Обітниця

Народ тобі повірить…


У натовпі – усі самотні.
Жетон метро – ключ до прояснення.
Я їду вниз.


Цапи!
З рогами!
Покину світ.


Тишком повзи, п'яницю,
По сходинкам, темним від бруду,
Аж до рідних дверей.


У бидла особливість є: воно —
Завжди не ти.
Ми в захваті від цього.


Чуже за кордоном п'ю пиво,
З чужою кохаюсь шльондрой,
У мріях о жінці та хаті…


На цеглину, мочи буржуїнських нездар!
Бізнесмена – ножом! Фірмача – на ліхтар!
Ти придбав собі блазня? Опудало? Жарт?
І за що тепер, синку, тебе поважать?


Лягу на м'яке я ліжко,
Вб'ю годинку тишком-нишком,
Бо я маю рацію
В сенсі медітації!


Розбите яйце.
Спорожніла скрижаль.
І лезо ножа вщент доїла іржа.
А сховане жало штрикає безумця:
«На жаль…»


На дворі – лютий, мать твою.
Зима гризе весняну зав'язь.
Вчорашній вовк,Сьогодні – заєць,
Спочити вже готов в раю.


Ми – яблука, надкусані життям.
Ми – різні.
Кохали, жили, впали в забуття
На тризні.
Не хочемо лежати, як сміття! —
Та пізно…


Глядач – це я.
Я сплю в обіймах залу.
Мій сон жене
Те, як життя загиблому сказало:
«Пробач мене.»


В очах – сльози, в носі – нежіть,
В серці – жах, хоч По цитуй…
Рудий клоун на манежі
Молить: «Боженько, рятуй!»
Той не хоче.
Зал регоче…


На килимі з жовтого листя, повз прірвой, уздовжки Арбату,
З піднесенням нищівним в серці, підпалюючи кораблі,
Ідуть пілігрими з Тбілисі, шляхетні, немов акробати,
Манто подавати путанам замість китайчоночка Лі…

Сонет про сонет

Ридаймо, друзі, бо німа сонета!
Дід з'їхав з глузду, зовсім, геть здурів,
Мішок кісток – точніш, мосластих слів! —
Вчорашній день, затерта вщент монета,


Шахрайський чек. Як нежива планета,
Він ще летить, але мільйон чир'їв
Роз'їв печінку. Гострий зір орлів
Не знайде там життя. День канув в Лету,


За днем – і ніч. І кисень, що горів,
Завісу зсунув. Кам'яна комета
Живіша за сонет. Ми на горі
Поезії чекаєм на поета,


Щоб врятував сонет… Комахи, ми
Не в змозі бачить літо посеред зими.

Сонет пам'яти Цурена Правдивого

«Немов листок зів'ялий падає на душу…»

Цурен Правдивий

Листком зів'ялим падає на душу
Моя журба. Вигнанець-одинак,
Минулих бід господар і кріпак,
Я бід нових лякатись вічно мушу.


У долі йдуть пологи, та ще й як! —
Дитина-велет гнобить море й сушу,
Кат-немовля, він хоче з місця зрушить
Мій тяжкий присуд. Зграю посіпак


За мною гонить. Що ж, труси, як грушу,
Персти вкладай у рани. Я – хробак,
П'яниця, волоцюга, дурень… Так!
Але вітчизні вірність не порушу.


Журба, зів'яле листя, доля – прах,
Ти розпинаєш серце на хрестах!

Добро і зло

Волосся сріблом вкрили дні.
Шолом? Хутро?
За першість бій ведуть в мені
Зло та добро.


Ось-ось кульгать мені, козлу,
Туди, де край добру та злу…

Обітниця

Клянусь життям, що як вода
Тече у небокрай —
Обітниць інших я не дам,
Хоч Бог мене карай!


Нащо мені обітниць рій?
Щоб реготав Господь старий?

Балада п'ятьох

На березі, де океан,
Води не чуть,
Медузи б'ються в піні там,
Бо не втечуть,
Не побажаю й ворогам
Цей жах відчуть.


В північній тиші близ води —
Столітть вінець,
На кручі осторонь сидить
Палац-ченець,
І в більмах вікон назавзжди –
Пітьма.
Кінець.


У ніч мелодію-стрілу
Встромив гобой,
І п'ять, поринув у їмлу,
Зійшлись з журбой —
Король і блазень, і чаклун,
І ми з тобой.


У кубках плюскотить вино —
Де кубки ці?
В очах печаль, як в річці дно,
Як ніж в руці,
І кожен знає, що темно,
Що ми – гравці.


Що скоро стане на поріг
Світанок-дід,
І буде тисяча доріг
На цілий світ,
І буде кожному свій рік,
І шлях, і слід.


І шторму шал, і неба скло,
І хмар гурти,
І воля буде, і полон,
Сад і пустир.
Хто блазень? Хто чаклун? Хто лорд?
Хто я? Хто ти?!


На березі мовчать віки,
Віки мовчать,
А сині хвилі в'ють вінки,
У неба вчась,
Чекаєм, долі боржники —
Чи прийде час?…

Ле про королеву фей та Томаса-римача

Зустрів я королеву фей,
З ней був ще вчений котофей,
І полум'я автодафе
Мені спалило серце.


Кохання гірше за полин,
Страшніше, ніж той дідьков млин,
Гостріше навіть перця.


Вона: «Чортячий ти синок!
Ти полюбляв лихих жінок,
Хапав чуже та ніс в шинок
Цю здобич, щоб пропити,


Але я знаю, милий Том,
Що кожним словом і листом
Ти геть талановитий!»


Я їй: «Цариця ти моя!
Нехай ти гонором змія,
В душі – підступная свиня,
У серці – гріх з жадобой,


Ти долей пара сатані, —
Але цих грудей дивний сніг
І смак цих вуст медовий!»


Вона мені: «Розпусти цар!
Жалкує за тобой цвинтар,
Катюго, чорний, ях димар,
Але поет завзятий!


Шукав злочинних ти шляхів
Дітей давив, немов птахів, —
Та де ж другого взяти?!»


А я кажу: «В тиші нічній