Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій
Шрифт:
А тепер згадаймо, яким конфліктом відкривається «Бояриня» — в першій-таки сцені обіду у Перебійних, де знайомляться, з місця обмінюючись ідеологічними «візитками», як ударами шабель у короткому герці, боярин Степан і майбутній дорошенківець Іван. Іван прямо заявляє, що присяга московському цареві — то зрада України, і що «вкраїнська справа» не була б така «сутужна», «якби таких було між нами менше, / що, дома чесний статок протесавши, / понадились на соболі московські».
С т е п а н (спалахнув, але стримався). Не зраджував України мій батько! Він їй служив з-під царської руки не гірш, ніж вороги його служили з-під польської корони. <…> Не задля соболів, не для казни подався на Москву небіжчик батько! Чужим панам служити в ріднім краю він не хотів, волів вже на чужині служити рідній вірі, помагати хоч здалека пригнобленим братам, єднаючи для них цареву ласку.Мотиваційна «матриця», таким чином, з позиції самого гаданого «зрадника» виглядає геть інакше, ніж те бачилося Т. Шевченкові, О. Лазаревському а чи й М. Грушевському: перехід на царську службу — то зовсім не зрада української лояльности, а лише здійснений в умовах скрутної політичної констеляції дипломатичний вибір, продиктований якраз міркуваннями морально-релігійного характеру — по-перше, лицарською гідністю, тобто небажанням «чужим панам служити в ріднім краю» (момент важливий: як пише Н. Яковенко, «значність» українського «рицера» передбачала однією з доконечних умов «осілість» на своїй землі, стабільну родову приналежність «до локальної корпорації людей, з давніх-давен взаємопов'язаних і в цій корпорації „значних“» [482] , і в цій системі вартостей служба, після поразки Хмельниччини, на тій самій своїй землі — « прийшлим», «чужим панам» справді уймає «рицерську честь» далеко більше, ніж від'їзд на чужину: бачимо тут той самий платонівський, із «Крітона» йдучий мотив, який ми раніше стрічали в «Руфінові й Прісціллі» [483] , тільки що Сократ і Руфін — агностики й відтак воліють замість чужини чесну смерть удома, а для українського козака,
482
Яковенко Н. Про два ментальні стереотипи української шляхти… // Яковенко Н. Паралельний світ. — С. 114.
483
Див. розд. III, прим. 69. (в електронному варіанті — прим. 218. — Примітка верстальника).
Саме ця автохарактеристика Степана є ключовою для зрозуміння його й Оксаниної трагедії (нагадую, що цими словами він «відразу» й назавжди й завойовує її серце!), тільки що тим «ключем» на сьогодні в нас уже володіє хіба жалюгідна жменька фахових медієвістів. Степан — лицар уже не той, чия «рука червона вся від крови», не мілітарного, а духовного типу, — інтелектуал, ідеолог, він закінчив Київську Академію («бурсак та щоб не вмів замилить очі!» — невдоволено буркає про нього прямодушний рубака Іван, який «у Києві не вчився»), а значить, є продуктом акурат того книжницького кола, яке ще задовго до Переяслава було розробило ідейну програму к у л ь т у р н о ї (NB: не воєнної!) е к с п а н с і ї на Москву як д у х о в н о ї м і с і ї К и є в а — «Богохранимого града», «другого Єрусалима». «Знаряддям визвищення другого Єрусалима — Києва мала стати Москва. Її військова сила мала здійснити програму української інтеліґенції. Безнастанні заклики до боротьби проти турків і татар у проповідях Галятовського, Барановича і всіх українських проповідників XVII сторіччя, ба навіть і самого Стефана Яворського (NB: от маємо і ще одного історичного «Степана» — вже прямого «духовного двійника» Українчиному героєві! — О. З.), — не загальники, як може тепер здатися, і не результат татарських наскоків на Україну, а насамперед вияви цієї універсально-християнської ідеології» [484] . Додам тільки, що сама ця «універсально-християнська ідеологія» була прямим і логічним — щонайлогічнішим! — продовженням п о л і т и ч н о ї програми західноєвропейського лицарства, остаточно скристалізованої, за Й. Гейзінгою, на кінець XV ст.: «прагнення до всезагального миру на ґрунті згоди між монархами, завоювання Єрусалима і вигнання турків» [485] .
484
Шерех Ю. Москва, Маросєйка// Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. — Т. 1. — С. 44—45. Про джерела цього міфа докладніше див.: Яковенко Н. Символ «Богохранимого града» у пам'ятках київського кола (1620—1640-ві роки)// Яковенко Н. Паралельний світ. — С. 296—330.
485
Хейзинга Й. Осень средневековья. — С. 71.
З петровською секуляризацією й перетворенням старого Московського царства на модернізовану Російську імперію українська місія на Москві зазнала фіаско, вичерпавшись на терені суто церковному [486] . Але в українській свідомості, як абсолютно слушно показав Ю. Шевельов, вона від того далеко не вичерпалась і не «погасла». Великою мірою цей київський месіянський міф через півтора століття позначився на Гоголеві, чий «похід на Петербург» також мав за собою далеко не саму лише кар'єрну, а й ідеологічну мотивацію (створити єдину «общеруську» літературу, спільну для малоросів і великоросів), сліди його можна (і треба!) відшукати і в козацькому міфі «святих лицарів» декабристів, і в месіяністичному «націонал-федералізмі» «Книг битія українського народу», і в наївно-щирих сподіваннях українських комуністів, влившись на початку 1920-х до лав РКП(б), трансформувати її «зсередини», ба навіть і в недавніх закликах «експортувати в Росію Помаранчеву революцію», — закликах, що походили від людей, котрі, найправдоподібніше, ніколи в житті не чули імен Й. Галятовського чи 3. Копистенського, але рудиментарні рештки віри в «християнський обов'язок» Києва щодо «православних братів» зберегли у своєму колективному несвідомому в цілком упізнаваній скам'янілості: міфи — річ живуча.
486
Див. про це: Харлампович К. В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. — Казань: Б. и., 1914.
Леся Українка, річ ясна, не просто «чула імена», — вона виростала в середовищі, у якому цей міф був іще чинним, хай і в секуляризованій версії. Його витоки вивчалося (П. Житецький, один із перших дослідників Києво-Могилянської академії, належав до Старої Громади й був близьким другом родини Косачів), з ним іще полемізувалося (і вона й сама полемізувала — досить сердито виступаючи проти всяких українських прекраснодушно-«універсалістських» поривань як «цілком утопічних» [487] ); прямий відгомін цього міфа знати і в її легковчитних аналогіях «У к р а ї н а / І з р а ї л ь» [488] («Вавилонський полон», «На руїнах», «В дому роботи, в країні неволі», «І ти колись боролась, мов Ізраїль…»), «У к р а ї н а / Т р о я» [489] («Кассандра»), і, особливо наочно, в опозиційній парі «У к р а ї н а / Г р е ц і я — М о с к о в і я / Р и м» [490] («Оргія»): Греція-бо таки підкорила Рим культурнопісля того, як її саму оружнопідкорили римські легіони, і чи не цей власне приклад і світив провідною зорею нашим мислителям «київського кола», коли вони в перших декадах XVII ст. розробляли концепцію «двох Росій» (Малої й Великої) за зразком «Малої й Великої Грецій» [491] .
487
Див., напр., її лист до М. Кривинюка з м. Сан-Ремо від 18.02.1903 p.: «Пора стати на точку, що «братні народи» просто сусіди, зв'язані, правда, одним ярмом, але в ґрунті речі зовсім не мають ідентичнихінтересів і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської «внутрішньої» політики» (Косач-Кривинюк О. Леся Українка… — С. 667).
488
Ширше про це див. у моїй статті «Єврейство як носій національної ідеї в рецепції української літератури початку XX століття» // Філософська і соціологічна думка. — 1994. — Ч. 1—2. — С. 32—40.
489
Образ «Києва-Трої» належить до літературних загальників усього т. зв. «сарматського» бароко (поширеного на території Речі Посполитої), а в тогочасній Україні він побутував навіть на рівні народного переказу, як то видно і з «Роксоланії» С. Кльоновича («Є ще багато людей, що шукають тут [у Києві. — О. З.] залишків Трої»), і з хроніки М. Ґрюневеґа 1584 р.(«Русини знають, яким могутнім містом був Київ <…>, багато з них також вірить, що Троя стояла на тому самому місці». — Цит. за: Ісаєвич Я. Д. Нове джерело про історичну топографію та архітектурні пам'ятки стародавнього Києва // Київська Русь: культура, традиції. Зб. наук, праць. — К.: Наук, думка, 1982. — С. 118—119). Тим-то для Лесі Українки й була «сміхота», коли її сучасники, такої історичної пам'яти позбавлені, аналогії увіч не впізнали й простодушно взяли «Кассандру» «за побутову п'єсу „з троянського життя“!» [12, 236].
490
Див. про це в моїй статті «Імперія і провінція в історіософських драмах Лесі Українки» // Філософські студії—2000. — С. 17—20.
491
Докладніше про це див.: Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. — К.: Критика, 2005. — С. 354—369.
Те, що для XVII—XVIII ст. Київ був не лише «другим Єрусалимом», а й «другими Афінами» [492] , чия Академія ще за часів П. Могили дістала назву «Могилянського Атенею» [493] , — це ще один важливий інтелектуальний сюжет, загублений вітчизняною культурологією, а тим часом без нього навряд чи дасться сповна збагнути психологічні витоки нашого «малоросійства»: ті перші покоління гетьманської старшини, котрі рекрутувалися в імперське дворянство, робили це так легко й без жодних моральних зусиль зокрема й тому, що ще чулися повноправними, ба в певному сенсі й привілейованими(sic!) спадкоємцями імперської культури. Вони пишалися історичною «духовно-навчительною» роллю своєї «Малої Греції» стосовно «Великої», тим, що з Києва, як хвалився в 1730-х pp. Гедеон Вишневський, «аки с преславних оных Афин, вся Россия источник премудрости почерпала» [494] (так в «Оргії» й Меценат-«філеллен», себто анаграматичний «українофіл», нагадує своїм гостям, «що Рим ходив у Грецію до школи»!), і їхні діти, котрі, вже «малоросійськими дворянами», подалися «волю здобувати» в «Общество соединенных славян», як Лесин двоюрідний дід, ще зовсім не потребували на продовження подібної паралелі славетної Гердерової підказки («Україна колись стане новою Елладою»), бо прекрасно пам'ятали свою історію і без шевченківського провербіального «німця». Варто навести тут вельми характерний (щоб не сказати — програмовий!) для українського декабризму вірш Якова Драгоманова (літературний чи принаймні філологічний хист у цій родині, починаючи від легендарного «драгомана»-поліглота й закінчуючи популярним белетристом середини XX ст. Юрієм Косачем, — феномен для генетики не менш цікавий, аніж музична спадковість у родині Бахів!), — вірш, який так і називається, «Греция»: колишній бароковий образ «другої Еллади» в ньому вже остаточно трансформувався в цілком прозору політичну алегорію, типову для романтичного націоналізму:
492
На письмі цю аналогію зафіксовано, наприклад, у збірнику проповідей А. Радивиловського 1676 р. «Огородок Маріи Богородицы» (моя подяка за цю довідку д-ру Л. Ушкалову).
493
Див.: Феномен Петра Могили. Біографія. Діяльність. Позиція/ А. Колодний та ін. — К.: Дніпро, 1996. — С. 21—76. Аналогія з платонівською Академією була далеко не самою лише риторичною фігурою: вплив «прабатька єресей» «премудрого» Платона, Divinus Plato, на авторів київського бароко, був насправді куди глибшим, ніж бачилося свого часу Д. Чижевському (див. про це, напр.: Ушкалов Л. З історії української літератури XVII—XVIII ст. — Харків: Акта, 1999. — С. 121—130), і нема сумніву, що чим більше пізнаватимемо свою давню культуру, тим меншим «екзотизмом» здаватиметься
нам платонізм Лесі Українки, — як і весь загалом її гностицизм.494
Цит. за: Києво-Могилянська академія в іменах. XVII—XVIII ст. — К.: KM Academia, 2004. — С. 119.
495
Цит. за: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: Хронологія… — С. 17.
Навіть сьогоднішньому не надто освіченому читачеві зрозуміло, що це не «про Грецію», а таки «про Україну». Питома менталітетові «шляхетської нації» апеляція до меча як оборонця «прав і вольностей», як і алюзія до російського самодержця — «буйного сина кривавого пророка», — тільки тим точніше координують алегорію в просторі й часі, ну а «покинуті гроби» славних предків на колишніх полях битв — то вже, вважати, прямий прообраз шевченківських архетипальних «могил». Що у Шевченка Україна «бездітна вдовиця» — це також, як бачимо, розвиток ранішого, декабристського образу Малоросії як «спустілого храму», її богопокинутости/синопокинутости(« Комушумят твои священные дубравы?» — курсив мій. — О. З.), — тільки що в декабристів при тому домінувало почуття образи на імперію за її невдячністьдо своєї духовної вітчизни (NB: про потребу «мати вдячність» до Греції нагадує римлянам і Меценат в «Оргії»), — а Шевченко всі українські «боргові претензії» до Петербурга «за своє» рве вже рішуче й безповоротно — і закладає тожсамісні підвалини нової, « плебейської» нації (NB: це драгомановський термін, який, однак, не прищепився, сучасні історики, від Е. Ґелнера до А. Каппелера, послуговуються щодо «пробуджених» у XIX ст. європейських народів нейтральнішим — « селянські»).
Тут-то ми і впираємося у фундаментальний «камінь спотикання» нашого національного проекту. Згрубша мовлячи, альтернатива виглядає наступним чином: або «плебейська нація» (з «відтятою» на користь «чужих богів» верхівкою-«мозком») — і тоді наша шляхта «зрадники» («феномен Гоголя»), а тих її представників, котрі таки «називали себе українцями», та ще й з великої літери, ми похваляємо як свого роду «класових відступників», що за аналогією з російськими шістдесятниками взяли та й пішли «в народ», — або ж наша шляхта є просто шляхта як усяка інша, тільки історично пригальмована на рубежі XVIII—XIX ст. у модернізаційному процесі, — і тоді мусимо включити в український культурний ареал і ввесь її імперський внесок, свого часу безцеремонно «експропрійований» імперією на користь російського народу(у сучасній історичній науці стару «русоцентричну» теорію, за якою Російська імперія, як і її спадкоємиця радянська, вважалася національною державою росіян, було відкинуто ще на початку 1990-х [496] ). Мусимо, інакше кажучи, визнати «свій пай» у розбудові Російської імперії, оту саму трьохсотлітню «Маросєйку» української історії, що її й донині «методологічно розгублена» російська історіографія бере за доказ «общерусского единства», — не моральною девіацією, не загадковою похибкою розвитку (в рамцях першої версії раціонально так і не поясненою — і непояснимою!), а наслідком таки питомо українського— ранньомодерного — «національного проекту» («православної імперії» з «духовною столицею» в Києві) [497] , який не вдалося зреалізувати в його первісному вигляді, але який, при всій його «затратності» (бо під цивілізаційним оглядом він Україні обійшовся й справді необлічимо дорого!), «на довшу мету» беручи, тобто з точки зору вже незалежної України XXI століття, видається не таким уже й стовідсотково провальним, як то можна було думати ще якихось 20 років тому…
496
Хрестоматійна праця на цю тему нині приступна, нарешті, й українському читачеві: Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад/ Пер. з нім. — Львів: Вид-во Укр. католицького ун-ту, 2005.
497
Наскільки часотривкими є міфи такого масштабу, свідчать спроби російської політичної думки 2000-х (А. Окара, А. Дуґін) у пошуках «нової імперської ідеології» (наразі досить ялових) реанімувати нині, через 200 літ після її історичного провалу, доктрину «української експансії на Схід» («великої України») у подобі теорії «євразійства/ поствізантійства» та нового «православного наднароду» (українців і росіян) зі столицею в Києві. Іронія в тому, що і це вже було: ідею «реформувати» імперію коштом перенесення столиці до Києва в XIX ст. пропаґував не хто інший, як сумнозвісний «усмиритель інородців» М. Катков.
Цю другу версію в XIX ст. обстоював М. Драгоманов, тільки його тоді мало хто зрозумів, — він належав до тих, взагалі рідкісних у будь-якій культурі «далекозорих» мислителів, котрі вміють міряти історію масштабом, за виразом Д. Андрєєва, «метаісторичним», — у термінах «надзавдань», осяжних і оприявнених тільки вже на відстані століть, а то й тисячоліть. У таких самих категоріях багатовікової тяглостивін оцінював і українську історію, наполягаючи на тому, що «правдиво науковий, широкий погляд на історію України мусив би показати нашій громаді й чужим, як фатальні національно-крайові задачіукраїнські (курсив мій. — О. З.) сповнялись і під чужими урядами і як поступ цивілізації на Україні, навіть і в чужій формі, вів до того, щоб виготовити ґрунт для свідомого українства» [498] . Такого погляду вітчизняна культурологія не виробила й досі, — ми й далі, як критиковане Драгомановим «поверховне українофільство», «просто зрікаємось свого „національного добра“ на користь „зажерного сусіди“» [499] , і завдання, яке ставив Драгоманов перед українською інтеліґенцією ще 1878 р. як найбільш насущно-«життєсмертне» і на здійснення якого ввесь вік працювала Леся Українка, — « ухопити кінець нитки, що ввірвалась в нашій історії в XVIII ст.», — для сучасної, пострадянської інтеліґентської свідомости звучить уже маловрозумливо і з сьогоднішніми нашими «фатальними національно-крайовими задачами» ніяк не пов'язується.
498
Драгоманов М. Чудацькі думки… // Драгоманов М. П. Вибране. — С. 491. До таких «фатальних задач», насущних для українського національного виживання й розвитку, Драгоманов відносив насамперед «національно-географічні» — колонізацію Півдня та витіснення Польщі з українських етнічних територій — іншими словами, устійнення України в її сучасних, більш-менш, кордонах. На його думку, «московське царство» хоч і «наробило нам чимало лиха», все ж, «відповідно приказці, що „погана погода все ж ліпше, ніж коли б ніякої погоди не було“», виконало для України саме ці насущні завдання, яких вона в XVII—XVIII ст. самотужки виконати не могла, і це й є ті «історичні рації, чому вояцький патріотизм (козацької старшини і «малоросійського дворянства». — О. З.) зчепився з російським царелюбством». «Тож і не ремствуймо, що Котляревські й Стороженки служили царям в турецьких походах без наших думок, що Гулаки писали вірші на глум над султаном <…>. Се все було ділом для свого часунормальним, власне національним!» (Див.: Б. Грінченко — М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. — С. 166—172).
499
Драгоманов М. Чудацькі думки… // Вибране. — С. 491.
Тож приймімо й на свою адресу Оксанин докір братові — «Ти ж, Іване, / у Києві не вчився. Звідки знаєш, / чого там научають?»: ми справді вже хіба вкрай приблизно уявляємо собі, чого «научали» наші «ченці» в Києві середини XVII ст., і якби не залишені Лесею Українкою «крейдяні позначки», «Бояриню» найлегше було б узяти за щось на кшталт розгорнутого перифразу шевченківського «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями». Насправді тема цієї драми виходить далеко за межі українсько-московського «конфлікту цивілізацій»: ідеться не більше не менше, як про цивілізаційний провал місії духовного лицарства, причому, нотабене, як у чоловічій, так і в жіночій його іпостасі (Оксана є «лицаресою» не тільки за своїм походженням ex equestri ordini, — вона відсампочатку позиціонується в драмі і як пряма«Христова войовниця», «перша братчиця в дівочім братстві» [sic!], — тут іще одна «крейдяна позначка», за якою розверзається незаповнена лакуна: взагалі про братства, цю провідну форму українського міського релігійного життя в XVI—XVII ст., ми знаємо нині ненабагато більше, ніж свого часу вдалося дізнатися М. Драгоманову чи М. Грушевському; перейняті тим самим духом середньовічного комітату, що й лицарські військові ордени, але з засади орієнтовані на мирну, культурно-конструктивну житгєтворчість, у контексті Українчиної єресіології ці наші fraternitas — самочинні, «знизу», за цеховим принципом зорганізовані релігійні корпорації, подібні до ранньохристиянських «вільних громад» «без пастиря-дозорця і без пана», — корпорації, які не лише конкурувализ ненависним серцю Лесі Українки єпископатом, а й цілком-таки «єретично» претендували на контрольнад ним, на статус «верховного ареопаґу в справах релігії й моральности» [500] , — виглядають не стільки вітчизняним протоаналогом протестантських церков, як те бачилось М. Драгоманову [501] , скільки своєрідним продовженням, «на нашому, на данському ґрунті», тої самої «великої релігійної альтернативи», яку вогнем і мечем було випалено в Провансі й Ланґедоку, і саме цим із певністю й мусив живитися розбуджений «любим дядьком» невгасний інтерес Лесі Українки до цього історичного сюжету — її роками виношувані заміри написати щось «з цехового волинського життя» [12,395], робочі записи до «Бондарівни» [502] і т. д., — але от спеціально питання « дівочихбратств» досі досліджене дуже мало, тож можемо лише констатувати за Оксаниною похвальбою все ту саму незмінну авторчину пристрасть до «жіночих єресей» у всіх історичних проявах цього феномена [503] ).
500
Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. — Т. 6. — К.: Наук, думка, 1995. — С. 515. (Ширше про братський рух див.: С. 498—538.)
501
Див.: Драгоманов М. Переднє слово до «Громади» // Вибране. — С. 287—289.
502
Як свідчить К. Квітка, «драму на сюжет Бондарівни» Леся Українка виношувала в думці «майже все останнє десятиліття свого життя. <…> але спинялася все перед тим, що в неї не було матеріалів про історичний побут українського міщанства і цехового люду» (Квітка К. На роковини… // Спогади… — С. 231).
503
Про жіночі «ктиторські» братства див.: Ефименко А. Южно-русские братства // Южная Русь: Сб. — К.: Б. и.,1905. — Т. 1. — С. 258. Нема сумніву, що Леся Українка користувалася саме цим джерелом — єдиним, де згадано жіночі церковні процесії.