Обитель героїв

– Хендрика Землич загине в будь-якому разі, – сказав гросмейстер Ефраїм, втомлено масажуючи скроні. Він підійшов нечутно, виник, наче привид, змучений дух із рештками запасів «сяйва». – Сьогодні, завтра, через рік чи через п'ять… Ви, молодий чоловіче, були абсолютно праві: вона вмирає. Момент консервації розташовувався за десять-двадцять хвилин до реальної смерті; тепер він змістився. З кожним новим витком, переживаючи себе заново, омфалос Хендрики небезпечно наближається до смертного бар'єру. Зараз до реальної смерті залишилося хвилини три-чотири, і розрив стрімко скорочується. Якщо залишити все, як є… Одного разу ми одержимо сильно намолену святиню з мертвою серцевиною. Пані, ви розумієте, чим це загрожує?

Ще в Реттії барон навів довідки, з'ясувавши, що Генрієтта Кукіль – член Королівського Реального Товариства, що об'єднує магів зі спільними інтересами в галузі ідології псіреалій. Що це означає, він уточнювати не став, спіткнувшись на запаморочливому терміні. Ось, згадалося: вночі, коли вігіла встала назустріч стомленому старому.

– Я розумію, – погодилася вона.

* * *

Ще б пак, вона розуміла.

Намоленість – насамперед благання про зміну реальності. Інакше нема чого припадати до стоп кумира, волаючи, ремствуючи або дякуючи. Дай грошей! – у мене грошей нема, а я хочу, щоб були. Поверни здоров'я! – раніше я був міцніший, за дуб, а став хирлявою билиною, і мені це не до душі. Побий мого ворога! – самому мені не до снаги, і ненависть шукає виходу. Помирає мати – врятуй! Втратив роботу – о, настав на путь! Зникло натхнення – надихни! Зміни світ навколо мене, на моє хотіння, на твоє веління…

Інша реальність клубочилася навколо намоленного ідола.

Інші закони, інші правила гри.

Іноді в такій концентрації, що ідол ставав недоступний для звичайних і магічних впливів, виходячи за окреслені Вічним Мандрівцем межі буття. Зокрема, Палений Покляпець, кошмар магів, знищений великим Нихоном Сивочолом, кажуть, починався із дрібної кумирні в глушині.

Ідологія псіреалій, яку частина авторитетів Високої Науки вважала шарлатанством, а інша – панацеєю, вивчала намоленість і властивості її зворотного зв'язку з реальністю. Результати були казна-які, та й закон охороняв об'єкти поклоніння від зазіхань чарівників – інакше вчені мужі розібрали б усіх кумирів на дощечки, на камінчики.

Але дещо з'ясувати вдалося.

Саме ніжна серцевина ідола – мрія завжди ніжна! – втримувала намоленість у певних рамках, дозволяючи розширювати ореол вторинного впливу лише в обмежених, безпечних масштабах. Найширша сфера впливу штучно створених псіреалій на дійсність спостерігалася в божнику Дерриха Чадолюбця. Бездітні прохачі так намолили Дерриха своїми істеричними проханнями, що приріст населення у прилеглому до божника місті крив звичайний рівень народжуваності по країні, як бик вівцю. Зачинали старі баби, старці чіплялися до невісток і зовиць; дівиці втрачали цнотливість раніше, ніж дізнавалися, як це називається; зрілі городяни з ранку до ночі віддавалися сімейним утіхам, а з ночі до ранку юрбами сунули в борделі, доводячи себе до повного виснаження. Баби-пупорізки й лікарі-амурологи працювали, не покладаючи рук. Але за стінами міста «ефект Дерриха» починав швидко розсіюватися і вже в навколишніх селах сходив нанівець.

Ряд теоретиків – у тому числі корифей ідології Мартін Люрцик, декан факультету інтенсивного екзорцизму, і артефактолог Редрик Фішер, власник знаменитої колекції в Цюниху – розглядав і гіпотетичну можливість загибелі серцевини об'єкта поклоніння при збереженні самого поклоніння і, відповідно, високого рівня намоленості. Спрощуючи, це можна було порівняти з дрейгуром-чарівником. На щастя, приклад виходив не цілком коректним: піднятий мрець, будь він за життя самим Нихоном, не володів запасами вільної мани і не міг її концентрувати в «кишенях», як робив за життя. Це природне обмеження було описане в статті «Мертві не чаклують» за авторством Наами Шавазі, за участі Ефраїма Клофелінга. Там же розглядався і єдиний виняток із правила: «Тавро Ревітала», на яке здатні некроти П'ятого Кола, але не більш, ніж на одну-дві доби…

Навіть у теорії мрець-чарівник виглядав, м'яко кажучи, непринадно.

Що тоді казати про мертвого, але активного ідола?!

Теоретики припускали найгірше, посилаючись на Палений Покляпець. Перша фаза: повний або частковий вихід кумира в недоступні виміри псевдореальності. Друга фаза: переродження намоленості в злоякісну. Третя фаза: проникнення транспортних метастазів у реальність справжню і формування нових вогнищ зараження. Четверта фаза: ураження ряду важливих «органів буття» (термін ввів Мартін Люрцик) і апокаліптична перебудова світу.

Про п'яту фазу навіть не заїкалися.

– Що ви пропонуєте? – запитала Анрі. – Залишити є?

– Ображаєте, пані…

Фрося повільно, немов у нього заіржавіли коліна, присів на край веранди, просто на підлогу, поруч зі стовпчиком поруччя. Нігтем грос несамовито чухав кінчик носа. На пиятику – згадала вігіла тлумачення прикмети. Від кінчика некромант перейшов до крил, потім ніготь піднявся до перенісся. Складалося враження, що сверблячка поширюється зморшкуватим обличчям старця зі швидкістю лісової пожежі.

Напевно, наслідки роботи з медальйоном.

– Зараз, на швидку руку, я не хотів би приймати необачних рішень. Тому пропоную повернути медальйон нашому другові Аспідові, після чого ви, пане, повернетеся в Майорат. Квестори в їхньому нинішньому стані навряд чи зможуть продовжити квест, а про успішне завершення й воцаріння Білого Голуба немає й мови. Тим більше, що пан барон їх заарештує, а арештанти у квести не ходять.

– Що далі? – без особливого ентузіазму поцікавився пульпідор.

– Далі? Гадаю, капітул Ордену Зорі завізує переконливу перемогу темних ідеалів, поставить собі в заслугу порятунок цивілізації… гм-м… – Фрося гмикнув з убивчою іронією. – До порятунку нам далеко, але капітулу про це знати не обов'язково. Головне: ваше правління, мій любий Аспіде, триватиме ще чотири роки. А ви, не в службу, а в дружбу, користуючись владою, забезпечите мені та ряду моїх колег прямий доступ до медальйона. Спільними зусиллями, ретельно вивчивши ситуацію, що склалася…

– Я не повернуся в Майорат.

– Перестаньте вередувати! Мова йде не про ваше бажання. Ми говоримо про речі значно серйозніші, ніж примхи молодого чоловіка!

– Я не повернуся в Майорат.

– Може, білі будуть зговірливіші? – втрутився діловитий і, як завжди, заповзятливий барон. – Якщо ми передамо медальйон їм, забезпечивши проникнення на територію Майорату й подальшу перемогу, майбутній Білий Голуб… Я маю на увазі, мій племінник… Він дасть згоду на доступ до реліквії…

Спіймавши сповнений ненависті погляд горбаня, барон затнувся й замовк.

– Беру свої слова назад, – за хвилину повідомив він. – Якщо мій племінник уночі кидається на любимого дядька з ножем… та й ви, Рене… Перепрошую. Я іноді буваю надто прямолінійний. Служба. Ще раз вибачте.

Гросмейстер припинив чухатися й невесело зітхнув.

– Із цими живими суцільні проблеми… Амбіції, погляди, принципи! Не те, що старий добрий небіжчик! – ніяких амбіцій, ніяких принципів…

– Я теж проти повернення медальйона в Майорат, – сказав, підійшовши, Фернан Терц.

Профос не чухався, але весь час пригладжував волосся, розчісував його пальцями, поправляв на скронях і ніяк не міг задовольнитися результатом. Втім, незважаючи на нервовість рухів, голос Терца звучав рівно.