Обітниця

Та в цьому сні зробився катом.
Ніхто від мене не втече.
В різномаїтті злої долі
Я жив без роздумів і змін,
Як той, що всіх лишає волі,
Як той, що вище гір і стін.
О, дурень! Час рікой тече,
І смерть – чорніша з всіх печер…
Я був покаран за гординю.
Я бачив сон. Я БУВ мечем.

II

Я бачив уві сні мій шлях,
С початку до кінця.
І шлях був стежкой у полях
Для кожного гравця.
Стара ця гра, о мій гравець,
І знає дурень і мудрець,
Що все зведеться нанівець…
Я уві сні кричав.


Я бачив уві сні мій меч —
Ми схожі, як брати.
І скаженів кровавий смерч —
Без серця, без мети.
І били в лезо, гомоня,
Копита чорного коня,
Що мчав уздовж страшного дня…
Я уві сні кричав.


Я бачив уві сні життя –
Цей шлях вже був не мій,
Звивалось денне маяття
У кільця, наче змій,
І шепотів тий змій мені,
Що світ палає у вогні,
Що треба знати, так чи ні…
Я уві сні кричав.

III

Було їх два коло струмка на вишньому плато,
Вони гадали – дужчий хто? А може, і ніхто?
Сталевими клинками дно прорізали за крок,
І тихо води ніс свої поранений струмок…


І два наставлені мечі у тім струмку стоять,
І вже струмок відобража подвійну рукоять,
Повітря чисте і сухе, замовк пташиний зрух,
Впираються у небеса вершини Сафед-Кух,
Вершини Білих гір…


Нема мечів, та є струмок – і хвилі все дзюрчать,
У них є свій незмінний шлях, одвічний Шлях Меча,
Сам по собі, один із двох, вінчає древній спір,
Серед відрогів Сафед-Кух, предвічних Білих гір.


Легенди брешуть, дурням лиш вони – розрада квола,
А сталь згинається, як прут, у золотисте коло,
І ні початку, ні кінця немає в кола того,
Як раю підлому нема і міри для скупого.


Я бачив сон. Спитай – про що? Але про що ж іще?!
Я бачив сон. Я був мечем. Я був тоді мечем.
Я був скалою і струмком, дорогою й конем,
Був подорожнім і плащем,
Грозою був і літнім днем,
Водою і вогнем…

(третя частина циклу – переклад робив перекладач, працювавший над книгою «Шлях Меча», за участю О. Ладиженського)

Касида про захоплення Кабиру
(фрагмент)

Пам'ятаю, як в проулках йшло відлуння – мчався хутко
Гуркіт мідного тарану війська лівого крила.
Пам'ятаю чорний вітер, пам'ятаю – меч я витер
О тяжкий, парчовий, драний, кимось кинутий халат.
Сонце сіло в горне крісло, мрак плащем окутав місто,
До землі припав губами, ніч із мертвих кров пила…
О, ридай, Кабір – сьогодні впав ти і сгорів дотла!
…Ні, Творцю не докоряю спогадом лихого зла…

Касида про джерело життя

Роки шмагають, наче пліть, за спиною – мовчанка літ,
Збирався вічно я співати, та не помітив, як замовк –


Тепер мене здушила кліть; зі шляху збився, впав у глід,
Старий, дивлюся – сміх дитячий; бреду в юрбі – самотній вовк.


О, де надія? Долі кпини! Колоди – ноги, сам – шкапина,
Зашпортуюсь, течуть сльозини, а все ж покручена стежина


У ніч веде, – початись хочу, та вже завершений. Без сил.
На вітрі, наче стяг, тріпочу, – ох, тільки б встигнути!.. Не встиг.


І глузують з мене роки. Ви чому такі жорстокі?
Я – старий огир і можу лиш плестися за задком.


Впав стрілою збитий стрепет, змовк трави духмяний лепет,
Стих життя тривожний трепет, рухлий прах під каблуком…


Я від туги тьмяно млію, від розпуки скаженію,
Дурень, сам себе жалію, сам себе жену бігом,


Сам недугами хворію, сам у домовині тлію,
Білими кістьми білію… Сам – і другом, й ворогом,


Cам – і птахом, і стрілою, і пожежею, й золою,
Доброю чи ні судьбою, осінню, що дасть врожай,


Сам – і ниткою простою, і ошурком під пилою,
Круглим блюдом з пастилою та родзинками на край.


Що ж, усі мої незгоди – також я? Чи примхи моди,
А чи забавки природи – я, і годі? Тільки я?


Я дивлюсь – років немає; я сміюсь – життя триває,
Я співаю – все співає, і хвороби, мов бур'ян,


Топче моя мати-доле, щоб зерно легло у поле…
Ще не пізно. Ще тріпоче пісня – зіронько моя!

(переклад – Марини Слов'янової. Останні чотири-п'ять рядків – Олег Ладиженський)

«Наче краплі в тумані – ми були й нас нема…»

Наче краплі в тумані – ми були й нас нема,
Наче гроші в кишені – ми були й нас нема,
Нас ніхто не піймає, нам ніхто не повірить,
Нас ніхто не обдурить – ми були й нас нема…

(переклад – Марини Слов'янової)

«Вам раджу, любі друзі, я…»

Епіграма – Володимиру Пузію

Вам раджу, любі друзі, я
Читати Вовку Пузія,
А не якісь «тварєнія»
Москалика Ареньєва!