Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій
Шрифт:
Повторюю, це був 1988 рік, і про жодну політичну цензуру вже не йшлося. Це дала про себе знати ота генетична «зона відчуження» між українським «мужиком» і українським «паном» («хоч були пани, та чужі»!), яка від XIX ст. нікуди не зникла — ба навпаки, зросла на силі, отримавши від більшовизму моральну санкцію на «класову ненависть». За роки незалежности ця ненависть — одна з основних підвалин комуністичної цивілізації — нічим не була поскромлена, і всі культурні непорозуміння, на які ми натрапляли в ході повищого викладу, в кінцевому висліді, є її продуктами, хай і несвідомими, — інваріантами того самого редакторського олівця, котрий одним розчерком навідріз відмовляв українській інтеліґенції XIX ст. в праві на родовитість.
А тим часом, така депривація обертається не просто фальсифікацією історичного процесу, — вона зводить нанівець усі зусилля наших «націєтворців» XIX—XX ст. обґрунтувати неперервну тисячолітню тяглість«українсько-руської» історії як леґітимну основу національно-державного існування. Самої тільки народницько-етнографічної тожсамости для цього категорично недосить, — вона негодна ліквідувати досі зяючий прірвою в нашій свідомості розрив між «темною» козацькою й модерною (пошевченківською) добою.
У наступному розділі я покажу, як на практиці здійснювалась дворянською інтеліґенцією ліквідація цього розриву. Тепер, коли ми «поновили» наших нащадків козацької старшини у «правах і вольностях», можемо, нарешті, ризикнути відповісти на питання, з якого й починалася ця книжка: якоюж, власне, українкоюбула Леся Українка — що означав її «етнічний» псевдонім для неї самої, який за тим крився, вже невидимий для нас, с м и с л [457] ? (Це взагалі ключове питання всіх без винятку езотерик, хоч релігійних, хоч літературознавчих, — так звана «тайна імени», тільки що в даному випадку маємо ім'я, настільки облудне своєю позірною тавтологічністю, що ніякої «тайни» за тим довгі десятиліття наша гуманітарна думка, загіпнотизована радянською народницькою міфологією, навіть не підозрювала.)
457
«Смислами я називаю відповіді на питання. Що на жодне питання не відповідає, те позбавлене для нас смислу» (Бахтин М. Эстетика словесного творчества. — Москва: Искусство, 1986. — С. 350).
Отож
VI. «Тайна імени». Історія ордену: символ віри
Слов'янщина! — який величний гук,
Який широкий і містично темний.
І скільки літ, і як багато рук
Для неї будували храм таємний.
Посеред храму п'єдестал звели,
І статую поставили на ньому,
І вид, немов Ізіді, зап'яли
Покровом щільним ідолові свому.
Стоїть таємна статуя давно,
Час тихо упливає рік за роком,
І досі ще нікому не дано
В лице їй глянути одважним оком.
Отже, «звемось просто українці, бо ми такими єсьмо» [10, 86]. Так гордо ознаймила двадцятилітня Лариса Косач своєму «любому дядькові» (постійне епістолярне звертання) й «духовному батькові» [458] , Михайлу Драгоманову, який, завважмо, п е р ш и м (від 1876 p., тобто відколи еміґрував із Росії) став уживати в своїх писаннях того самого «етнічного» псевдоніма, що відтак перейшов і до неї — «Українець» (NB: а ще тридцятьма роками раніше так підписався, — правда, не по-українськи, а по-французьки, але також мандруючи Європою й почуваючись вигнанцем, — інший автор, якого в родині Драгоманових без вагань зараховували до українських, — «Мг. Nicolas de Gogol, Ukrainien», згідно з «Almanach de Carlsbad» за 1846 p. [459] , — збіг, що його навряд чи можна вважати за випадковий!).
458
«Духовною дочкою Драгоманова» Лесю Українку вперше назвала свідок, чи не найбільш «віри годний», якого лиш можна собі уявити, — його ріднадочка, Лідія Драгоманова-Шишманова, Лесина «единственная старшая кузина» [10,340; 342]. Ширші свідчення на цю тему залишив інший, молодший кузен-«драгомановець» — професор економіки Світозар Драгоманов (1884—1958, пом. у США), автор розвідки «Вплив Драгоманова на Лесю Українку», але позаяк ця праця є на сьогодні бібліографічним раритетом, то сучасного читача, цікавого хоч щось дізнатися про Лесині «університети» у дядька, доведеться відсилати до все тієї самої застарілої монографії М. Драй-Хмари (див.: Драй-Хмара М. Літературно-наукова спадщина. — С. 53—59).
459
Найповнішим синопсисом документальних свідчень про українську ідентичність Гоголя досі залишається англомовна монографія Ю. Луцького: Luckyj, George. The Anguish of Mykola Hohol, a.k.a. Nikolai Gogol. — Toronto: Canadian Scholars' Press, 1998. M. Драгоманов вважав Гоголя о с т а н н і м із когорти «старих писателів київсько-малоруського віку», відкритої в XVII ст. Дмитром Тупталом (Ростовським), див. його: Антракт з історії українофільства (1863—1872) // Драгоманов М. Вибране. — С. 216.
Цікаво, що цей факт фамільностиЛесиного літературного імени, отже, своєрідної символічної зміни імени родинного— «не по крові, а по духу» (що найпромовистіше десигнує започатковану XIX століттям «нову генеалогію» еліти, «велику трансформу» колоніальної шляхти в національну інтеліґенцію), — у нашому лесезнавстві й досі якоїсь особливої уваги до себе не привернув [460] . Причина зрозуміла: М. Драгоманов — за обережним визнанням сучасного дослідника, «чи не найзначніша постать після Шевченка в українській суспільній думці XIX століття» [461] (NB: а якщо абстраґуватися від загальнокультурної харизми та обмежитися суто інтелектуальною історією, то либонь-таки й найзначніша…), мислитель воістину органічної, «тканинної» несумісностиз будь-яким (не лише російським!) імперським дискурсом [462] , — завжди був, що для Російської, що для радянської імперій, «політично неблагонадійним», або, як назвав його ще Александр II у спеціальному додатку до Емського указу, — «положительно опасным в крае агитатором» [463] . Так він і лишився для постколоніальної культури «не в фокусі». Тих кілька коротких інтерлюдій, що були випали драгомановським студіям у періоди політичного «потепління» (у 1920-ті, коли його безуспішно пробували виставити попередником українського марксизму [464] , та в 1960-ті, коли його, не менш безуспішно, «реабілітовувано» під личиною борця з «українським буржуазним націоналізмом» [465] ), не встигли забезпечити сьогоднішній гуманітаристиці тривкого ґрунту для розуміння дійсного масштабу цієї постати. Останнє завдання є тим більш нелегке, що з Драгоманова був системниймислитель — той, якого, як наголошував І. Лисяк-Рудницький, можна осягнути тільки в цілокупності, «в органічній єдності його ідей, кожна з яких пов'язана з іншими, доповнює їх і може бути зрозумілою лише через ціле» [466] , — а про яке ж «ціле» може йти мова, коли й дотепер найповнішим науковимвиданням його праць залишається, страх сказати, двотомник, виданий Б. Кістяківським у Парижі 1905 р. [467] ! Одне слово, Драгоманов-яким-він-був — тим, на кого було відцентроване все українське, а значною мірою й загальноросійське інтелектуальне життя останньої чверти XIX ст. [468] (політичних мислителів його класу в Росії після смерти Герцена не було, і вплив його на «Струве і всю чесну компанію наших „старших братів“» [12, 399] — то окрема тема для русистів), — із сучасної свідомости, нікуди не дінешся, випав. А вкупі з ним обвалилася, як від вибитої підпори, й ціла будова, — і Леся Українка зосталась «духовною сиротою».
460
Як приємний виняток можу відзначити хіба біографію М. Кармазіної, фактографічно вельми сумлінну, див.: Кармазіна М. Леся Українка. — С. 55.
461
Міщук P. С. Сторінки великого життя// Драгоманов М. П. Вибране. — С. 605.
462
Про Драгоманова на тлі сучасної (кінець XX ст.) політичної думки див.: Raeff, Marc. Introduction — М. P. Drahomanov's Political Thought. Documents for the Study of Literature and of Ideological Trends. Correspondence from American Archives, 1857—1933. — New York: The Ukr. Academy of Arts&Sciences in the US, 1992. — P. 20—26.
463
Цит. за: Миллер А. И. « Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). — СПб: Алетейя, 2000. — С. 260.
464
Тоді-таки було опубліковано і найповнішу (досі!) добірку листів М. Драгоманова до Лесі Українки — у харківському журналі «Червоний шлях» (1923. № 4—5).
465
Див.: Заславський Д, Романченко І. Михайло Драгоманов: Життя і літературно-дослідницька діяльність. — К.: Дніпро, 1964. — С. 6. Це була перша після 30-літньої перерви спроба повернути Драгоманова українській культурі, обірвана на початку 1970-х — після виходу вже офіційно визнаної ЦК України «ідейно шкідливою» монографії Р. Іванченко (Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України. — К.: Вид-во Київського ун-ту, 1971). Акцентування на «федералізмі» не помогло так само, як не помогло в 1920-ті акцентування на «соціалізмі»: навіть класичним для підрадянської україністики методом «фальсифікацій во спасеніє», з купюрами й лакунами, Драгоманова не можна було пристосувати до радянської версії української культури: тільки-но «допущений», хай би й в обтятому вигляді, у колоніальний канон, він «розвалював» його зсередини.
466
Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик// Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — С. 300—301.
467
Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова: В 2 т./ Под ред. Б. А. Кистяковского — Париж: Б. и., 1905.
468
«…Що не кажи, а Драгоманов має за собою добрих 3/4 всієї Росії», — свідчення промовисте тим більше, що походить від опонентів: так бідкалися між собою російські революціонери після того, як Плєханову й Аксельроду так і не вдалося стягти Драгоманова на свій бік (цит. за: Іванова Р. П. Вказ. пр. — С. 152; докладніше про конфлікт Драгоманова з російським революційним рухом див.: с. 107—156).
А тимчасом, вона була «драгомановкою» не просто за традиційно вилічуваним списком поглядів та орієнтацій («європеїзм», космополітизм, лібералізм, соціалізм тощо…), а в тому сенсі, в якому Платон був «сократиком» (драгомановське навчительство, і не тільки щодо Лесі, було взагалі сократичного типу, він не «викладав», а «заражав собою»), — крізь більшість її інтелектуальних та духовних пошуків, наче водяний знак, проступає колись заронене початкове зерно дядькової ідеї. «Від Драгоманова» родом і вся її історіософія (це для нього, завзятого англомана й прудоніста, «східноєвропейського втілення духу Джона Стюарта Мілля» [469] , історія людства була історією сходження людини до свободи [470] ), і її гностицизм (Драгоманов був чи не найкваліфікованішим у нас і досі релігієзнавцем-єресіологом, ба більше — як доводить І. Лисяк-Рудницький, свідомо робив ставку на єресіяк на єдино продуктивний для України «третій шлях» духовного розвитку, альтернативний і «духовбивчому» офіційному православ'ю, — котре ненавидів не менш палко, ніж згодом його небога, — і матеріалістичному «нігілізмові» контівського та марксівського штибу [471] ), — і взагалі, на добрий лад, серйозному історикові філософії (сподіваюсь, що такий цій темі коли-небудь трапиться!) треба б вивчати Лесю Українку й Драгоманова «одним пакетом»: саме при порівняльному аналізі ці наші «Сократ із Платоном», Учитель і Учениця, розкриваються найглибше, прецікаво підсвітлюючи себе навзаєм… Я, звісно, не маю мегаломанської амбіції замахуватися тут на подібну ескападу — мені залежить тільки й виключно на духовній генеалогії Лесиного «українства», котре так само родом «від Драгоманова». І позірно безневинне «українці, бо ми такими єсьмо» — це,
другим планом, ще й заява, складена Українкою Українцеві від імени його молодших послідовників — од тих «всіх єліка суть од Драгоманова» [10, 202], чиї лиця й обриси (та навіть і просто кількість!) також для нас уже на відстані століття невидимі й нерозрізняльні.469
Лисяк-Рудницький І. Цит. праця. — С. 309.
470
На цю тему див: Андрусяк Т. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини).— Львів: Світ, 1998.
471
Див.: Лисяк-Рудницький І. Цит. праця. — С. 307—309. Сам М. Драгоманов, за багатьма ознаками, був найближчий до протестантизму, а Реформацію вважав фактом також і української історії, вбачаючи її вітчизняний аналог у братському рухові XVI—XVII ст. До речі, й поховати себе він заповів — і то саме Лесі Українці, яка тоді була при ньому в Софії, — за лютеранським обрядом, що вона й виконала (див.: Дебогорій-Мокрієвич В. У Михайла Драгоманова // Спогади… — С. 153). Його єресіологія, як мені вже набридло тут з різних приводів раз у раз повторювати, «ще чекає на своїх дослідників».
«Українство» її, отже, — тожсамість, в істоті, суто аристократична, спадкова — «переємство титулу по боковій лінії», причому, нотабене, не в одному коліні: подібно як Лариса Косач уважала себе дядьковою «духовною дитиною», Михайло Драгоманов уважав себе прямим спадкоємцем «українського декабризму» (sic!) — Товариства об'єднаних слов'ян, членом якого був уже йогодядько, а Лесин двоюрідний дід — померлий на засланні прапорщик Полтавського полку Яків Драгоманов. «Вимкнене» з цього генеалогічного ланцюга, ім'я Українка «погасає», тратить усю свою смислову стереоскопічність і робиться пласким, таки справді, наче графа в анкеті. Час тепер повернути йому його загублену «четверту координату» — діахронічну, «вглиб» історії, — та поглянути очима самої Лесі Українкина її «предківський спадок» — зокрема й на всіх тих «подданных русского императора» [472] , які, з точки зору панівної й до сьогодні історіософської доктрини, кажучи словами незмінно в цьому питанні уїдливого І. Франка, «з давен-давна любили бігати на службу чужим богам» [473] .
472
Пор. у М. Драгоманова: «Ми хоч і родилися від «подданных русского императора», але не є «руськими» <…>. Ми — українець» (Драгоманов М. П. Терроризм и свобода, муравьи и корова. Ответы на ответ «Голоса» // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. — Т. 2. — С. 287).
473
Франко І. Передмова(до видання «Апокрифи і легенди з українських рукописів. — Том І. Апокрифи старозавітні») // Франко І. Зібр. тв. — Т. 38. — С. 8.
На цій самій народницькій ідеологічній хвилі було в нас на початку 1990-х упроваджено до шкільної програми й «Бояриню» — в супроводі не вельми врозумливих коментарів, що «у драмі осуджується компроміс боярина з власною совістю» та «трагізм становища Степана ще й у тому, що навіть таким вірним прислужникам, як він, Москва не вірить» [474] (слід розуміти, якби «вірила», то становище було б менштрагічним? — О. З.). Поруч із «Лісовою піснею», ще одна п'єса «на українську тематику» (а їх у Лесі Українки і всього-то дві — з двадцяти!) слугувала немовби сертифікатом авторчиного «українства» — і звільняла таким чином від необхідности над тим українством якось рефлексувати. У висліді якраз «Бояриню» ми читаємо вкрай неуважно, бо не така вже вона, на історіософську мірку беручи, «schwarz und weiss». Лесі Українці залежало в ній не лише і, либонь, навіть не стільки на тому, щоб, висловлюючись по-драгомановськи, «„утерти“ носа Москві» [475] , як то здається на поверховий погляд (українсько-російський культурнийконфлікт у цій драмі — то окрема тема, до якої нам ще доведеться вертатися), скільки на тому, щоб дата голос на цьому суді історії таки безпосередньо предкам, тій самій козацькій старшині, котру народницька історіографія вже була ославила «рабами, подножками, гряззю Москви», — як персонажам уже не сатиричним, а трагічним (у давньогрецькому сенсі слова — коли трагічний герой є жертвою фатуму).
474
Хропко П. Українська література… — С. 293.
475
Таку мету ставив собі М. Драгоманов, за його власним зізнанням, у розвідці «Пропащий час», присвяченій Переяславським угодам 1654 р. і їхньому впливу (під кожним оглядом деструктивному, як він доводив) на розвиток української цивілізації. Леся Українка восени 1902 — взимку 1903 pp. заходилася продовжити дядькову працю в цій галузі — у задуманій і початій (невідомо, чи закінченій, бо досі не знайденій) «історично-безсторонній», за її словами, брошурі під умовною назвою «Наше життя під царями московськими…» (план викладено в листі до М. Кривинюка з м. Сан-Ремо від 13.11.1902 p., див.: Косач-Кривинюк О. Леся Українка… — С. 642—645). В кожному разі, ясно, що «втирання носа Москві», якби й належало до її пріоритетів (а воно до них не належало, її діалог з імперією відбувався в далеко складніших і субтильніших формах!), то хіба в царині публіцистики, — але не художньої творчости.
Що тут був для неї мотив глибоко особистий, кровний, знати вже й з імени головного героя: Степанами по обохлініях, косачівській і драгомановській, звали двох патрілінеарних прапрадідів Лесі Українки, які на час Катерининської дворянської реформи [476] були ще в лавах гетьманської старшини — т. зв. Значного військового товариства (до стану людей, за тодішньою номенклатурою, «значних» належать і всі герої «Боярині» — у вступній ремарці щодо Перебійного це спеціально наголошено). СтепанВасильович Косач, бунчуковий товариш (як пише 3. Когут, за реєстром 1763 р. їх налічувалося всього 221 — це були вершки гетьманської аристократії [477] ), маршалок Погарської шляхти, 1767 р. брав участь у виборах до Катерининської Законодавчої комісії, — а вже син його одним із перших, бо ще 1784 p., кажучи словами героїні І. Кочерги, «одібрав чин» [478] , — за імперською «Табеллю о рангах» до смішного мізерний: «майорський», колезького асесора [479] . Про політичну позицію значкового товариша СтефанаДрагомана, який «підписувався ще грецькими літерами» [480] (отже, в українській транскрипції, також Степана), нам нічого не відомо, постать у гетьманській ієрархії задрібна (хоча його правнучка не без гордощів відзначає, що Драгоманови десятки років судилися з самими Розумовськими і остаточно, вже в поколінні Лесиного діда, таки виграли процес [481] !), — але невдовзі долучене до родинного прізвища закінчення «-ов» свідчить, що й по цій, «полтавській» лінії, так само як і по «чернігівській», предки Лариси Косач кооптувалися в імперське дворянство коли не серед перших, то принаймні в основному потоці «всіх порядочних людей» — власне «при Рум'янцеві-Задунайському», — а вже покоління Лесиного діда в повному складі подалося до Петербурга «на ловлю счастья и чинов», хронологічно випередивши навіть Ніколєньку Гоголя…
476
Є рація згадати, що такий самий метод інкорпорації колоніальної еліти в імперську було через півстоліття повторено в Росії й щодо аристократії польської: після поразки польського повстання 1830 р. (український аналог — зруйнування Січі) Микола І видав подібне Катерининській «Грамоті» «Положення про дворянство 1836 р.». За наступні 15 років ним скористалася досить значна частина польської шляхти (див.: Список дворянам Царства Польского, с приобщением кратких сведений о доказательствах дворянства / Spis szlachty Kr'olewstwa Polskiego, z dodaniem kr'otkiej informacji о dowodach szlachectwa. — Warszawa: Druk. Strabskiego, 1851), що зрештою й породило в польській історіософії теорію «валленродизму» (патріотичної зради). Так що не варто вбачати в масовій асиміляції непорівнянно слабшої(до того ж в інші історичні умови поставленої) еліти Гетьманщини якусь винятково українську прикмету.
477
«На 1720-ті роки Значне військове товариство остаточно перетворилося на трирівневу ієрархічну структуру. Еліта найвищого ранґу, що походила з найзаможніших і найвпливовіших родин Гетьманщини, дістала назву «бунчукові товариші». Вони підкорялися безпосередньо гетьману і, отже, не підлягали місцевій адміністрації <…>. На середньому щаблі перебували численні військові товариші, які підлягали юрисдикції центрального керівного органу Гетьманщини — Генеральної військової канцелярії. <…> Нижчий, найчисленніший щабель становили значкові товариші, котрі підлягали владі полковника» (Когут 3. Українська еліта у XVIII столітті та її інтеграція в російське дворянство// Когут 3. Коріння ідентичности: Студії з ранньомодерної та модерної історії України. — К.: Критика, 2004. — С. 48).
478
І. Кочерга був чи не єдиним у нас після Лесі Українки автором, кому ще в радянську добу, у 1920-ті роки, боліла історична доля української шляхти, — його комедія «Фея гіркого мигдалю», дія якої розгортається 1809 р. в рідному письменникові Ніжині, дуже цікаво ілюструє той ранньомодерний конфлікт шляхетських тожсамостей (української, російської, польської), про який пише 3. Когут. У ній І. Кочерга, зокрема, робить своєрідну комічну реверсію «Боярині»: у центральному подружжі п'єси правила визначає дружина — московська дворянка, «урождьонная Брадолєсова із рода князєй Кирдяпіних», а її бідолашний затурканий «боярин», якого вона «гризе з ранку до вечора» (невдоволення жінки можна зрозуміти: «всє порядочниє люді давно получилі чин. <…> ще за двадцять років при Рум'янцеві-Задунайському усі одібрали чин, а потім недавно, вже при імператорі Павлі, — і які чини. <…> По рескрипту ви могли одібрати тоді секунд-майора. <…> А то так і тиче всім у ніс, що він писар. А користі з того писарства, як наїдку з хрону. Тьфу!»), ладен поступитися жінці всім, включно з улюбленою табакерою, крім єдиного — свого, дійсно вже безпотрібного, «писарства». «Писар, Дар'є Іванівно, це неабищо… Військовий писар — писар полку Ніжинського ( підіймає палець), це була велика посада. Він мав під своєю орудою всі справи ( підіймає палець) військові, гражданські та навіть кримінальні на увесь полк — цебто на цілу губернію. <…> Це значна персона. Кандідатус омніус діґнітатум — усіх достоїнств кандидат. <…> А то секунд-майор. Тьфу, хіба ж можна рівняти. Кожний дурень, батька якого, та й його самого шкварив батіжжям той скажений цар Павел, ось тобі й секут-майор» і т. д. На жаль, ця колоритна комедія, як і майже ціла спадщина І. Кочерги (свого часу витісненого з радянського драматургічного пантеону О. Корнійчуком), на сьогодні в нас цілком забута. Останні живі імпульси автохтонної шляхетської культури (персонажі І. Кочерги ще все-таки володіють розмовною латиною, як і «троянці» Котляревського!) таким чином погасли, тож і не дивно, що митцям радянської школи вже неприступний ні Хмельницький, ні Мазепа.
479
Див.: Оглоблин О. Матеріали до родословної Косачів // Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка)…— С. 323.
480
Косач-Кривинюк О. Леся Українка… — С. 13.
481
Див. Пчілка Олена. Спогади про Михайла Драгоманова/ / Пчілка Олена. Твори. — С. 509.