Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

У цьому контексті унікальність «Помаранчевої революції» бачиться насамперед у тому, що в ній нація— чи не вперше в новітній історії в такому чистому вигляді! — повстала акурат проти « влади мас», вимагаючи закону як загальної моральної норми. Це перша серйозна «точка збою» нашої столітньої «хамської матриці» — повстання д е м о к р а т і ї проти х а м о к р а т і ї. А це, своєю чергою, означає, що ціннісний контекст сучасної української культури далеко не вичерпується і не покривається сумою наявних культурних артефактів (ніщо в цілому українському інформаційному й культурному просторі, з інтернетом включно, не заповідало Майдану в тому вигляді, у якому він відбувся, і його репрезентація в ЗМІ та наступна інтерпретація в кіно, літературі і т. д. так і «не дотягнула» до адекватного йому категоріального рівня — того, де «свобода» протиставляється «свавіллю» і з'являється свідома відповідальність індивіда перед трансцендентною інстанцією, відновлена «вертикаль» колишнього культурного націоналізму, хай і без історичної «горизонталі», — цю другу відбудувати непорівнянно тяжче, тут уже без інтеліґенції європейського типу не обійтися!). Іншими словами, виглядає на те, що культура «видима», інституціоналізована, у нас на сьогодні куди більше «плебейська» од «невидимої», повсякденної, — тої, що існує в «розлитому» вигляді усної традиції — побутових звичок, несвідомих семантичних жестів, поведінкових стереотипів та інших, непіддатних систематизації «ментальних борозен» (за виразом Д. де Ружмона). У майже «конґруентній» проекції на цивілізаційні конфіґурації початку XXI ст. Майдан продемонстрував, таким чином, духовну ситуацію, дуже подібну до тої, з якої починався український рух у XIX ст.: коли українське суспільство (по-тодішньому, «мужики», по-нинішньому — «маленькі українці») виявляється в «низовій» масі своїй шляхетнішим, аніж його еліта — «наша хамократія», як 140 років тому іменував Д. Пильчиков полтавську адміністрацію і поміщицтво (у перекладі на мову сучасних реалій — «політиків» і «олігархів»). Єдиний «гравець» у цій конфігурації, якого в міжчасі Україна втратила, — це інтеліґенція як духовна аристократія: та, котра тільки й спроможна тримати на собі в модерній демократичній нації її «історичну вісь», забезпечуючи їй ментальний простір для «істинного буття», поза рамками операційно-прагматичних цілей «нашого сьогодення».

Моїм завданням у цьому підсумковому нарисі було означити, хай би як схематично, загальну логіку цієї втрати, вказавши тільки на головні рифи й підводні ями, що чигали на українську культуру в руслі загальноцивілізаційного «бунту мас» — і що їх вона, в силу відповідних історичних констеляцій, уникнути не змогла. Я намагалась утриматись і від непереборно спокусливих для всякого інтелектуала з художнім складом мислення «якбитологічних» диґресій в умовному способі («що було б, якби не те й те»), і від дидактичних прогнозів на майбутнє («якщо не зробити того й того, то буде те й те»). Зрештою, будь-які заклики «щось робити» в цьому випадку приречені залишатись пустою риторикою. Духовна аристократія не підлягає відновленню ні за одне, ні за два, ні за три покоління — особливо в такому суспільстві, як наше, де інформаційна пам'ять усуціль дискретна («що минулося, те й забулося»), розсипана по ніяк не зв'язаних між собою соціальних середовищах і навіть у їхніх межах частить розривами вже не то міжпоколіннєвими, а й на дистанції в одне покоління: національна історія на наших очах сливе по-орвелівському дробиться то на декади («вісімдесятники», «дев'яностики», «двотисячники» в літературі), а то вже й на «п'ятирічки» («перша каденція Кучми», «друга каденція Кучми» і т. д.). Драгоманов свого часу закликав інтеліґенцію підхоплювати «кінці нитки» завдовжки в кілька століть, — нині замість «нитки» український Гамлет — «реставратор тяглости» — отримує до диспозиції вже тільки жмуток дрібно посічених обрізків. Так що не варто плекати особливих ілюзій: виведена мною по слідах Українчиного міфа «нитка» української лицарської традиції — у XX ст. таки обривається, і тим-то в своєму автентичномузначенні Леся Українка з української культурної історії XX ст. й випала, і не випасти не могла: як завжди випадають переможені з історії, писаної переможцями.

Але історія писана, як показує наш сюжет, далеко не тотожна історії дійсній, — а ця остання наділена атрибутом незнищенности й зберігає за собою здатність несподівано для знетямлених нащадків вибухати їм із-під ніг довгонакопичуваними в «підпіллі» віковими резервами, вщент ламаючи всі наші короткозорі прогнози. Це й дає мені право залишити без відповіді питання, до якого неуникненно підводить весь хід попереднього викладу, — чи можлива в новому столітті повторна гальванізація нашого лицарського спадку, «ліквідація розриву»? Історія завжди перевищує досягнутий людиною горизонт її розуміння. Єдине, що може й повинен робити автор, — це намагатися той горизонт розширити, продемонструвавши таким чином, що, попри всю розірваність нашої культурної свідомости, насправді, хочемо того чи ні, ми живемо в реальності постійно «відкритої» — вибухонебезпечної— історії.

І в цьому пункті наша подорож добігає кінця.

Post Scriptum

2 жовтня 1896 p. Лариса Косач — молода й сповнена життя, енергійна й закохана, всім захоплена й до всього цікава, шалено активна і в літературному, і, чи не більше, в громадському житті («…ніколи і вгору глянути. Просто спішу, як чорт» [10, 359]), — словом, підозріло схожа на Любу Гощинську з першої дії саме під ту пору викінченої «Блакитної троянди», — написала в Софію до своєї «старшої кузини» Лідії Драгоманової-Шишманової листа, один пасаж із якого не може не перепинити увагу читача з бодай трохи розвиненою уявою:

«От, Лідочка, снився мені «вещий сон», аж навіть тобі розкажу. <…> …сниться мені, що іде моя драма на сцені і головну роль граю я сама (que Dieu m'en pr'eserve!), іде акт, іде антракт — 1-й, 2-й, 3-й, 4-й, — в публіці н і ч о г о н е ч у т ь, врешті, фінал, на сцені чогось темніє, а занавісі не спускають, я врешті — хоч се мені по ролі не полагається — питаю: „Чому не спускають завіси?“ Хтось відповідає саркастичним тоном: „Бо нема перед ким!“ Я дивлюсь: у партері — „аравійська пустиня“, порожні ложі чорно позіхають, на ґалерею у мене не стало одваги поглянути. Моя драма провалилась avec… un silence sonore!.. І я в розпачі кричу: „Свисток, все царство за свисток!“ Розумієш — уже не аплодисмент, а хоч свисток!.. Але і сей розпачливий поклик зостається гласом вопіющого в пустині… Раптом я згадую, як Шіллер провалився перший раз, читаючи свого „Фієско“ противним швабським акцентом, — промінь надії блиснув — і я прокинулась! Ах, се був тільки сон!.. Лідочко, ти умієш пізнавать вдачу по почерках, знаєш хіромантію, може, ти онейромантію знаєш? „Скажи мне, кудесник, любимец богов, что сбудется в жизни co мною?..“» [10, 353—354].

Головна проблема з пророцтвами, як відомо, полягає в тім, що по-справжньому уяснити собі їхній смисл можна тільки по тому, як вони справдяться. Нині, через 110 років, сумніватися не доводиться — Лесин сон був таки «віщим»: ціла її творчість стала, без перебільшення, великою культурною драмою, граною впродовж майже всього наступного століття при воістину «гучній тиші» (un silence sonore) порожнього залу.

І так само «кассандричного» звучання набувають тепер і останні її рядки, продиктовані на смертній постелі в липневому Кутаїсі 1913 p., — моління дітей до сонця над закопаними в пісок древніми манускриптами — «єретицькими», «поганськими»… Діти ще безіменні, голоси їхні в чернетці ще нерозрізняльні, це один голос— авторчин, це її «єретицька» молитва— української лицареси Святого Духа, вірної жриці того гнаного й репресованого жіночого божества, що під натиском єресей все ж увійшло в західнохристиянський канон під іменем, симетричним Божому, — Notre Dame, «Наша Пані»:

«Може, настануть кращі часи. Може, колись хтось знайде ті скарби — і дізнається великої мудрости: „Геліосе! Врятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх!“»

Це не «заповіт у нікуди», не «крик у порожнечу», як може видатися на «простий» монтаньярський розсуд. Це — «замовляння похованого», добре знаний і з українського фольклору ритуал з а п е ч а т у в а н н я с к а р б у (щоб не дістався негідних рук) — «замикання» його: сонцем і пустинею.

І наш шлях через пустиню тільки-тільки розпочався.

Епілог

«От і добре, — сказала вона тоді, — значить, і я свій обов'язок виповнила».

Леся Українка — К. Квітці, за його спогадами

У цій книжці я свідомо послуговувалася виключно о п у б л і к о в а н и м и матеріалами, — такими, до яких, теоретично беручи, міг би вдатися кожен інтеліґентний читач. Я не шукала за сенсаціями (навмисно не вносила в текст нічого, що знане мені з живих уст і в «писаному та дрюкованому» вигляді не існує!), не сиділа по архівах і не зверталася до бібліографічних раритетів (окрім хіба тих, якими завдячую своїй родині, що, попри всі тарапати XX ст., все ж потрапила лишити мені в спадок хоч і катастрофічно «проріджену», але, як на наші нинішні стандарти, не найгіршу домашню бібліотеку [928] ). Мені не залежало на жодних закритих для широкої публіки джерелах.

928

Хронологічно останній «великий удар» по нашій родинній бібліотеці припав на осінь 1965 p., коли КҐБ вилучило в моїх батьків під час обшуку, серед іншого, комплект видань львівської «Червоної калини» 1921—1939 pp.: переважно мемуари, біографії та історичні розвідки, які звідтоді ніколи не перевидавалися. За цими книжками мені шкода найдужче (втім, може, тому, що про всі інші, знищені в першій половині XX ст., я просто нічого не знаю?), — припускаю, що якби вони збереглися, моя арґументація в V—VII розділах могла б бути інакшою, можливо, переконливішою.

Все, чого я хотіла, — це по-справжньому уважно п р о ч и т а т и, для тої частини української аудиторії, яка ще не втратила культури читання, на позір загальноприступні тексти одної з найвидатніших європейських письменниць XX ст., котрій випало бути українкою, а тому в посмерті не дочекатися від нащадків, за ціле століття, навіть повного зібрання творів із кваліфікованими коментарями. Не кажучи вже про більше, те, чого єдино й взискує письменник, за життя й по смерті, — розуміння.

Те, що за прочитаноюЛесею Українкою відкривається «якась невідома культура», багато хто, як я тут не раз писала, здогадувався й до мене, а для покоління моїх батьків це була ще річ настільки самозрозуміла, — розчинена, як кисень у повітрі, в інтелектуальній атмосфері київських 1960-х, — що навіть не потребувала спеціальних пояснень (пояснення було єдине й вельми лаконічне: «Винищили інтеліґенцію!»). Гадаю, власне завдяки цій атмосфері «Лесин ювілей» 1971-го став культурною подією загальнонаціонального масштабу — на моїй пам'яті останньою такою в Україні. До Театру ім. Франка, де «франківці» давали «Кассандру», львів'яни — «Блакитну троянду» й «Камінного господаря», дніпропетровці — «У пущі» (і все це транслювалося по радіо й ТБ!), черга з благаннями «зайвого квиточка» вишиковувалася знизу, від Хрещатика, вздовж цілої тодішньої вул. Карла Маркса, нинішньої Городецького. Вистави закінчувалися оваціями, під час яких у залі кричали «Слава!» — як у 1918-му під час військового параду на Софійському майдані. Так що про «невідому культуру» мені пощастило взнати не лише з книжок (і таки справді пощастило, бо якби я народилася на кілька років пізніше, то нічого цього вже б не запам'ятала, та й просто б не повірила, що таке могло бути в Києві 1971-го!), — «мелодія і барва» тої культури, вже не стільки власне лицарство, скільки жагуча, інтонаційно злита з Лесиним карбованим білим віршем туга за лицарством, вбилися в мою десятилітню уяву назавжди. Тут я тільки спробувала розгорнути те, що для моїх попередників було здогадом, — радше відчуттям, ніж ясним баченням затраченої культурної альтернативи, — в історичну картину, зіткану з конкретних фактів, імен і цитат, і таким чином дати здогадові нове життя — вже у вигляді концепції.

І ще одне: я цілком свідома, що в мене були для цього ті можливості (чи маю назвати їх привілеями?), яких у моїх попередників, з огляду на обставини української історії XX ст., ніколи не бувало. А така свідомість зобов'язує.

Далі — то вже справа фахівців: істориків, релігієзнавців, літературознавців, яким і належиться піднімати з архівів на світло дня нашу «затоплену Атлантиду».

Втім, один архів я таки відвідала, влітку 2004-го, — відділ газетних фондів бібліотеки Віденського університету. Мені муляла незагоджена цікавість — які саме «дописі» (відомо, що була принаймні одна «статейка» [929] !) писала Леся Українка для віденського тижневика «Die Zeit», у 1894—1904 pp. найпопулярнішого друкованого органу австрійської (і не тільки!) інтеліґенції, — там друкувалися Рільке й Томас Манн, Іван Франко і Стефан Цвайг, Ремі де Ґурмон і Ґрація Деледда, і Лесю Українку редакція теж запросила до співробітництва [див.: 11, 367]. Одначе, на моє розчарування, нічого за підписом Лесі Українки, ані Лариси Косач на фотоплівках не виявилося, — чимало матеріалів «Die Zeit» містила під псевдонімами: К., Observator… Піди вгадай, за якою з цих масок може ховатися Леся Українка, коли не знаєш навіть, про що вона писала! Був би на моєму місці, — безпорадно думала я, вдивляючись у мигтючий жахливим, незвичним для ока ґотичним шрифтом екран проектора, — порядний германіст, він би, напевно, потрапив упізнати стиль письменниці, за зразком тих її німецькомовних текстів, що нам відомі, — «Das Brief ins Weite», листування з німецькими й австрійськими адресатами… І тут я схаменулася: Боже мій, та яке ж німецьке листування, де воно, хто його коли шукав? І коли це в нас Лесею Українкою всерйоз займалися германісти (романісти, античники, медієвісти, орієнталісти, потрібне підкреслити…), і про що я тут узагалі розмріялася — так, наче живу в культурній державі?..

929

У лютому 1903 р. Леся Українка скаржилася М. Кривинюкові з Сан-Ремо, що вона за короткий час «мусіла виготовити статтю в „Мир Божий“ і статейку в „Zeit“, і полемічну статтю в „Київську старину“» (Косач-Кривинюк О. Леся Українка… — С. 664). Залишається думати, що вона писала їх під якоюсь винятково нефортунною планидою, бо жодної з цих праць досі не знайдено. Зрештою, не тільки цих.