Нестерпна легкість буття
Шрифт:
Нарешті Каренін спробував звестися на ноги. Але не зміг.
Тереза страшенно злякалася, що він уже ніколи не зможе ходити.
— Не хвилюйся, — сказав Томаш, — він ще запаморочений наркозом.
Тереза спробувала підняти пса, але він дряпнув її. Такого ще не бувало, щоб він хотів укусити її!
— Він не розуміє, хто ти, — сказав Томаш, — не впізнає тебе.
Вони поклали його біля самої постелі, де він швидко заснув. Поснули й вони.
Було три години ночі, коли він раптом розбудив їх. Крутив хвостом, топтався по Терезі й Томашеві, бурхливо лащився до них.
Такого ще ніколи не бувало — щоб він розбудив їх! Каренін завжди чекав, поки хтось прокинеться, і лише потім плигав на ліжко.
Але цього разу, повністю очумавшись серед ночі, він не міг
На самому початку книги Буття сказано, що Бог створив людину, аби дати їй владу над птахами, рибами і всякими тваринами. Звичайно, Буття написала людина і аж ніяк не кінь. Нема ніякої впевненості, що Бог справді довірив людині владу над іншими створіннями. Скоріше, схоже на те, що людина вигадала Бога, щоб владу, узурповану нею над коровою і конем, обернути на святе діло. Так, право вбити оленя чи корову — це єдине, в чому по-братському згодне все людство навіть у період найкривавіших воєн.
Це право видається нам цілком природним, оскільки на вершині ієрархії знаходимося ми. Але досить було б утрутитися в гру комусь третьому, скажімо, гостеві з іншої планети, чий Бог сказав би: «Ти пануватимеш над створіннями всіх інших планет», як уся безспірність «Буття» одразу стала б проблематичною. Людина, запряжена до возу марсіанином або запечена на рожні істотами з Молочного Шляху, можливо, і згадала б якоїсь миті про телячу відбивну, яку звикла краяти на тарілці, і попросила б вибачення (трохи запізно!) в корови.
Тереза іде за чередою теличок, жене їх перед собою, раз по раз котрусь із них приборкуючи, бо молоді корівки, розвеселившись, тікають з дороги в поля. Каренін супроводжує її. Ось уже два роки він отак щодня ходить із нею на пасовисько. Його завжди страшенно забавляло те, що він може бути суворим до телиць, гавкати на них, закликаючи до порядку. (Його Бог довірив йому владу над коровами, і він дуже пишався цим.) Але зараз Каренінові було дуже важко йти, плигаючи на трьох лапах; на четвертій у нього кровоточила рана. Тереза щохвилини нахилялася до нього і гладила по спині. Через два тижні після операції з’ясувалося, що пухлина росла, і що Каренінові буде чимдалі гірше й гірше.
Дорогою вони зустрічають сусідку, котра поспішає в ґумових чоботях до корівника. Сусідка зупиняється:
— Що це з вашим песиком? Наче накульгує!
— В нього рак. Він приречений, — відказує Тереза і відчуває, як стискається у неї горло і говорити стає несила. Сусідка, побачивши Терезині сльози, мало не обурюється:
— Господи, годі вам плакати через пса!
Каже вона це незлобиво, вона добра жінка, просто хоче по-своєму втішити Терезу. Тереза знає це, втім, вона тут, у селі, вже досить давно, аби зрозуміти, що коли б селяни любили кожного кролика так, як вона любить Кареніна, вони жодного не змогли б забити і невдовзі померли б з голоду разом зі своїми тваринами. І все-таки їй здається, що сусідчині слова звучать неприязно.
— Я розумію, — відповідає вона покірно, а тоді швидко повертається до неї спиною і йде далі. У своїй любові до пса вона відчуває себе самотньою. Зі смутною посмішкою вона каже собі, що мусить приховувати її більше, аніж приховувала б зраду. Любов до собаки обурює людей. Коли б сусідка довідалася, що Тереза невірна Томашеві, на знак таємної згоди вона хіба що весело ляснула б її по спині.
Отже, Тереза йде далі зі своїми теличками, які труться одна об одну боками, і думає про те, які це милі тваринки. Спокійні, нехитрі, часом по-дитячому пустотливі, вони схожі на товстих п’ятдесятилітніх жінок, які вдають, що їм чотирнадцять. Нема нічого зворушливішого за корів, які бавляться. Тереза дивиться на них із симпатією і каже сама собі (ця думка за ці два роки часто повертається до неї), що людство паразитує на коровах, як солітер паразитує на людині: воно присмокталося до їхнього вимені, немов п’явка. Людина — паразит корови, так визначила б людину
в своєму підручнику зоології нелюдина.Це визначення ми можемо вважати звичайним жартом і прийняти його з поблажливою посмішкою. Проте, коли Тереза серйозно задумується над ним, у неї земля хитається під ногами: її думки стають небезпечними і віддаляють її від людства. Уже в «Бутті» сказано, що Бог дав людині владу над тваринами, але ми можемо зрозуміти це і так, що він лише довірив людині опікуватися ними. Людина була не власником планети, а тільки її управителем, котрому якогось дня доведеться відповідати за своє управління. Декарт зробив рішучий крок уперед — зробив з людини «пана і господаря природи». Але є в цьому, безперечно, якийсь глибокий зв’язок, чому саме він остаточно відмовив тваринам в існуванні душі: людина — володар і пан, тоді як тварина, каже Декарт, усього лише автомат, оживлена машина, «machina animata». Якщо тварина стогне, це не стогін, це скрипіння механізму, який погано працює. Коли колесо скрипить, це не означає, що він страждає, це означає лише, що він не змащений. Так само ми повинні сприймати і плач тварини й не журитися за собакою, коли у віварії її живою потрощать.
Телички пасуться на луці, Тереза сидить на пеньку, а Каренін тулиться до неї, поклавши голову їй на коліна. І Тереза пригадує, як колись, років десять тому, вона прочитала в газеті коротеньке повідомлення про те, що в одному російському місті перестріляли всіх собак. Це коротеньке повідомлення, непримітне і на перший погляд незначне, викликало в неї жах перед цією надто великою сусідньою країною.
Це повідомлення було призвісткою всього, що прийшло потім. У перші роки після російського вторгнення ще не можна було говорити про терор. Оскільки майже ввесь народ протистояв окупаційному режиму, росіянам доводилося вишукувати серед чехів окремих людей, щоб просунути їх до влади. Але де шукати таких людей, коли віра в комунізм і любов до Росії були мертві? Шукали серед тих, хто прагнув за щось помститися життю. Їхню агресивність треба було об’єднати, виплекати і тримати у бойовій готовності. Але спершу необхідно було випробувати силу на тимчасовій мішені. І такою мішенню стали тварини.
Газети тоді почали друкувати цикли статей і організовувати листи читачів. Вимагали, наприклад, винищити у містах голубів. І їх таки винищили. Однак головний удар було скеровано проти собак. Люди ще не отямилися після катастрофи окупації, а газети, радіо і телебачення тільки й торочили про собак, як вони загиджують тротуари й парки, загрожуючи тим самим здоров’ю дітей, користі від них ніякої, а годувати треба. Почався такий психоз, що Тереза стала боятися, аби під’юджена потолоч не скривдила Кареніна. Лише через рік накопичена (і на тваринах натренована) лють ударила по своїй справжній мішені: по людях. Почалися звільнення з роботи, арешти, судові процеси. Тварини змогли нарешті полегшено зітхнути.
Тереза весь час гладить Кареніна по голові, що спокійно відпочиває в неї на колінах. А сама подумки говорить приблизно так: нема ніякої заслуги в тому, що ти добре ставишся до іншої людини. Терезо, ти повинна ввічливо ставитися до своїх односельців, бо інакше не могла б жити в селі. І навіть до Томаша ти повинна ставитися любовно, бо Томаш тобі потрібний. Ми ніколи не зможемо визначити з упевненістю, наскільки наше ставлення до інших людей є результатом наших почуттів — любові, неприязні, добросердя чи злості — й наскільки воно зумовлене рівновагою сил між нами і ними.
Щира доброта людини у всій її чистоті й свободі може проявитися лише до того, хто не має ніякої сили. Справжнє моральне випробування людства, те найголовніше випробування (сховане так глибоко, що його важко помітити) полягає у ставленні людства до тих, кого віддали на його волю: до тварин. І тут людина зазнає повного краху, такого краху, з якого випливають і всі інші.
Одна з теличок підійшла до Терези, зупинилась і довго дивилася на неї великими брунатними очима. Тереза знала її. Називала її Маркетою. Тереза охоче придумала б імена всім своїм теличкам, але не могла. Їх було надто багато. Колись давно, ще років сорок тому, всі корови в цьому селі мали імена.