Нестерпна легкість буття
Шрифт:
За цими словами була не лише радість від того, що діти бігають і трава росте; в цьому був прояв глибокого розуміння щодо жінки, яка прийшла з країни комунізму, де, на сенаторове переконання, і трава не росте, і діти не бігають.
А Сабіна саме в ці хвилини уявляла собі сенатора на трибуні празької площі. Посмішка на його обличчі була точнісінько така ж, яку комуністичні державні діячі з висоти своєї трибуни посилали громадянам, які теж посміхалися в колонах унизу.
Звідки сенатор знав, що діти означають щастя? Хіба він зазирав їм у душі? А що, коли в ту хвилину, як вони щезли йому з очей, троє
У сенатора був лише один аргумент на користь такого твердження: його почуття. Там, де говорить серце, розуму не належить заперечувати. В імперії кічу панує диктатура серця. Почуття, яке викликає кіч, має бути, звичайно, таким, щоб його поділяло багато людей. І тому кіч не може будуватися на незвичній ситуації, він тримається на основних образах, закарбованих у людській пам’яті: невдячна дочка, занедбаний батько, діти, що біжать по газону, зраджена батьківщина, спогад про перше кохання.
Кіч зворушує до сліз. Перша сльоза каже: — Як це чудово — діти, що біжать по газону!
Друга сльоза каже: — Як це чудово — розчулитися разом з усім людством, дивлячись, як діти біжать по газону!
Лише ця друга сльоза робить кіч кічем.
Братство всіх людей на землі можна буде заснувати лише на кічі.
Ніхто не знає цього краще за політиків. Коли поряд з’являється фотоапарат, вони враз кидаються до найближчої дитини, щоб підняти її вгору й поцілувати в обличчя. Кіч — це естетичний ідеал усіх політиків, усіх політичних партій і рухів. У суспільстві, де співіснують різні політичні напрямки, а отже, їхній вплив взаємно виключається або обмежується, ми можемо ще якось порятуватися від інквізиції кічу; особистість може зберегти свою індивідуальність, художник — творити несподіваний твір. Але там, де один політичний рух має необмежену владу, ми вмить опиняємося в імперії тоталітарного кічу.
Якщо я кажу «тоталітарного», це означає: усе, що порушує кіч, викидається з життя: будь-який прояв індивідуалізму (бо всяка відмінність — це плювок в обличчя усміхненого братства), будь-який сумнів (бо той, хто почне сумніватися в чомусь дрібному, закінчить сумнівами щодо самого життя), іронія (бо в імперії кічу треба до всього ставитись якомога серйозніше), і мати, котра залишила сім’ю, або чоловік, котрий віддає перевагу чоловікам, а не жінкам, і тим самим ставить під загрозу священний лозунг «любіть одне одного і розмножуйтесь».
Із цієї точки зору ми можемо вважати так званий гулаг за своєрідну гігієнічну яму, до якої тоталітарний кіч скидає свої відходи.
Перше десятиліття після другої світової війни було періодом найжахливішого сталінського терору. Саме тоді за якусь дурницю заарештували Терезиного батька, і десятирічну дівчинку вигнали з квартири на вулицю. У ті ж роки двадцятирічна Сабіна вчилася в Академії образотворчого мистецтва. Професор марксизму пояснював їй та її однокурсникам відому тезу соціалістичного мистецтва: радянське суспільство пішло вперед так далеко, що основний конфлікт у ньому вже не між гарним і поганим, а між гарним і кращим. Гівно (тобто все несприйнятне за своєю суттю) могло існувати в такому разі лише «по той бік» (скажімо, в Америці) і лише звідти, ззовні, як щось чужорідне (скажімо, у вигляді шпигунів) проникати у світ «гарних і кращих».
І справді, радянські фільми, що заполонили саме в ці найжорстокіші часи кінематографи всіх
комуністичних країн, були пройняті невірогідною невинністю. Найгострішим конфліктом, який міг виникнути між двома росіянами, було любовне непорозуміння: він уважав, що вона його вже не любить, і вона про нього думала те саме. Під кінець вони падали одне одному в обійми і обливалися сльозами щастя.Загальноприйняте трактування цих фільмів сьогодні таке: вони висвітлювали комуністичний ідеал, тоді як комуністична реальність була значно гірша.
Сабіна повставала проти такого трактування. Коли вона уявляла, що, світ радянських кічів мав стати реальністю, і вона мусила б жити в ньому, мороз пробігав у неї поза спиною. Вона без найменших вагань погодилася б жити в реальному комуністичному режимі навіть при всіх переслідуваннях та чергах за м’ясом. В реальному комуністичному світі жити ще можна. У світі ж здійсненого комуністичного ідеалу, в тому світі усміхнених ідіотів, з якими вона не могла б і словом перекинутися, вона померла б від жаху за якийсь тиждень.
Мені здається, що почуття, яке викликав у Сабіни радянський кіч, було подібне до жаху, який відчувала Тереза у сні, коли марширувала з голими жінками довкола басейну і змушена була співати веселих пісень. Під гладінню води плавали трупи. До жодної жінки Тереза не могла промовити й слова чи звернутися з якимось запитанням. У відповідь вона почула б хіба що наступний куплет пісні. Жодній із них вона не могла навіть таємно підморгнути. Вони одразу вказали б на неї чоловікові, що стояв у кошику над басейном, щоб він застрелив її.
Терезин сон розкриває істинну функцію кіча: кіч — це параван, що прикриває смерть.
В імперії тоталітарного кіча відповіді дано загодя і вони виключають будь-яке запитання. Із цього випливає, що справжнім противником тоталітарного кіча є людина, яка запитує. Запитання — наче ніж, що розрізає полотно намальованої декорації, щоб можна було зазирнути, що ж ховається за нею. Так, до речі, колись Сабіна пояснила Терезі смисл своїх картин: попереду доступна брехня, а за нею проступає недоступна правда.
Однак ті, що борються проти так званих тоталітарних режимів, навряд чи можуть боротися запитаннями та сумнівами. Їм також потрібні впевненість і прості істини, доступні якомога більшій кількості людей і які викликали б колективні сльози.
Одного разу якась політична організація влаштувала Сабіні в Німеччині виставку. Взявши до рук каталог, вона побачила на обкладинці свою фотографію з намальованим на ній колючим дротом. Всередині була вміщена її біографія, схожа на життєпис мучеників і святих: вона страждала, вона боролася проти несправедливості, вона змушена була покинути змордовану батьківщину, вона продовжує боротися. «Своїми картинами вона бореться за свободу» — була остання фраза того тексту.
Вона протестувала, але її не розуміли.
Хіба це не правда, що при комуністичному режимі сучасне мистецтво переслідується?
Вона роздратовано сказала: — Мій ворог не комунізм, а кіч!
Відтоді вона почала скутувати свою біографію містифікаціями і пізніше, опинившися в Америці, постаралась навіть приховати, що вона чешка. Це була відчайдушна мрія порятуватися від кіча, на який люди хотіли обернути її життя.
Вона стояла перед мольбертом із незакінченим полотном. За її спиною сидів старий чоловік і стежив за кожним мазком її пензля.