Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

На цьому тлі «стару» українську інтеліґенцію мусимо визнати найбільш демократичною, і в цьому сенсі либонь-таки найбільш « народноюелітою», за всю вітчизняну історію. Такою вона була не лише за політичною платформою, яка від «братчиків» лишалась незмінною («для скованих волі, / Для скривджених кращої долі / І рівного права для всіх», за І. Франком кажучи). Про середовище Лесі Українки можна з певністю сказати, що в ньому принцип загального правапереріс рамки самого тільки політичного світогляду, того драгомановського credo, якому ще в юності присягла Леся в листі до обожнюваного дядька («За Вашу ідею, що мусить бути одна правда і для мужика, і для пана, я завжди стояла і буду стояти» [10, 220]), — і перейшов на рівень чуттєвости, «еросу» — як позарозмислова, інстинктивна здатність проектувати себе на «іншого», вбачати рівноправного собі «ближнього» в кожнійлюдині, без різниці не то соціального становища, освіти, статі і т. д., а навіть і віку [751] . Це, власне, в чистому вигляді гуманізмpar excellence, для якого в центрі уваги не абстрактний « народ», а живі, конкретні й неповторні люди(пор. Шевченкове «і будуть люди на землі»), і знаменно, що Драгоманов у полеміці з Грінченком протиставляє саме «гуманізм» — народницькому «українофільству» 1890-х [752] . Про Лесю Українку К. Квітка пише, що в неї «ніколи не було <…> огидливості, властивої вищим класам» [753] , — читай, отого «Fi donc!» та «Посторонись, любезный, посторонись!», яке нерідко демонструють героїні її прози (либонь, тим так драматично в нас і недооціненої, що зображений у ній життєвий світ жіноцтва вищих класів був для народницької інтеліґенції так само чужий, як вавилоняни з єгиптянами та «бретонський святий» пан Ґрааль, — довший час цю прозу повелося розглядати як такий собі факультативний доважок до її доробку поетеси, і майже ніколи, до піонерської спроби В. Агеєвої [754] , — як початки української жіночої психологічної прози, з недемонстративною, але від того не менш сильною й істинно новаторською «ґендерною маркованістю» на всіх рівнях, від дискурсивних стратегій до тем і сюжетів [755] ). Таку психологічно «безбар'єрну» настанову добре видно в «Над морем», де оповідачка (авторчине alter ego) у своєму наростаючому конфлікті з героїнею, московською «світською баришнею» Аллою Михайлівною (котра ділить з авторкою не ego, а соціально-статусне імперське Id-«Воно»: і в Алли Михайлівни, і в Лариси Петрівни «родителі — хорошие господа», обидві панни проводять сезон на курорті на кошт «папаш-ґенералів», і т. д.), у певний момент доходить до того, що психологічно самоідентифікується з «протилежною стороною барикад» — з епізодичним, безсловесним робітником-малярем, чий мимохідь кинутий на Аллу Михайлівну «„темний погляд“, повний непримиримого, фатального антагонізму», вже несе в собі «передчуття громадянської війни».

751

Косач-Кривинюк спеціально згадує як фамільну косачівську рису, перейняту Лесею від батька, — «поважне, наче з рівними собі», поводження з дітьми: «певне тому вони обоє мали завжди багато „молодих друзів“, як казав батько (не „малих“, , а „молодих“, і це дуже імпонувало й подобалося дітям та примушувало їх і самих уважно ставитися до своєї гідности)… (курсив мій. — О. З.)» ( Леся Українка… — С. 885).

752

«Принципіально <…> українська інтеліґенція тепер може ділитись <…> на 1) українських націоналістів (NB: Драгоманов тут має на увазі «вузьке», «етнографічне» народництво. — О. З.) і 2) українських гуманістів» (Грінченко Б. — Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. — С. 271).

753

Квітка К. На роковини… // Спогади… — С. 234.

754

Див.: Агеєва В. Поетеса зламу століть. — С. 186—193.

755

Дівочі підліткові дружби («Приязнь»), конфлікт між кар'єрою й родиною для жінки творчої професії («Розмова»), жіноче старіння та культурний гніт того, що Наомі Вулф у 1990-ті назве «міфом краси» («Екбаль-Ганем») — все це той тематичний репертуар, який по-справжньому буде актуалізовано західними літературами щойно на «другій хвилі фемінізму», у 1970-х pp. Тож як «феміністична авторка» Леся Українка в дійсності далеко попереду О. Кобилянської, чиє новаторство в цьому сенсі вимірюється все-таки насамперед «домашньою», українською міркою, і могло вражати хіба що загумінкову галицьку публіку.

Тут нотабене: «інтеліґенція розриву» зі своїм «народушком» якраз ніколи себе психологічно не ідентифікує. Звісно, вона працює для народу, йде з народом, мріє з ним злитися, як гностик зі своєю Душею у Світлі (пор. у Б. Пастернака: «Превозмогая обожанье, / Я наблюдал, боготворя. / Здесь бьли бабі, слобожане, / Учащиеся, слесаря», курсив мій. — О. З.), — але сама вона н е є н а р о д, вона навік закріплена щодо нього в позиції поза-перебування, от власне що відстороненого «обожанья» [756] , навіть тоді, коли, як Винниченкові революційні «баришеньки», зве його «товаришем» і до сліз ображається (як в оповіданні «Роботи!»), коли він, зніяковілий, у відповідь знай збивається на «добродійку» (між іншим, Винниченко вловив у своїх «баришеньках» і глибше, метафізичніше підложжя цього «обожанья» — містично-любострасне: підсвідому інтеліґентську хіть «пізнати» свого Бога до кінця і в біблійному сенсі слова, «віддатись народу» аж до готовности бути ним зґвалтованою й розтоптаною, до повного самознищення, — спостереження, що збігається і з даною С. Франком дефініцією народництва як « нігілістичноїрелігії» — по суті, «релігії лівої руки», де Бог для вірного — не «вгорі», а «внизу», це хтонічне божество, Тичинин «чорнозем», який, коли «підводиться», то єдино для того, щоб руйнувати, — і годі заперечувати, що пафос такого містико-еротичного «погибельного захвату», Drang-zum-Tod, в обох російських революціях був надзвичайно сильний, коли не домінантний, — в українській літературі неоціненним, і досі належно не оціненим документом на цю тему залишається блискуча повість В. Підмогильного 1925 р. «Третя революція», яка мала б назавжди закрити тему історичної поразки «українського народництва», якби тільки це саме народництво не тиражувало в нас своєї поразки й донині [757] ).

756

Винятком, тим примітнішим, що самотнім, у російській культурі під цим оглядом стоїть тільки Чехов, як це слушно спостеріг М. Мамардашвілі: «Для Чехова інтеліґент — така сама частина трудящого народу, як і всяка інша. Якщо погано вбраний і безграмотний, то — народ, а якщо пристойно вбраний і освічений, то що? — не народ? Чехов ніяк не міг цього збагнути, прийняти. І молодець» (Мамардашвили М. Философские наблюдения и заметки // Мамардашвили М. Необходимость себя. Лекции. Статьи. Философские заметки. — Москва: Лабиринт, 1996. — С. 204). Чехов-таки найгостріше відчував і російське інтеліґентське «безґрунтянство» (мав рацію Є. Маланюк, коли назвав його « одним із найбільших російських европейців»!), — звідки й постійна тоскна неприкаяність його героїв, їхня душевна неосідлість (життя «на валізках», у чеканні невідь-чого, — предтеча театру абсурду), і їхня «метафізика труда» — мрія невідомо над чим «працювати» й так уздріти «небо в алмазах» і т. д.

757

У «Третій революції» у трьох поколіннях одної родини — типової для «Юга России» інтеліґентної родини провінційного міста — подано, власне, всю історичну еволюцію народницького типу за російським зразком. Андрій Петрович — «соціаліст XIX століття», «старий революціонер, еміґрант і каторжник» — захоплюється революцією й розбудженим нею хаосом майже тими словами, що потім Пастернаків доктор Живаґо: «Ніколи життя не було таке цікаве. Юнацтво краще розумітиме історію, ніж то кажуть підручники. <…> Життя тепер скинуло всі одежі, приліплені цивілізацією, і ствердило геть усе, що свідчили босяки, а філософи заперечували» і т. д. (тільки в Пастернака — у 1950-ті! — Живаґо викладає схожу апологію «соціальної хірургії» без тіні авторської іронії). Андрій Петрович свято вірить, що махновське «дикунство» — «це молодість душі» народу, — і, тягнучи додому на дрова зрубане на бульварі дерево, розмірковує: «— А як влучно сказано: очі на лоба лізуть. Ось вона — народна мудрість» (sic!). Його небіж Альоша — комуніст-шпигун у штабі Махна — до дядька вже ставиться з класичною російською зневагою «дітей» до «батьків», як до «дрібнобуржуазної жаби», а до обожнюваного дядьком народу-«чорнозему» — як до матеріалу, «безконечної потенції», яку треба «експропріювати на свою користь». І, нарешті, найменше покоління — гімназист Колька — вчиться вже, як заповідала нам радянська школа, просто «з життя», — а життя, після 15 змінених у місті влад, вчить його радикальної переоцінки цінностей: «Ось на цьому розі добровольці повісили одного. Два дні висів — усі обминали. А я пішов — велике діло! Чого курку можна зарізати, а людину — ні? Ясно, що однаково». Це — є д и н а «логіка переємства», яку може дати «інтеліґенція розриву», і фінальний образ Ксани, зґвалтованої «народом» (замість, як їй мріялося в сексуальних фантазіях, — Махном), звучить як та моторошно-твереза епітафія російській інтеліґенції, на яку російська література, знов-таки, ніколи, за винятком хіба В. Розанова, до кінця не наважилася (в радянський час вона стояла або на позиціях «Альоші» — глузливо виставляючи «Андрія Петровича» Васісуалієм Лоханкіним з «Дванадцяти стільців» Ільфа і Петрова, — або, у найвищих своїх зразках, — на позиціях таки ж «Андрія Петровича», що в тяжких душевних муках провадив свій нескінченний діалог з «Альошею», як Пастернаків Живаґо з Антіповим, а ліричний герой Мандельштама — зі своїми конвоїрами, — але за межіозначеної Підмогильним парадигми ніколи не виходила).

Так ось, ні «баришеньками» Винниченка, ні Андрієм Петровичем Підмогильното «стара» українська інтеліґенція н е б у л а. І в «Над морем» суть справи навіть не в тому, що робітник «трудящий», а Аллу Михайлівну її статусне Id, поза яким вона ніхто, наділило правом паразитично рядити «інакшими, ніж вона» (саме цього виразу вживає Алла Михайлівна, «від нудоти» пожираючи час і увагу оповідачки з тою самою невинною безжурністю, що й працю своєї покоївки), — та ще й погорджувати ними при тому. Насправді її «позиція влади» далеко тотальніша, за механізмом близька до Дон Жуанової: хоч як неприкаяно нудячись своїм порожнім життям, Алла Михайлівна, проте, непохитна в обороні, ба й накиданні його як універсальної норми(«„У нас в Москве“, — так починалась кожда її розмова, а кінчалась: „Ах, ваша противная Ялта!“»): всі мусять бути такими, як вона, дарма що сама вона зовсім не є при тому щаслива. Тобто, перед нами зразкове (хоч і безтурботно-несвідоме: «червона шапочка»!) «дитя імперії», сам модус існування якої — то аґресія супроти всякої «інакшости» й уніфікація, в ідеалі, цілого світу на свою подобу. (Характерно, що в момент остаточного «комунікаційного розриву», коли терпець оповідачці, — яка цілий час була проявляла й до Алли Михайлівни істинно «гуманістичну» вирозумілість і навіть сиділа при ній доглядачкою! — нарешті вривається, оповідачка несвідомо «впадає», «оступається» в рідну їй українську:як і для безсловесногопролетаря, в «енкратичній» мові Алли Михайлівни для неї «нема слів», вона виштовхується з нього, силою протистояння, — у свою традицію [758] .)

758

Нотабене: в цьому їхньому останньому діалозі атакуючою стороною виступає не оповідачка, а Алла Михайлівна, — як підмітила Тоні Моррісон у своїй студії колоніальної мови, колонізований ніколи не говорить першим, це завжди право колонізатора, «білої людини» (Morrison Топі. Playing in the Dark: Whiteness and the Literary Imagination. — New York: Vintage Books, 1993. — P. 76–80):

«— Я ненавиджу скритності і контрадансів. Я була з вами така щира.

— На те була ваша воля…

— Себто ви хочете сказати, що мене ніхто за язик не тяг… <…> Що ж робить, «куда нам, дуракам, чай пить»! Море, поезія, природа, ідеї…

— Ми з вами, скільки пам'ятаю, ні про які ідеї не говорили.

— О, звичайно! «Не мечите бисеру перед свиньями!»

— Або, як у нас кажуть: «Шкода мову псувать!» — зірвалось у мене.

— Что вы?

Я не повторила і спустила очі додолу, бо чула, що у мене був «темний погляд», повний непримиримого, фатального антагонізму…» (курсив мій. — О. З.)

Так крізь панянські «контраданси» «Веселого Апокаліпсису» — охопленого гарячкою розваг фен-де-сьєклівського сухотницького курорту — озивається до нас все той самий «дух Джона Стюарта Мілля»: права людини проти сваволі земних ієрархій, вічна Українчина тема — і вічний-таки фундамент українського демократизму, в якому антиколоніальний вектор (NB: майже відсутній в історії російської демократії!) складав тільки органічну, невід'ємну частину принципу загального права.

І нарешті, беззастережним показником демократизму є питомий для того середовища, сливе протестантський к у л ь т п р а ц і, що, з погляду соціології, найбезпомильніше характеризує наших «українців» вже таки як інтеліґенцію індустріального суспільства, а не як доіндустріальну «шляхту» [759] . Навіть при нашому вкрай приблизному уявленні про справжні обсяги виконаної «громадівцями» роботи — організаційної, культурної, наукової, педагогічної та ін. (і все це, завважмо, «на громадських засадах», тобто «у вільний від основної роботи час»!), — для сучасної людини вона знаходиться «поза межами можливого»: за переказами, так самозречено в Україні працювали хіба що селяни до колективізації (взагалі, доба тоталітаризму, здається, змінила нашу трудову етику вже до невпізнання). Єдине, чим можна собі раціонально витлумачити шалену, достоту «мужицьку» («пчілківську»!) працездатність цих людей, — це отим арґументом М. Ковалевського з Українчиного спогаду: «Коли ми зараз, не гаючись, і то завзято, не візьмемось до роботи, то через 20 літ Україна буде трупом!», — це гін «священного обов'язку», це «лицарська повинність» обертається повинністю трудовою: раз «мушу» — значить, і «сила» знайдеться [760] . С. Булґаков називає таку трудову етику «дисципліною послушництва» («так називається всяке заняття, призначене ченцеві, однаково, чи це буде вчена праця чи найгрубіша фізична робота, раз воно виконується в ім'я релігійного обов'язку»), «світською аскезою», яка «мала величезний вплив на вироблення особистости в Західній Європі» [761] — і з якою, за його скрушним визнанням, російська інтеліґенція незнайома: російський «героїчний інтеліґент не вдовольняється роллю скромного робітника <…>, його мрія — бути рятівником людства або принаймні російського народу» [762] .

759

Про перехід в індустріальну добу від «культу неробства» до «культу праці» див.: Ґелнер Е. Нації та націоналізм. Націоналізм. — С. 68—69.

760

У першій частині «Триптиха» Лесі Українки — поемі на євангельський сюжет «Що дасть нам силу?» — нести Ісусового хреста на Третій станції Via Dolorosa береться знеможений, либонь, незгірш од Ісуса, напівзомлілий з голоду, спрацьований тесля, — коли впізна є в абияк виструганому з сирого дерева хресті свою власну роботу: «„Я тесля. Я зробив сей хрест важким, / то й мушу я нести його. Давайте. / За сюю працю не візьму я плати“. <…> / І випроставсь похилий стан у теслі, / напружились його зів'ялі руки, / погаслий погляд знову загорівся / великим та палким глибоким смутком / і твердою, важкою походою (NB: хода Командора в фіналі! — О. З.) / пішов з хрестом робітник на Голгофу, / немов не знав ні праці, ані втоми / до сього часу».

761

Булгаков С. Героизм и подвижничество // Вехи. — С. 59.

762

Там само. — С. 45.

Це важливий момент, без усвідомлення якого годі сповна зрозуміти й драму нашої радянської інтеліґенції та її професорів, досі радніших перейматися «особливою відповідальністю за долю народу», ніж «скромним», і куди потрібнішим їм, трудом самоосвіти. Класична російська «особлива відповідальність за долю народу», ця «р е л і г і я а б с о л ю т н о г о з д і й с н е н н я н а р о д н о г о щ а с т я» [763] за «єдино правильним» рецептом перерозподілу багатства(духовного в тому числі!) — сама з себе аж ніяк не передбачає, ба й не перетинається з тою «особливою відповідальністю» єрусалимського теслі — за конкретний результат своїх зусиль над примноженням багатства, — котра формується в «локальних спільнотах» середньовіччя й Реформації: в ордені, ґільдії, братстві-фратрії тощо (не тільки «в монастирі», як думав С. Булґаков, — просто в російській історії в нього не було ближчих аналогій). Тож не дивно, що російській інтеліґенції, позбавленій як традицій Реформації, так і «екзистенційного стимулу», сформульованого М. Ковалевським (нікому з росіян не приснилось би, що «через 20 літ Росія буде трупом»!), перехід від «культу неробства» до «культу праці» давався непорівнянно тяжче. Сама ідея «праці» для неї лежала по стороні «народу»-«мужика» й асоціювалася з працею виключно «мужицькою», фізичною, тою, котра «годує». Не лише в «Чернишевського, Пісарєва et tutti quanti» [10, 71], а навіть у Л. Толстого праця розумова, «інтеліґентська» — то все-таки свого роду «несправжній» труд, і для Левіна, і для Вронського вона радше спосіб чимось себе зайняти, об щось зачепити руки, але в категоріях власне трудової етики не мислиться. Серед інтеліґенції ж української така сама поміщиця, яка, за оцінкою її дочок, теж «ніколи не знала, що таке робота» [764] задля хліба насущного, зовсім не мусила бігти в поле з сапкою, аби відчути себе по-селянськи роботящою «пчілкою» [765] , — її інтелектуальна діяльність оцінювалася в її культурі за тим самиметичним кодексом, що й труд селянки-робітниці [766] .

763

Франк С. Этика нигилизма // Вехи. — С. 179.

764

Див.: Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія… — С. 749.

765

Правда, слід зазначити, що українська аристократія ніколи й не сприймала «мужицького труда» — ні хліборобського, ні ремісничого — за таку екзотику, як російська. П. Скоропадський згадує, як, коли йому сповнилося 8 років, а його брату 10, І. М. Скоропадський-дід оголосив онукам, що їм «пора взнати, як люди добувають собі хліб», виділив їм окреме поле й дядька-наставника, — і півроку двійко пажів імператорського двору після занять із гувернером орали плугом, доглядали за волами, сіяли вручну, молотили ціпами й на осінь привезли дідові на продаж зібраний урожай, «причому торгувалися з ним за ціну» (Скоропадський П. Спогади. — С. 382—383). Крім того, хлопчика навчали столярному ремеслу. З жодним народництвом така практика не має геть нічого до діла (І. М. Скоропадський за своїми поглядами був до того ж «консерватором»!), — це просто традиційне виховання європейської шляхти(досить згадати, що кожен мужчина в роду Габсбурґів мав обов'язок оволодіти яким-небудь ремеслом), про яку ми знаємо так само мало, як про нашу власну.

766

О. Косач-Кривинюк спеціально підкреслює «великий виховавчий вплив», який мала на дітей праця Олени Пчілки над збірником волинських орнаментів: «…Діти з самого початку свого свідомого життя бачили, що їх мати серйозно й наполегливо працює над узорами, — збирає їх, вимальовує, щось пише до них, радиться про них з «ученим» дядьком, нарешті — велика подія — друкує їх. І це робота не над якимось «дамським рукоділлям»…» ( Леся Українка: Хронологія… — С. 43). У повісті Олени Пчілки «Товаришки» якраз таке «дамське рукоділля» — вдавання панійок «у науку» з нудів або персональних амбіцій, — протиставляється трудам «національно свідомої» інтеліґенції: все, що робить її Люба Калиновська (хай то буде акушерська практика, читання селянам «Кобзаря» чи опікування сином служниці), в кожномумоменті заряджене націєтворчимсмислом, — все це, в економічних термінах кажучи, «примноження національного багатства», а в екзистенційних — розбудова українського «дому буття». Пор. відгомін цієї самої настанови в листі Лесі Українки «з чужини» 29.12.1911 p.: «навіть самотою та в своїм краю не може бути так непривітно, як із близькими людьми, та на чужині; бо там у тебе кожен твій крок, кожне слово може комусь і чомусь на користь бути, <…> а тут… ні собі, ні людям» [12, 377] (курсив мій. — О. З.).

Це вже загальне трудове право— настанова справді стовідсотково демократична, і на Лесі Українці досконало видно, як глибоко, позарефлексивно вона була вкорінена в нашу інтеліґентську свідомість. Лесина безмежна повага й увага до всякоготруда побивають уяву навіть сьогодні, коли ґлобально розпростореним — уже з подачі американського лібералізму — культом праці нікого не здивуєш. Такі пасажі, як нагінка М. Кривинюкові в листі від 03.02.1903 р. за подання до набору друкарським робітникам — «зецерам» — трудновчитного рукопису [767] , дослівно вшляхетнюютьспрофановане радянською пропаґандою поняття «друга робітників», десятиліттями вживане щодо Лесі Українки з подачі газети «Правда» 1913 р. Для самої пані Лариси засадничим питанням — також і за життя батька, коли серйозних фінансових проблем не існувало, — було заробляти на себе власною працею: кожне поліпшення на здоров'ї негайно ознаменовувалося в неї пошуками постійної роботи (журналістської, репетиторської тощо), і від свого вимушеного «дармоїдства» вона потерпала, здається, не менше, ніж од фізичних мук (у листі до А. Кримського називала його «одною з тих трагедій, на які ділиться моє життя» [12, 138]). Зате всякий вияв непошани в стосунку до її праці, як і до всякої розумової праці взагалі, натяк на вбачання в ній «панської забавки», порівняно з якою яка-небудь грубо-зрима «практична робота» — цитуючи її суперечку з Трушем і Ганкевичем, «замітання плаців», — розцінюється як щось серйозніше, «справжніше», вражали її доглибно («я півночі проплакала після тієї сперечки» [12, 15]), — як форма трудової «дискримінації навпаки».

767

«Літерати звикли на очі друкарських робітників мало вважати, але так не слід би робити, принаймні літератам демократичного напрямку. Я з принципу виробляю собі чіткий почерк і стараюсь подавати чисті скрипти до друку <…>. Я знаю напевне, що нечіткі скрипти зменшуютьщоденний зарібок зецерові, бо платиться від аркуша, а не від часу <…>. Простіть за сю «лекцію», але Вам, може, се просто не спадало на думку» (Косач-Кривинюк О. Леся Українка… — С. 665).

Між іншим, скоро вже зайшло за ту «сперечку» (про неї ми ще згадуватимемо, дуже вже вона знакова!), вкажу ще на один парадокс, досі, скільки знаю, культурологами не завважений. Якраз галицька інтеліґенція (NB: не лишеТруш із Ганкевичем!) виявилась ідеологічно куди легше, «безімунніше» за нашу «підросійську» сприйнятливою до російського народництва навіть у його первісній, `a la Михайловський, версії (у листі до брата від 25.02.1891 р. юна Леся з жахом пише, що серед галичан «можливі ще сперечки, подібні таким: що краще — Шіллер чи нові чоботи, Венера Мілоська чи куль соломи і т. п.», — з тою хіба різницею, що «все це у них провадиться не так гостро і дико, як у росіян» [10, 71]). Пояснюється це тим, що силою історичних обставин галицька інтеліґенція теж була позбавлена «зборової традиції» і відпочатку, від 1848 p., пішла відтворюватися не «по європейському», а «по російському» типу, — попри всю свою європейську освіту (ще один доказ, наскільки мав рацію В. Липинський, твердячи, що освіта сама собою проблему культури не вирішує!). Українська шляхта в Галичині сполонізувалася, на відміну від «правобережної», безнадійно й безповоротно (якраз те, чого не вмів збагнути П. Куліш зі своєю «Крашанкою», коли рекламував «русинам» «наддніпрянську модель»!), «аристократична контрреформація», хоч і дала поодинокі яскраві винятки (того ж митрополита Шептицького [768] ), ніколи не стала тут рухом, — і на культурну, а згодом і політичну еліту кандидували виключно уніатське духовенство (за сумісництвом) та дрібна буржуазія — люди вільних професій (адвокати, лікарі, вчителі та ін.), — те, що в Російській імперії звалося «різночинством» [769] . Так що галицька інтеліґенція теж була «інтеліґенцією розриву», і всі її численні слабості (від дрібничкової «котерійности» періоду Лесиної «трушіади» [770] аж до «великого ісходу» на Захід у 1940-ві та полишення націоналістичного підпілля на стефаниківських «мужиків, котрі смерти не бояться») можна зрозуміти тільки в цьому контексті — як «хворобу розриву». Порівняно з «російською моделлю», що врешті перемогла на «Великій Україні», галицька «руська інтеліґенція» мала тільки одну, зате вельми суттєву відмінність, котра й відіграла (не в останню чергу завдяки місії Шептицького) вирішальну роль: незалежну від держави(а потім, за Польщі — і різко опозиційну їй!) церкву. Тут відгалужується вже зовсім інший історико-культурний сюжет, якому на цих сторінках не місце, і ця побіжна заввага призначена єдино на те, щоб у читача не лишалося жодних ілюзій: крім наших «лицарів Святого Духа», іншої «інтеліґенції традиції», яка могла б стати антидотом на російське народництво, а значить, на довшій історичній дистанції, і на його пряме породження — культурну радянізацію — в Україні не було.

768

Дозволю собі нагадати, що своєю «українізацією» молодий граф Шептицький завдячував усе-таки насамперед В. Антоновичу, подібно як головний «модернізатор» Галичини — І. Франко — мав своїм учителем і «провідником по українству» все-таки М. Драгоманова. Тобто, ми й тут у кінцевому висліді виходимо на нашу «локальну спільноту», яка іррадіювала в українській культурі за біблійною логікою «Авраам породив Ісака, Ісак породив Якова» (це логіка всякоїтрадиції взагалі — та, про яку писав Фромм: коли передаються не знання, а цінності, на особистісному прикладі).

769

Напрочуд точний тут у своїх історичних інтуїціях В. Стефаник, який О. Кобилянській 1898 р. так прямо й писав: «Я не люблю руської інтеліґенції <…>. Не можна любити те, що вродилося тому п'ятдесят років і є маленьке та до того миршаве». Натомість у «мужиках» він пошукував якраз цінностей традиційно-шляхетських— «мужніх», героїчних, зовсім-таки за логікою «старого» українського народництва: «Я люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію, за культуру, що витворила з них людей, котрі смерти не бояться» (Цит. за: Стефаник В. Публіцистика. — К.: Держ. вид-во худ. літ-ри, 1953. — С. 84).

770

Див. розд. VII, прим. 151. (в електронному варіанті — прим. 708. — Примітка верстальника).

Як саме відбувався перехід української інтеліґенції на «російську модель» і, відповідно, «розшляхетнення», а відтак і «розінтеліґенчення» нашої культури — про це докладніше далі, а поки що мусимо скінчити обрахунки з тим «демократизмом», завдяки якому колоніальна історіографія змогла так цупко пристебнути український рух до єдиного «російського демократичного» воза (хіба що з «національно-визвольним» відтінком, порядком «місцевого колориту»), що ми й досі не навчимося відчитувати свою новітню культурну історію без імперського посередництва. Що на чуттєвому рівні «демократизм» буває різним, зафіксував іще А. де Токвіль. В історії постання французької демократії він чітко виокремив дві, за його словами, «переважні пристрасті». Одна, «це — жорстока й нездоланна ненависть до нерівности» («бажання руйнувати до підвалин всі залишки середньовічних установ і, розчистивши місце, збудувати на ньому нове суспільство, де люди були б настільки однакові в усьому, а їхні становища настільки рівні, наскільки це можливо для людства»), друга — це любов до свободи, «бажання бути не тільки рівними, а й вільними» [771] . У найзагальнішому вигляді беручи, можна сказати, що з цих двох тенденцій — де зрощених, де перетинних, а де й конфліктних, — двох не просто емотивно-акцентуючих, а й ціннісно різновалентнихрушійних первнів усякого демократичного руху — е ґ а л і т а р и з м у й в о л е л ю б с т в а — українська «інтеліґенція традиції» клала в голови другу, любов до свободи, а російська «інтеліґенція розриву» — першу, ненависть до нерівности [772] .

771

Токвіль А. де. Цит. праця. — С. 178.

772

Ще раз наголошу, що «російський» і «український» тут не етноніми, а виключно «культуроніми», умовности яких я цілком свідома. Для нашого сюжету немає жодного значення, що, наприклад, серед російської революційної інтеліґенції був неміряний ліком відсоток українців і що «вибір орієнтації» не раз бував справою чистого випадку (з двох єписаветградських однокашників-гімназистів, двох друзів — Жені Чикаленка й Сашка Тарковського, — перший потрапляв до В. Антоновича й ставав потім громадівцем, «українським Соросом XIX ст.» й УНРівським міністром, — а другий зустрічався з народовольцями й назавжди позбувався української ідентичности, зостаючись в історії батьком російського поета й дідом російського кінорежисера). Питання, чи і якою мірою українці культурно(а не самим лиш числом) вплинули на російський революційний рух, і чи не вони-таки його й допомогли радикалізувати своїм «козацьким волелюбством», можна наразі ставити хіба що платонічно, — серйозні дослідження цієї теми (див.: Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України. — С. 76—86) у нас лишились обтяті в сповитку (навіть листування М. Драгоманова з А. Желябовим досі не опубліковано, і той факт, що Желябов був «свідомим» українцем, близьким до одеської Громади, з сучасної свідомости цілком випав), — а вплив тут уже далеко не такий очевидний, як у сюжеті з декабристським бунтом, котрий іще без вагань можна вважати іманентним фактом української історії, і без спеціальних студій не обійтися. Тому за провідну нитку культурної атрибуції я все-таки приймаю те, що найбільш незаперечно видає «інтеліґенцію традиції» — і в чому «українці» найкатегоричнішим чином і розійшлися з «общеросами» (навіть «кровно спорідненими»!): все той-таки незмінний лицарський кодекс, «етичний ценз», котрим із ресурсів українського руху навідріз виключалися засоби не лише «терористичні», а й «крутійські» [6, 226], і завдяки котрому серед громадівців не тільки «не було злодіїв, хабарників, чорносотенців», а й «ніколи не було жадного предателя чи провокатора» (Чикаленко Є. Спогади. — С. 210), — річ, для російського руху абсолютно непомисленна, таки справді «поза межами можливого»!

Свобода ніколи не була для російської інтеліґенції (NB: декабристів не рахуємо!) пріоритетною цінністю. Емблематична заява Михайловського — «ми не хочемо свободи, якщо вона, як було в Європі, тільки збільшить наш віковічний борг народові» [773] , — могла в Росії шокувати Драгоманова (який свого часу досхочу потоптався по російському народництву) або Кістяківського, який саме з неї й починає свій (убивчий, треба сказати!) аналіз російської інтеліґентської правосвідомости [774] , — але всередині російської культури, в самому «епіцентрі» близького цивілізаційного вибуху, страх перед «європейським шляхом розвитку»був непорівнянно дужчим за страх перед деспотизмом (sic!) — навіть у розповні т. зв. Срібного віку, в тому яскравому гроні митців і мислителів, що, за Н. Бердяєвим, може, вперше в російській історії «стояли цілком на висоті європейської культури» [775] (історична короткозорість, щоб не сказати — сліпота, тодішньої імперської інтеліґенції при всякому ближчому розгляді спантеличує настільки, що вже не дивуєш спробам ще й сьогодні списати її на кошт споконвічної «загадки російської душі» [776] ). Устами Д. Мережковського (ще одного правнука козацької старшини, а внука і сина вже «служивих», ба й до придворних чинів дослужених дворян, який у дорослому віці чесно писав про себе, що «не мав ні школи, ні сім'ї» [777] , тобто типового «інтеліґента за Липинським») «російська душа» в добрій вірі проголошувала, що Апокаліпсис гряде на неї з Європи (sic!), тому що Європу вже завоював «хам» (sic!), — а «хам», у розумінні «російської душі» — це «міщанин» (от і ще одне «російське» слівце, яке перекочувало з тою самою негативною коннотацією і в наш літературний слововжиток [778] !), а «міщанин» — це індивідуаліст, який клопочеться своїм приватним світиком замість клопотатися абсолютним здійсненням земного щастя (NB: для Ґорького «міщанами» були й Толстой із Достоєвським!), — і страшної навали цього Грядущого Хама Росія й мусить за всяку ціну уникнути, і зможе це зробити завдяки своїй «особливій» (ясна річ!) духовності. Ну а вже носієм цієї духовности призначалася сама-таки російська інтеліґенція — за Ґорьким, «найкраща у світі» (sic! — це a propos «духовної пихи»), а за Мережковським і того цікавіше — натхненніше, речитативним наспівом, майже віршем, як у Мавки в мить екстазу: «небувала, єдина у світі спільнота, чи стан, чи каста, чи віра, чи змова? Це не каста, не віра, не змова, — це все разом в одному, це — російська інтеліґенція» [779] .

773

Цит. за: Кистяковский Б. В защиту права (Интеллигенция и правосознание) // Вехи. — С. 130.

774

Див.: Там само. — С. 122—149.

775

Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма. — Москва: Наука, 1990. — С. 91.

776

Див., напр.: Тихолаз А. Платон і платонізм в російській релігійній філософії другої половини XIX — початку XX століть. — К.: Парапан, 2002. — С. 262—300.

777

Цит. за: Михайлов О. Пленник культуры// Мережковский Д. С. Павел І. Александр І. Вольная Россия. — Москва: Московский рабочий, 1989. — С. 5. Пор. аналогічне зізнання Н. Бердяєва: «У мене ніколи не було відчуття походження від батька й матері <…>. Я не люблю родини й родинности, і мене вражає прив'язаність до родинного первня західних народів» (Бердяев Н. Самопознание. — С. 14).

778

У наших шістдесятників це була така сама лайка, як у Ґорького й Маяковського: «Я думав, що ж, міщани, ну, міщани, / Із пледами, торшерами, борщами, / Вареннями з малин, суниць, ожин» і т. д. (М. Вінграновський. «Учора ще я в цьому колі жив…»), з одною тільки поправкою на «місцеву специфіку» — «розпрокляття» «міщанству» з уст українських шістдесятників летіло, серед іншого (і найщирішеї), «за убрання в мову, як в одежу», — за легкопіддатність на русифікацію. Слівце, як бачимо, запозичене й адаптоване «до місцевих умов», але «старе», питомо українське його значення й справді вже не годилось, бо «міщанин»-городянин радянського часу не мав геть нічого спільного з традиційним українським міщанством — великим «третім станом» нашої Реформації, який іще застали Нечуй і Старицький і належністю до якого ще пишалисяїхні герої («Та хіба ж міщанину пристало бути свинею?» — шпетить Голохвостого Секлита Лимариха, і вона ж формулює перед «запанілими» Сірками й міщанський становий «кодекс чести»: «ваш батько м'яв шкури і з того хліб їв, я торгую яблуками і з того хліб їм, і нікого не боюсь». — курсив мій. — О. З.). На сьогодні це ще одна «мертва культура» — індустріалізації, початої миколаївською, а закінченої сталінською імперією, українське міщанство не пережило.

779

Мережковский Д. Грядущий Хам. — Москва: Республика, 2004. — С. 107—108.

Якщо абстраґуватися від емоційної сторони цього, фактично, автопанегірика(потім одинока заціліла з усіх породжених на світ «небувалою спільнотою» політична партія з тою самою хвальковитістю оголосить себе «розумом, честю й совістю нашої епохи» і напише це на всіх мурах, щоб ніхто не сумнівався!), то маємо тут не що, як програмову заявку російської інтеліґенції на лицарський статус— таку саму профанно-самовдоволену, як ми це вище бачили в Б. Грінченка. І от у цьому-то історично першому «кандидаті на російське лицарство», покликаному визволяти Росію від «європейського хамства», Мережковський мимохідь, рефлексом мистецького зору, чесно підмічає, — розцінюючи, правда, як малозначущі дрібниці, — такі, зокрема, цікаві риси, як, «при ставленні істинно релігійному до свободи зовнішньої, суспільної — неповагу до внутрішньої, особистої свободи» (sic!), тенденцію поборювати й нівелювати індивідуальні відмінності (привіт од Алли Михайлівни!), ригористично «контролювати сусіда» з тим небезпечним почуттям, яке Токвіль звав « демократичною заздрістю» («нетерпимість розкольників, уставщиків, взаємне підглядання, як би хто не оскоромився» [780] ), — але ніякої суперечности, ані зерен майбутнього деспотизму в такій «філософії свободи» на очі не бачить. Ба більше — саме пристрасний пафос руйнування, «здатність зненацька відриватися від ґрунту, від побуту, історії, спалювати всі свої кораблі, ламати все своє минуле в ім'я незнаного майбутнього», — словом, «с в а в і л ь н е б е з ґ р у н т я н с т в о» (я не жартую, в ориґіналі так і стоїть — «произвольная беспочвенность»! — розрядка моя. — О. З.), що в ньому вбачає «одну з найглибших особливостей» російської душі, Мережковський і вважає істинною, «страшною» (NB: фройдівська обмовка митця, вірного точному слову!) «свободою духа» [781] .

780

Там само. — С. 116.

781

Там само. — С. 109.

Чи не правда, щось вельми знайоме звучить для нашого вуха в цих самовпоєних нахвалках? Найкращий у світі, небувалий, ні від кого й ні від чого не залежний, лицар волі, — ось він який, російський інтеліґент… «Дивіться — я такий. І тим сей світ / не був мені темницею ніколи. <…> Переступіть — і цілий світ широкий / одкриється для вас! (=зламайте „все своє минуле в ім'я незнаного майбутнього“! — О. З.)», — ну, і так далі, за текстом… Це безперечно він, наш старий знайомий — Дон Жуан власною персоною, який, сп'янілий сам од себе й своєї гаданої «свободи духа», весело гнався в Мадрид назустріч загибелі, і в гадці не покладаючи, чого саме йому слід «страшитися» («ми дійсно не передчували того, шо мусило статися» [782] , — признавався І. Бунін уже на еміґрації). Уперше в російській культурі по-справжньому «злякалась XX століття» тільки Ахматова [783] , та й то в роки Першої світової, коли катастрофа вже вибухла, — послідовніша ж, теоретична російська рефлексія над дійсним станом речей (від розановського «Апокаліпсису нашого часу» 1919 р. до бердяєвських «Витоків і сенсу російського комунізму» 1937 р.) розгорталася виключно заднім числом, за принципом «мудрий по шкоді», — «дефект зору» був загальнокультурним. (Вже аж ген-ген пізніше, коли «Андрій Петрович» і «Альоша», повернувшися з ҐУЛАҐу, сяк-так помиряться на тому, що зрештою «Росія у них одна», цей самий «дефект» як незмінну інтеліґентську психологічну домінанту наново озвучить Б. Пастернак: «Сильней на свете тяга прочь, / и манит страсть к разрывам». — курсив мій. — О. З.)

782

Бунин И. Из «Великого дурмана»// Бунин И. А. Окаянные дни. — Воспоминания. Статьи. — Москва: Сов. писатель, 1990. — С. 340.

783

Див.: Волков С. Разговоры с Иосифом Бродским. — С. 277.