі свого поля зору все, що в людському існуванні по суті своїй неприйнятне.

6

Перший Сабінин бунт проти комунізму мав не етичний, а естетичний характер. Огиду в неї викликала не стільки огидність комуністичного світу (зруйновані замки перетворені на корівники), а скільки ота маска краси, яку він натягав на себе, інакше кажучи, комуністичний кіч. Моделлю цього кічу для неї стало свято, що називалось Першотравнем.

Вона бачила Першотравневі демонстрації в ті роки, коли люди були ще сповнені ентузіазму або старанно його вдавали. Жінки, вдягнені в червоні, білі, блакитні блузки, утворювали різні фігури, які добре було видно з балконів та вікон: п’ятикутні зірки, серця, літери. Поміж окремими частинами колони йшли маленькі оркестри, що грали марші. Коли колони наближалися до трибуни, навіть найзнудженіші обличчя, осявалися усмішкою, ніби хотіли довести, що вони, як і належить, радіють, або точніше, що належним чином погоджуються. І йшлося не про просту згоду з комунізмом, а про згоду з буттям як таким. Свято Першого травня живилося з глибокого колодязя категоричної згоди з буттям. Неписане, невисловлене гасло демонстрації був не «Хай живе комунізм!», а «Хай живе життя!» Сила і підступність комуністичної політики полягала в тому, що вона привласнила собі це гасло. Саме ця ідіотична тавтологія («Хай живе життя!») втягувала в комуністичну демонстрацію навіть тих, кому тези комунізму були зовсім байдужі.

7

Через десять років (вона жила уже в Америці) приятель її друзів, один американський сенатор, віз її у своєму великому автомобілі. На задньому сидінні тулились одне до одного четверо його дітей. Сенатор зупинився; діти вийшли з машини й побігли по широкому газону до будівлі стадіону, де був штучний каток. Сидячи за кермом і мрійливо дивлячись услід чотирьом фігуркам, сенатор звернувся до Сабіни:

— Погляньте на них… — Описавши рукою коло, яке мало обійняти стадіон, газон і дітей, він додав: — Оце я називаю щастям.