Обітниця
Шрифт:
II
Я бачив уві сні мій шлях,С початку до кінця.І шлях був стежкой у поляхДля кожного гравця.СтараIII
Було їх два коло струмка на вишньому плато,Вони гадали – дужчий хто? А може, і ніхто?Сталевими клинками дно прорізали за крок,І тихо води ніс свої поранений струмок… І два наставлені мечі у тім струмку стоять,І вже струмок відобража подвійну рукоять,Повітря чисте і сухе, замовк пташиний зрух,Впираються у небеса вершини Сафед-Кух,Вершини Білих гір… Нема мечів, та є струмок – і хвилі все дзюрчать, У них є свій незмінний шлях, одвічний Шлях Меча,Сам по собі, один із двох, вінчає древній спір,Серед відрогів Сафед-Кух, предвічних Білих гір. Легенди брешуть, дурням лиш вони – розрада квола,А сталь згинається, як прут, у золотисте коло,І ні початку, ні кінця немає в кола того,Як раю підлому нема і міри для скупого. Я бачив сон. Спитай – про що? Але про що ж іще?!Я бачив сон. Я був мечем. Я був тоді мечем.Я був скалою і струмком, дорогою й конем, Був подорожнім і плащем,Грозою був і літнім днем,Водою і вогнем…(третя частина циклу – переклад робив перекладач, працювавший над книгою «Шлях Меча», за участю О. Ладиженського)
Касида про захоплення Кабиру(фрагмент)
Пам'ятаю, як в проулках йшло відлуння – мчався хуткоГуркіт мідного тарану війська лівого крила.Пам'ятаю чорний вітер, пам'ятаю – меч я витерО тяжкий, парчовий, драний, кимось кинутий халат.Сонце сіло в горне крісло, мрак плащем окутав місто, До землі припав губами, ніч із мертвих кров пила…О, ридай, Кабір – сьогодні впав ти і сгорів дотла!…Ні, Творцю не докоряю спогадом лихого зла…Касида про джерело життя
Роки шмагають, наче пліть, за спиною – мовчанка літ,Збирався вічно я співати, та не помітив, як замовк – Тепер мене здушила кліть; зі шляху збився, впав у глід,Старий, дивлюся – сміх дитячий; бреду в юрбі – самотній вовк. О, де надія? Долі кпини! Колоди – ноги, сам – шкапина, Зашпортуюсь, течуть сльозини, а все ж покручена стежина У ніч веде, – початись хочу, та вже завершений. Без сил.На вітрі, наче стяг, тріпочу, – ох, тільки б встигнути!.. Не встиг. І глузують з мене роки. Ви чому такі жорстокі?Я – старий огир і можу лиш плестися за задком. Впав стрілою збитий стрепет, змовк трави духмяний лепет,Стих життя тривожний трепет, рухлий прах під каблуком… Я від туги тьмяно млію, від розпуки скаженію, Дурень, сам себе жалію, сам себе жену бігом, Сам недугами хворію, сам у домовині тлію,Білими кістьми білію… Сам – і другом, й ворогом, Cам – і птахом, і стрілою, і пожежею, й золою,Доброю чи ні судьбою, осінню, що дасть врожай, Сам – і ниткою простою, і ошурком під пилою,Круглим блюдом з пастилою та родзинками на край. Що ж, усі мої незгоди – також я? Чи примхи моди,А чи забавки природи – я, і годі? Тільки я? Я дивлюсь – років немає; я сміюсь – життя триває,Я співаю – все співає, і хвороби, мов бур'ян, Топче моя мати-доле, щоб зерно легло у поле…Ще не пізно. Ще тріпоче пісня – зіронько моя!(переклад – Марини Слов'янової. Останні чотири-п'ять рядків – Олег Ладиженський)
«Наче краплі в тумані – ми були й нас нема…»
Наче краплі в тумані – ми були й нас нема,Наче гроші в кишені – ми були й нас нема,Нас ніхто не піймає, нам ніхто не повірить, Нас ніхто не обдурить – ми були й нас нема…(переклад – Марини Слов'янової)
«Вам раджу, любі друзі, я…»
Епіграма – Володимиру Пузію
Вам раджу, любі друзі, яЧитати Вовку Пузія,А не якісь «тварєнія»Москалика Ареньєва!Поделиться с друзьями: